Дивенні часи – Микола Романюк

Дивенні часи – на наших очах формуються нові християнські вірування. Ось одне з нових: Виявляється, що якщо євангельські християни стануть депутатами, то вони щось почнуть робити доброго для міста, для людей, для Бога, для поширення Царства Божого.

Нісенітниця. Бо правда в тому, що якщо вони цього не робили раніше – то депутатство піде їм і їх громаді лише на шкоду. Або ще таке: якщо до політичної партії долучаються як кандидати члени баптистських, п’ятидесятницьких чи харизматичних церков, то ці партії одразу стають просімейними, прохристиянськими і однозначно вартними до обрання. Ну а це вже, пробачте, дурість. Живий і проактивний християнин може вплинути (і то ймовірно і то в майбутньому) на своє найближче партійне оточення і то чисто теоретично.

А ще ці віруючі у свої нові доктрини не беруть до уваги, хто там більшість на верху різної партійної висоти, і який шлейф за ними тягнеться. Віряни з ЄХБ, ХВЄ й інші їм (партіям) потрібні – а куди правду діти – задля збільшення лояльного електорату з наївного та інтелектуально не перевантаженого церковного середовища, для якого наявність «свого» одразу приваблює, а ще відбілює і «освячує» всю партію.

Чи ще така «віра»: партія, до якої належить той і той, святіша і чистіша, як партія до якої пішов інший. Глобально в українському політикумі немає декількох справжніх партій, як у демократично розвинених країнах. Ті наші 120 чи й більше постійно реінкарнуються з новими іменами і вивісками, але залишаються здебільш ідеологічно імпотентними, як і ті, що були до них і будуть після. А ті, які мають обриси ідейних партій, наповнені нерідко глибоко безідейними людьми, для яких їхній приватний зиск – це вся і ідеологія і релігія, неважливо у який бік хто хреститься. А тому, ймовірно, крім перемальованих комуністів і відверто бізнесових, немає великого значення у якій хто партії. І час – хороший суддя: через чотири роки повернемося до підсумків.

За кого голосувати? Лише за ті команди на місцях, яких ви хоч якось безпосередньо знаєте, розумієте, цінності яких теоретично можете спрогнозувати. Цікавтесь не лише тим, що обіцяють, пам’ятаючи народну приказку «Обіцянка – цяцянка, а дурню радість», але й тим, що ті люди вже робили не лише як депутати, а як громадяни. Бо лише кандидати, відомі турботою про спільну користь, варті якнайпильнішої уваги.

(з фейсбуку)

Християнин, служитель, церква і політика

2000 років історії Церкви і християнства промовисто свідчать, що загравання церкви і політики закінчуються погано. можна навести низку прикладів з римського католицизму, православ’я, протестантизму.

це жодною мірою не означає, що віруючим людям категорично не можна йти в політику.

це свого роду парадокс. Церква – це спільнота віруючих людей, але церква як інституція (передусім духовна, а вже потім суспільна чи соціальна) має тримати дистанцію з політичними інституціями. адвокат має тримати дистанцію з суддею і прокурором, британська королева не може заходити в парламент, а бути дівчині і батьком і чоловіком не можна. є речі, які мають внутрішню суперечність.
мова не йде про те, що батько трьох дітей не може бути військовим, чи екскурсовод не може бути вчителем. є десятки занять і професій, які прекрасно можна поєднати. можна мати кілька вищих освіт, бути інженером і депутатом місцевої ради, керівником благодійної організації і батьком 5 дітей, колекціонувати марки і бути радіоаматором, розводити курей і вести молитовну групу в церкві.
мова про інше.

служитель церкви завжди ототожнюється з нею, церквою. пресвітер – це “обличчя церкви”, так би мовити.
а церква має свою, унікальну функцію. церква в певному відношенні є в опозиції до цього світу, бо світ – це не просто люди, а певні структури, філософія, цінності, парадигми, практики. і світ в цілому є ворожим Богу. хоча це той самий світ (космос) за який помер Христос, але це той самий світ (космос), який не можна любити. В першому випадку це люди, і кожна душа цінна Богу. В другому – це вже філософії і поривання, традиції і практики, дух часу, противний Богу.
чому ж тоді християнин може йти в політику, а служитель – ні?
а тому, що священник римо-католицької церкви не може одружуватися, а мирянин може. хоча я не підтримую ідею целібату і вважаю її вигадкою, тим не менше, структура має свої правила. мій знайомий священник ПЦУ вже не стане єпископом – бо він одружений. такі правила в ПЦУ.

деколи вибрати А, означає відмовитися від Б. вибрати Б – відмовитися від А. стати Президентом означає перестати грати в 95-у кварталі.
просто христянин може (і повинен) бути політично активним, тому що це його країна, його земля, його місто чи село. він не має ховатися в печері від соціуму. йти на вибори і голосувати – це ок.

але для того, щоб активно займатися політикою (бути професійним політиком), мабуть, треба мати певні освіту/здібності/схильності/досвід/підтримку/фінанси/дари/таланти і т.д. християни не змінять цей світ якщо просто масово ринуть у політику. цей світ гине через гріх – і ні політики, ні християни не переламають цю тенденцію. зупинити можна лише локальні вияви.

навіть якщо всі євангельські христяни масово підуть у ради всіх рівнів – гомосексуалізм не зупинити. можна заборонити гей-паради, але вони – наслідок гріха, неправильно, небожого розуміння шлюбу і сім’ї.

а звідки приходить Боже? чи через закон, який щось забороняє (чи до чогось змушує)? ні, через віру в Христа і внутрішню роботу Святого Духа.

шлях Бога – це відродження людини через віру в Христа, і вже потім (але не завжди), як наслідок – трансформація суспільства. Христос не помер заради трансформації суспільства, а помер заради кожної конкретної душі. оправдання через віру головна ціль Бога, а не “більш християнська Україна” у 21 ст.

в нашій країні за 30 років було зроблено мільйони абортів. аборт це вбивство, гріх. і майже всім партіям так нормально, за винятком кількох. нормально і тим, в які масово пішли християни. чи повинні християни вилазити зі шкіри, щоб зупинити аборти? чи це головне призначення християн на землі – забороняти аборти? і що дасть заборона сама по собі? аборти будуть робити або таємно, або закордоном.

можливо, мої думки здаватимуться дещо кострубатими, але головна ідея, яку я хочу донести – світ це світ, а церква це церква. держава не має ставати церквою, а церква державою.

сьогодні служитель Петренко балотується від партії сірих. завтра християнин Сидиренко не приєднається до його церкви саме тому, що підтримує зелених. сьогодні політичні смаки служителя здаються “просто його особистими смаками”, а завтра впливатимуть на церкву, її внутрішнє життя, духовний клімат.

певні речі є незворотними. рішення, прийняті зараз, буде неможливо скасувати через 5 років. навіть коли/якщо ті, хто приймали їх, усвідомлять їхню помилковість.

Сергій Чепара

Христос і політизовані служителі храму…

Сьогодні вечором в мене «в особистих» була довга переписка з одним з євангельських церковних служителів. В моїх дописах (в тому, що я пишу) на тему масової участі євангельських християн він бачить велику загрозу для церкви. Тобто, виходить так, що публічний масовий похід в депутати євангельських християн (більшість з яких церковні служителі), не є загрозою для церкви, коли вона політизується тими ж служителями діаметрально протилежними політичними і партійними ідеологіями, які втягуються в церкву.

Моє ж, теж публічне, переживання сприймається як загроза передвиборчій кампанії деяких кандидатів. Людина запитала мене про мою істинну мотивацію перед лицем Бога Отця, навіщо мені роздуми про політику і християн. Я відповів, що моя мотивація в тому, що я бачу реальну загрозу і небезпеку для євангельської церкви, що її саме церковні служителі втягують в ідеологічні діаметрально протилежні політичні і партійні дискурси, в яких змінюється і розчиняється суть Євангелії… відбувається політизація українського євангеликализму, а ми майже нічого не навчились в цьому питанні з досвіду політизованого євангелікалізму Європи і США, та політизованого православ’я в Росії…

Я особисто не вірю в аполітичність, бо її не існує в природі взагалі. Християни з різними покликаннями є невід’ємною частиною суспільно-політичних процесів різного рівня, оскільки Церква, як людська спільнота, є частиною громадянського суспільства. Євангеліє в політиці через покликання християнина – це одне. Політизація ж євангельської церкви через політичний активізм церковних служителів і іх стале масове ототожнення з сумнівними політичними силами – це вже, повірте, зовсім інше.

Разом з тим, ми не можемо політизувати церкву, замінювати її місіональний дискурс на політичний і партійний, християнизуючи і духовно легітимізуючи його. Тобто, до твердження Ісуса “нині будеш зі Мною в раю” додавати “ну, якщо ти підтримуєш саме ці політичні чи партійні вподобання”.

Чи потрібно вчити прихожан суспільно-політичній розсудливості? Звісно, що так. Але ця розсудливість відштовхується не від політичної чи партійної приналежності чи ідеології. Навіть не від християнської партії, а саме від етики Царства Божого, явленої у Христі, Його втіленні, Його відношенні до ближнього, другого і навіть ворога, у Його хресті. Саме втрачена здатність розрізняти між місіональним і політичним привела очільників народу Божого до релігійно-політичної симфонії і синергії і нездатності розпізнати в Ісусі Бога, Месію.

Смію також уявити, що саме ось ця політична нерозсудливість і масова втрата місіонального покликання призведе багатьох прихожан і служителів в певний час до того, що вони підтримають політичний дискурс того, хто прийде перед Христом, але замість Христа. Втрата місіонального покликання – це втрата віри в преобразуючу силу Євангелії, і приписування цієї трансформуючої сили політичним чи партійним дискурсам і ідеологіям.
Бути і працювати в політиці по покликанню як християнин, це одне. Йти в політичний «хрестовий похід», не розрізняючи між романтичним бажанням і реальністю покликання, – це інше. Судити зло в іншому, йдучи в політику, це одне. Судити його в собі, ставши політиком чи депутатом, – це інше…

Відверто кажучи, я особисто не очікую, що щось сильно зміниться в країні на краще, коли чи якщо євангельські служителі масово прийдуть до влади. Але я знаю, що відбудуться внутрішні зміни саме у багатьох євангельських служителів під впливом специфічного середовища. І ці зміни будуть саме тому, що спрацьовує не покликання, а масовий духовно-емоційний романтицизм. Скоріше за все, через 5 років ми матимемо вже три тисячі кандидатів в депутати від євангельських прихожан і служителів, і, можливо, матимемо “церкви-вподобайки” – в залежності від політичних вподобань.
Саме в підміні місіонального дискурсу в церкві на політичний я розглядаю питання Христа, чи знайде Він віру, а також Його твердження, що в багатьох охолоне любов. Цілі і бажання боротися зі злом завжди достойні похвали. Проте інструмент Церкви як Тіла Христового – це, перш за все, Євангеліє про Христа, що трансформує серце людини роботою Духа Святого, направляє людей до стосунків любові та довіри один з одним і з Христом, і вбачає силу Божу не в можливостях, які дає влада, а в силі любові до ближнього, другого і ворога, які дає Христос, Сам пройшовши хрест.

Участь християнина в політиці – це не духовно-емоційний романтицизм; це покликання – професійне покликання, служіння Богу в політичній сфері. Тому варто бути дуже обережними, щоб романтичне бажання не переплутати з реальністю Божого покликання.

І щоб масовий похід євангеликів в діаметрально протилежні за ідеологіями політичні партії не перетворився на танці на березневій кризі, коли ми своїми ногами руйнуємо єдність церкви, а тріщини списуємо на «сатана восстав»…

Так, я знаю різницю між двома царствами. І знаю наслідки і небезпеку втратити християнською спільнотою своє місіональне покликання в Божому Царстві, етику Божого Царства, віру в єдину трансформуючу силу Духа Святого, силу Євангелія про Христа. Саме тому і пишу роздуми про масовий похід євангельських служителів в політичний вимір… В цій масовості я вбачаю не стільки благо для «світу», скільки втрату для «малого стада»… Шануймося ❤
——
Тарас М. Дятлик
6 жовтня 2020
Рівне, Україна

Усі – на вибори?

Дуже-дуже багато з моїх євангельських знайомих (близьких і не дуже), а також євангельські «френди» з ФБ (з якими вже багато років знайомі і «френдуємо» в соцмережі) балотуються в депутати від різних, діаметрально протилежних за ідеологією партій. «Собор» на днях повідомив, що не менше 1000 євангельських християн по всій Україні балотується в депутати. Хоча я вважаю, що їх кількість набагато більша, — щонайменше 1500 євангельських. Ось поіменний список партій (з моїх спостережень), інтереси яких представлені євангельськими християнами на перегонах в кінці жовтня цього року (якщо євангельські балотуються ще від якихось партій, буду вдячний, якщо дасте знати):

• Слуга народу
• Опозиційна платформа – За життя
• Європейська Солідарність
• Батьківщина
• За майбутнє
• Радикальна партія Ляшка
• УДАР
• Наш край
• ВО “Свобода”
• Партія Шарія
• Сила і честь
• Голос
• Перемога Пальчевського
• ПроПозиція
• Успішна Україна
• Наш край
• Рідне Закарпаття

Що мене найбільше турбує (в Рівному зокрема)? Мене дуже турбує те, що більшість партій і євангельських християн, церковних служителів (за окремим виключенням, спостерігайте самі) користуються риторикою “вони” (це ті, кого “ми” вважаємо ворогами Бога, Церкви, України, суспільства, цінностей тощо; хоча, можливо, насправді “вони” “нам” і не вороги) та “ми” (це ті, хто глибоко вірить у те, що якщо “ми” отримаємо владу, ми встановимо божественний порядок в селі, в місті, в районі, в області, в державі, а вже потім, можливо, і по всій Європі аж до Танзанії).

Вони – брехуни, ми – чесні.
Вони – бажають зла країні, ми – бажаємо виключно добра.
Вони – йдуть грабувати, ми – йдемо спасати.
Вони – тільки говорять, ми – тільки працюємо.
Вони – нечестивці, ми – християни.
Вони – за війну, ми – за мир.
Вони – старе мислення, ми – нове мислення.
Вони – наймити, ми – господарі.
Вони – дилетанти, ми – професіонали.
І так далі… вони… ми… вони… ми…

Як членам євангельських церков робити політичний вибір, коли так безпрецедентно в цьому році через церковних служителів політичні гасла та обіцянки вриваються в помісні церкви, звучать з кафедр, в проповіді, в виховних бесідах “щодо єдиної політичної правди” і “якщо ти проти нас, дивись, щоб не похулив Духа Святого”?

Я аж ніяк не хочу сказати, що всі поголовно 1500 євангельських християн хочуть влади. Але разом з тим, хочу закликати всіх євангельських християн, що балотуються, уважно прочитати наступне від Генрі Нувена. Це НЕ проти Церкви, НЕ проти місії Церкви, НЕ проти місії Бога, НЕ проти християнства. Це проти спокуси явити Божу любов владною силою, “женучи нечисть” невідомо звідки і невідомо куди… Все інше – краще за Нувена сказати не можу.
Тому думаймо… ніяка влада не замінить звістку про Надію у Христі та божественну любов Церкви до грішника, до нечестивця, до ЛГБТ, до корупціонера, до їх спасіння душі…
І в той час, як ми так хочемо вигнати нечестивця, будьмо уважними, щоб Христос не пішов за ним, шукати його – одну вівцю, «полишивши» нас – 99 політичних праведників «при владі»… Нагадаю, це не проти Церкви, не проти християнства… Хоча вже втомився пояснювати… Шануймося

Тарас Дятлик
(з фейсбуку)

Все вы знаете о том, что третьим искушением Иисуса было искушение власти. «Я дам тебе все царства мира и славу их», — говорил дьявол Иисусу. Когда я задумываюсь о том, в чем причина отхода стольких людей от церкви за последние десятилетия во Франции, Германии и Голландии, Канаде и Америке, мне невольно приходит на ум слово «власть». Беда христианства в том, что христианские руководители постоянно поддавались искушению власти — политической, военной, экономической или духовной — хотя выступали от имени Иисуса, Который не держался за Свою божественную власть, но уничижился и уподобился нам. Сильнейшее искушение — понимать власть как удачный способ проповеди Евангелия. Мы постоянно слышим (и сами говорим) о том, что власть — если используется для служения Богу и ближним — благо. Такое понимание лежало в основе крестовых походов, инквизиции, порабощения индейцев, стремления к влиятельному положению, возникновения дворцов епископов, дивных соборов и роскошных семинарий… Всякий раз в момент кризиса в истории церкви, будь то великий раскол XI века, реформация XVI века или беспредельная секуляризация в XX столетии, основная причина разлада, как мы видим, — власть тех, что называют себя последователями избравшего бедность и отказавшегося от власти Иисуса.Что делает искушение власти столь неодолимым? Быть может, власть предлагает удачную замену любви? Легче быть Богом, нежели любить Бога; легче править людьми, нежели любить их; легче обладать жизнью, нежели любить жизнь. Иисус спрашивает: «Любишь ли ты Меня?» А мы спрашиваем: «Можно нам сесть у Тебя по правую руку и по левую в Царстве Твоем?» С той поры, как змей сказал: «В день, в который вы вкусите плодов этого дерева, откроются глаза ваши, и вы будете как боги, знающие добро и зло» (Быт. 3:5), для нас остается искушение подменять любовь властью. Иисус пережил это искушение, пройдя путем высшего страдания от пустыни к кресту. Долгая мучительная история Церкви есть история людей, вновь и вновь испытывающих искушение предпочесть власть и руководство любви, кресту и послушанию. Те, кто до конца преодолели это искушение и тем самым подают нам надежду, являются подлинными святыми. Одно для меня очевидно: искушение власти сильнее, когда нет истинной близости к Богу. Во многих случаях христианскими руководителями являются те, кто не знают, как установить здоровые, близкие отношения с людьми, и предпочитают власть над ними. \\ Генри Нувен. «Во имя Иисуса. Размышления о христианском руководстве»

“Одна из проблем христиан, идущих в политику…” – Тарас Дятлик

Одна из проблем христиан, идущих в политику на волне защиты христианских и традиционных ценностей (что бы они ни значили), – это желание поставить христианскую веру на службу «правильным» политическим идеям.

• Нужно ли быть аполитичными? — Нет.
• Нужно ли говорить о несовместимости веры и политики? — Нет.
• Можно ли отделять богословие от политики? — Нет.

Но, занимаясь политическими видами активностей, очень важно идеологически не осквернять Иисуса Евангелий и само Евангелие Царства Божьего:
• надрасового, но в каждой расе,
• наднационального, но в каждой нации,
• надъязыкового, но в каждом языке,
• надконфессионального, но в каждом дитяти Божьем.

 

Евангелие включает в себя политическую оценку. Но политическая оценка и идеология — это не Евангелие.
Должно ли Евангелие влиять и трансформировать политический дискурс? — Несомненно.
Является ли политический дискурс, весьма ограниченный временем, пространством и контекстом, частью Евангелия? — Нет.

Политики евангельских времен до смерти боялись Иисуса не потому, что Он провозглашал политическую адженду против (или за) окккупированного Израиля, римлян, Самарии, иудейского царя или римского императора.
Но потому что Евангелие Царствия разрушало их политическую адженду, ставя в центр Мессию и миссию Отца, объединяя Его последователей отношениями доверия и любви к Богу, друг к другу, даже изменяя их отношение к врагу. Самые последние силы и минуты на Кресте Иисус посвятил молитве именно о Своих врагах… чтобы и они были частью Его Царства, которое в этом мире, не от мира сего…

Сила Евангелия не столько в том, что оно изменяет политику, сколько в том, что оно трансформирует сердце человека, возрождает его Духом Святым к жизни по Христу, изменяет отношения и формирует новый политический дискурс — явное присутствие Царства в отношениях доверия и любви ко Христу и друг ко другу.
Влияние Евангелия на политическую адженду, прежде всего, состоит в пророческом моральном гласе вопиющего в пустыне безнравственности: не только с народом Божьим или нацией, но и против народа Божьего и нации.

Иисус много говорил к политикам и о политике в Своем учении о Царстве Божьем. Даже Пилат, вопреки религиозным иудейским политикам, признал в нем царя Иудейского.

Но сердце Отца не в политике, а в примирении Бога с человеком и человека с человеком исключительно на основании отношения человека ко Христу и Евангелию, а не к политическим идеям, идеологиям, партиям, лидерам.

Причина и следствие — это то, что большей частью игнорируют христиане. И политический христианский «зашквар» лично для меня свидетельствует о том, что христианское сообщество потеряло суть миссии Отца и Его Царства.

Если Церковь сильна Евангелием, миссией Бога, силой Духа Святого, с ней не смогут не считаться политики.

Если же «Церковь» хочет считаться с политикой, интегрироваться в политические движения и использовать политическую адженду (которая всегда ограничена временем, пространством и контекстом) для созидания Царства Божьего в своей стране, она теряет свое фундаментальное призвание — быть пророческим голосом Царства.

Сила Церкви — не в политической активности, что абсолютно не есть призывом к аполитичности.

• Сила Церкви состоит в осуществлении миссии Бога посредством провозглашения Евангелия, преобразующего сердце и отношения человека.
• Сила Церкви состоит в верности миссии Бога и своему миссиональному, а не политическому призванию.
Сила Церкви состоит не в христианских ценностях, а в том, что в детях Отца живет Дух Святой, направляющий нас к верности Христу, а не политическому дискурсу.

Ничто так не разрушает фундаментальную миссиональную идентичность церкви, как стремление превратить пророческое служение Церкви в «правильный» политический дискурс, отведя на второй план план важность любви Бога именно к грешнику, прежде всего, любви к одной потерянной овце на фоне 99 политических праведников.
Нужно ли быть активным в политике? Несомненно. Но сила наша не в политическом дискурсе, не в насаждении христианских или традиционных ценностей, не в Мече, который Христос велел Петру вложить в ножны перед лицом Своей искупительной смерти.

Наша сила — в нашей верности преображающему Евангелию, в нашей любви к Богу, к ближнему и к врагу, в нашем Господе Иисусе Христе, Которому мы позволяем действовать в нас и через нас. Евангелие преображает политику. Но политика искажает суть Евангелия, если мы делаем политический дискурс, ограниченный временем, пространством и контекстом, частью Евангелия… Остальное — между строк и на блоге…

Тарас Дятлик
(з публічної сторінки автора мовою оригіналу) 

Чи може пресвітер церкви бути політиком або публічно агітувати?

Останні тижні спостерігаю дебати в євангельських колах – може чи не може відкрито агітувати пресвітер/диякон церкви за політичну партію або і самому балотуватися на виборні посади.

Дискусії ці спричинені тим, що на цих місцевих виборах чимало протестантів подалися в політику. Деякі захотіли стати депутатами чи навіть мерами міст. Навіть деякі служителі помітно політизувалися.

Моя позиція коротко:
– поза всяким сумнівом, християни можуть (а інколи повинні) долучатися до громадсько-політичного життя країни; щонайменше ми всі повинні платити податки, мати поняття, що робиться у країні, голосувати на місцевих/президентських/парламентських виборах; якщо відчувають поклик – йти в політику, ставати депутатом, мером і т.д.
– пресвітер церкви це не просто християнин; пресвітер церкви – це її публічне обличчя; подобаєтсья нам це чи ні, але світ буде ототожнювати пресвітера і саму церкву, або пресвітера і конфесію; іншими словами, якщо світ побачить, що пресвітер баптистської церкви агітує за сіро-буро-малинових (СБМ) то зробить висновок, що вся церква/братство/конфесія за СБМ;
– пресвітер не може бути політиком як журналіст/суддя/прокурор/президент не може бути партійним; військові не можуть йти на мітинги; присяжним не може бути поліціянт; жертва не може бути суддею; суддя не може судити рідного брата чи дружину; є внутрішня суперечність між роллю служителя церкви і політиком; ролі церкви і держави різні, і ролі пресвітера і мера/президета різні;
– церква це структура не політична; вона може бути або аполітичною або надполітичною, але не політичною; з різних причин церква не може бути соціалістичною, націоналістичною, правою або лівою; церква об’єднує віруючих у Христа, а не лівих, правих, республіканців чи демократів, соціал-демократів чи націонал-лібералів; Христос – це Син Божий, Спаситель; Христу не байдужі соціальні питання, але все ж таки вони не головні; церква поширює Євангеліє (духовне звільнення грішної людини через віру у Христа);
– пресвітер не може публічно підтримувати СБМ, тому що у його церкві можуть бути і будуть зелені, чорні, квадратні і крапчасті; якщо твій пресвітер публічно і гучно за СБМ, а ти ні – це створить напругу;
– якщо пресвітер підтримує Петра Петренка на пост президента, а виграє Іван Іваненко, якими будуть стосунки церкви і влади?
– пресвітер може працювати на роботі, в тому числі і на уряд, якщо це не передбачає високу політизацію; але мені важко уявити пресвітера-прокурора чи пресвітера суддю; навіть пресвітеру журналісту було б складно; проте бути служителем церкви і вчителем у школі цілком можливо; іншими словами є низка професій, які чудово поєднуються з пресвітеруванням, і ще низка, які взагалі ніяк; пресвітер церкви може бути і бізнесменом, але якщо на нього працюватимуть його ж церкв’яни – це створить додаткову напругу – одні стосунки будуть заважати іншим;
– якщо пресвітер буде дупутатом міської ради – як він має голосувати за виділення землі іншій церкві, не його? а виділення землі культам? а встановлення скульптури діві Марії? :)
– якщо пресвітер аж дуже хоче стати мером чи народним депутатом – він повинен скласти повноваження служителя і займатися політикою; політика це нормально, церква теж добре. але разом це погана суміш.

Подібні думки писали Тарас Дятлик, Роман Соловій, Андрій Шиманович, Сергій Накул. Раджу відвідати їхні сторінки та особисто ознайомитися з їхніми аргументаціями.

Сергій Чепара

Чи захистять два диктатори Святу Русь від навали ЛГБТ?

Дві дівчини на акції протесту поцілувалися під БЧБ-прапором

Ліберальний Захід наступає на святу Русь і тільки ми врятуємо її. Приблизно така риторика у двох дядьків, які при владі відповідно 20 і 26 років. Неважко здогадатися, про кого саме мова – Путін і Лукашенко.

Але ця проблема хвилює багатьох християн. Всі бачать, що з лібералізацією приходить і певне відступлення від Божих стандартів. Серце християнина не знає як йому бути – можливо, Янукович/Путін/Лукашенко і не дуже хороші, але вони стримували “зло з заходу”.

Тут треба сказати кілька речей. Янукович, Путін і Лукашенко такі захисники сімейних цінностей, як я іспанський льотчик. Усі троє не є порядними сім’янинами – усі троє не живуть зі своїми дружинами у шлюбі. Тому їхні поривання захищати Русь від навали гомосексуалістів – чистої води фейк і ширма. Continue reading

Кілька думок християнина про Білорусь сьогодні

Білорусь сьогодні - державний терор

Білорусь сьогодні – державний терор

Можна любити Росію, ЄС чи Америку, Китай чи Парагвай, одну мову чи іншу, планову економіку чи вільний ринок… Можна казати про асфальтовані дороги чи державні заводи-гіганти.

Але.

9 серпня у Білорусі відбулися чергові вибори Президента. Виборам передували такі події:
– Вся влада остаточно сконцентрована у однієї людини – Олександра Григоровича Лукашенка; він керує всією країною, всі гілки влади йому підпорядковуються; в країні нема опозиції, справжнього парламенту, незалежної преси;
– Опозиціонери, які становили реальну загрозу для режиму або зникли безвісти (ймовірно, убиті), або у в’язницях, або втекли на Захід;
– Лукашенко утримує свою владу, спираючись на МВД, КДБ і армію (а ще – слухняних суддей, слухняних мерів, слухняні ЦВК, ТВК і ДВК);
– За всіма ознаками зараз в країні державний терор, Білорусь – поліційна держава, де владу мають ті, хто мають автомати;

За всіма ознаками Лукашенко програв вибори, його підтримували в основному лише частина людей старшого віку, деякі бюджетнинки і деякі селяни; в цілому у Лукашенка нема базового електорату чи сильної підтримки в жодному регіоні; його не підтримує ані більшість робітників, ані більшість селян, ані більшість пенсіонерів; єдина група, яка його підтримує – це армія, міліція і КДБ. Continue reading

Моя перемога – Юлія Сабадашина

Юлія Сабадашина

Юлія Сабадашина

Як я здавала на права без хабаря 🚗
Обережно: лонгрід 😄

«Всі платять». «Не видумуй». «Ну ти пробуй сама, звісно, але навряд чи вийде»… Що я тільки не чула, коли озвучувала свою давню ідею здати самостійно на права. Найприкріше було чути таке від друзів чи близьких людей. Та мені як щось у голову засяде, то не так легко того спекатися).

Від кількох різних джерел знаю, що зараз «нарішати» права коштує 5000 гривень. Але іспити все одно треба здавати, хоч і з поблажками. П‘ять тисяч гривень – це орієнтовно 14-16 занять з інструктором (300-350 грн за півтори години). І мені здається, що це набагато краща інвестиція у своє майбутнє водіння 🙂

Передісторія
Автошколу (Нова автошкола) я закінчила у вересні 2018 року. Претензій до неї не маю: атмосфера була класна, графік зручний, уроки цікаві, машини нові. Проте, з усієї групи (а нас було приблизно 20) я так і не знайшла жодної людини, яка би здала самостійно. Можливо, хтось і був, але ми не перетнулися 🤷🏻‍♀️ Та, чесно кажучи, я в цьому дуже сумніваюся. Бо коли одногрупники почали масово виставляти селфіки з правами, то я ще брала додаткові практичні уроки, почувалася лузером і взагалі нулячою та неготовою, аби самостійно їздити Львовом. У мене вже був сертифікат про завершення автошколи і медична довідка, тож я могла здавати у будь-який момент. Але по факту бачила і розуміла: ну недостатньо 10 чи навіть і 20 занять для людини, яка раніше ніколи не сиділа за кермом. І це не лише моя думка. Continue reading

Наша традиция – свобода – Михаил Малинин

Долго не мог отрефлексировать все происходящие нынче события. Могу сказать следующее

1. Для человека естественно стремление к свободе, потому что все люди созданы по своей природе свободными. Человек имеет свободную волю, свободу выбора, – и попытки уничтожить эту свободу, – направлены против самой природы и сущности человека.

2. Да, человечество ограничивает по договоренности друг с другом некоторые элементы своего поведения (не убий, не укради, соблюдай определенные правила безопасности, при движении на автомобиле и т.п.), и это ограничения понятны, пропорциональны их целям и справедливы.

3. А вот что не является понятным и справедливым, – так это произвольное навязывание людям указаний “тут не ходи”, “без разрешения не собираться”, “это можно говорить, а это нельзя говорить”, “это можно писать, а это нельзя писать” со стороны какой-то группы людей, с чего-то вдруг решившей, что они могут предъявлять людям такие требования, используя свой административный и силовой ресурс и позабыв об их изначальной цели.

4. Помимо свободы абсолютно естественно стремление человека к правде и к справедливости. Когда людям нагло врут в глаза по типу “за президента проголосовало 80%”, “ихтамнет”, “я не буду менять конституцию, чтобы остаться подольше у власти”, “подписи в подписном листе фальшивые, потому что я так сказал”, – это вызывает абсолютно понятную и естественную реакцию людей. Ложь, особенно наглая и масштабная, – всегда вызывает протест, это буквальное оскорбление людей.

5. Попытка пресечения справедливого возмущения людей, их взаимодействия с целью изменения типа или сущности организации их общества насилием, дубинками, оружием, преследованиями, тюрьмами, запугиваниями, направленная лишь на самоконсервацию нынешнего неприглядного положения вещей под предлогами “а вдруг еще хуже будет” – вызывает у людей абсолютно понятный и естественный гнев.

6. Предлоги “а вдруг будет хуже”, “а кто, если не он”, – вообще абсолютное интеллектуальное преступление, обесценивающее человеческое достоинство как таковое. Если вы считаете, что чтобы “не было хуже”, – в ход вполне подойдут абсолютно любые инструменты, вплоть до самых безнравственных, лживых и преступных, – то вы заложили вашу душу в очень жадный ломбард.

7. Некоторые люди или группы людей, много и долго рассуждающие о “духовности” и “скрепах”, – абсолютно не гнушаются жестокостью, насилием над человеком и его достоинством, запугиванием, произволом и извращением самой сути правосудия, отравлениями и политическими убийствами.

8. Забалтывание всего этого произвола псевдо-геополитикой, “а американцы придут”, “а это все провокация запада”, как и прочий пропагандистский бред, рассчитанный разве что на молящихся на иконы Путина, – еще одно интеллектуальное преступление, как и все иное называние черного-белым, а белого-черным.

9. Товарищи, полагающиеся на свой властный силовой ресурс, должны помнить, что сила не в дубинках и автозаках, сила – в правде. Если вам кажется, что это лишь пустые слова, – то вам же хуже, так как правда рано или поздно восторжествует, всегда.

10. Манипуляция, фальсификация, извращение электоральных процедур, использование закона, как дышла, недопуски, мелкие и не очень подлянки инакомыслящим, прямое насилие и запугивание по благословению с самого верха, принуждение зависящих от бюджета голосовать или не голосовать или голосовать тем или иным образом – демонстрируют лишь вашу никчемность. Вы больше не можете и не в состоянии выигрывать что-либо честно, на равных.

11. Я желаю свободы и развития народу Беларуси. Я желаю скорейшего выздоровления Алексею Навальному, его неординарные ум, смекалка и организаторские способности будут очень нужны при дальнейшем развитии России.

12. Решившим, что они могут воровать голоса народа, извращать электоральные процедуры, превращать законотворческую и правосудную деятельность в инструмент самосохранения своего положения, – а на любую попытку людей выразить свой справедливый протест против этой вакханалии, – отвечать насилием, подлостью, лишением свободы, ложью и нервно-паралитическими газами и аэрозолями, – я желаю одуматься и прекратить это безумие, т.к. оно может привести к губительным последствиями для России и её будущего.

Михаил Малинин,
Россия