256-ий раз про неголовне. Що я вірю щодо дару мов і чому це важливо

Сергій ЧЕПАРА

«Ніхто нікого ніколи ні в чому не переконає» – такий висновок я зробив, прочитавши добрий десяток книг з історії християнства і церкви. За всю довжелезну історію християнства мені відомий лише один приклад, коли два великі служителі церкви, які мали суперечку, зустрілися, щоб обговорити догматичні питання, і після зустрічі один з них змінив своє думку. Це було раннє середньовіччя, ці служителі були сивочолі дідусі, і кожен з них був поважною в церквах особою… У всіх інших випадках подібні зустрічі завершуються тим, що кожен ще більше переконується у своїй правоті і ще активніше готовий захищати те, у що вірить, і що практикує.

Тому я лише вирішив написати про те, у що вірю я, і чому я у це вірю. Звісно, мені буде приємно, коли це на когось вплине, але такі впливи за ціль я перед собою не ставлю.

Я вірю в те, що Бог Авраама, Ісаака і Якова – правдивий Бог, єдиний Бог, творець духовного і матеріально всесвіту. Я вірю в те, що Бог особливим чином відкрився Ізраїлю, що вів і благословляв цих людей багато століть, і що Бог досі любить Ізраїль і має чудове майбутнє для нього. Я вірю, що Ісус Христос – істинний Божий Син, який прийшов на цей світ, щоб померти за всі гріхи всього світу, і що він помер, був похований і воскрес на третій день. Я вірю, що Біблія – це Слово Боже і унікальна у всіх сенсах книга. Біблія – єдина книга, яка має право називатися богонатхненною, а всі інші релігійні книги є лише плодом уяви людей чи породженням світових культур. Біблія об’єктивно є непомильною, і має бути найвищим і останнім авторитетом у всіх питаннях віри і життєвої практики. Християнство має бути або біблійним або перестає бути християнством. Я вірю в те, що один рядок з Євангелій переважить всі речення, написані мною, будь-ким іншим, будь-якими людьми з будь-яких країн в будь-який час. Слово Боже є цінніше, ніж наш світогляд, філософія, особистий досвід, гори богословської літератури, навіть дуже хорошої і написаної мудрими освіченими людьми.  Для мене ці слова не просто поетичний набір синонімів, а свого роду доктрина, вчення про Боже Слово. Я вірю, що Боже Слово вічне, транскультурне і непомильне – і кожне з цих слів для мене має важливе богословське наповнення.

Отож, я вірю, що якщо ми хочемо з’ясувати певну духовну істину – найкращий спосіб – вивчати Біблію. Це не означає, що нам слід повністю ігнорувати все передання, не читати християнську літературу, не поважати думку служителів церкви чи ніколи не звертатися до досвіду свого або інших людей – навпаки, все це корисно і має певне місце в житті християнина. Але. Врешті-решт нам треба чесно відповісти на одне чи навіть два запитання: чи повністю я довіряю Біблії? Чи є вона найвищим авторитетом в моєму житті? Лише давши відповідь на такі питання, можна кудись рухатися, або, навпаки, вже не рухатися нікуди. Це насправді важливо, бо інакше все втрачає зміст.

Отож, куди найкраще звернутися, щоб з’ясувати істину? Ну, правильну відповідь вже всі знають. Читаючи книгу Дії Апостолів, я прийшов до висновку, що це особлива книга про особливих людей. Вже через 100 років після її написання не був живим жоден Апостол чи взагалі будь-хто, хто власними очима бачив Господа. Уявляєте, в час написання книги Дій учні ходили по всій імперії та й розповідали про великі чуда, про зцілення, нагодування тисяч, смерть, поховання, воскресіння, вознесіння. Це були чудові дні! Якби я увірував в Господа через Апостола Петра, то потім довго ходив за ним і питав: «А яким був Ісус?», «А що Він навчав?», «А що робив у такій ситуації?».

Друга особливість того часу була в тому, що стався великий перелом – Бог «розвернув» вектор уваги з Ізраїлю на поган. Таке трапилося поки що лише один раз – в I столітті, і ні до того, ні після того не відбувалося. Понад 1000 років євреї народжувалися, жили і помирали з думкою, що вони щасливі обранці, що тільки Ізраїль Божий народ, що існує велетенська стіна між «ними» і «всіма іншими». Так було, і це було правильно, бо ні з ким Бог так не бавився як з Ізраїлем. Але дещо сталося: благодать стала доступною поганам. Те, що не могло приснитися не лише «ортодоксальним» євреям, а й «месіанським», тобто віруючим в Ісуса. Напевно, якби Ісус вибрав собі серед 12-и учнів 6 греків чи римлян – інші шість євреїв були в шаленому шоку. Про успіх служіння не варто говорити. І ось «перехідний період» триває, Бог хоче відкритися тисячам поганам, для яких він приготував чудове спасіння у Христі Ісусі. Але не все так просто: бо ж усі християни євреї, і їм і на думку не спаде, що погани мають право на Ісуса. Тому Бог використав особливо переконливі засоби – мови, а згодом видіння для Петра. Євреї з усіх куточків Римської імперії зібралися на свято в Єрусалимі, а там якісь учні якогось Христа проповідують… І все б нічого, якби ці євреї з Палестини не говорили на дванадцятьох мовах, які вивчити ніяк не могли. Ну, це так, ніби в глухому селі Сколівського району, куди ні поїзд, ні автобус не заїжджає, люди заговорили на якісній німецькій, французькій, іспанській, італійській, португальській, гінді, урду, фарсі, китайській, новогрецькій мовах, пушту і дарі… Думаю, село б затоплата армія журналістів і туристів. Але в той час для євреїв діаспори це було велике чудо – чути мову, в якій вони народилися, від людей, які ніколи її не вивчали – телебачення, радіо, аудіокасет та мережі Інтернет тоді ще не було, як Ви розумієте.

Така історія виникнення дару мов – Дії Апостолів, розділ другий. Потім дар мов ще згадується двічі – Петро став свідком вияву цього дару у домі поганина сотника Корнилія (Дії 10:46) та в Ефесі, де Павло зустрів учнів Івана Хрестителя (Дії 19:1, 6). У Новому Завіті нема жодної іншої згадки про мови, окрім 1-го послання до коринтян: ні Іван, ні Яків, ні Петро, ні Юда, ні автор послання Євреям, ні сам Павло про це ніколи не писали. Не вважали за необхідно.

Апостол Павло навчав коринтян про дар мов. Ось основні його міркування:

  • Існують різні дари, служіння та дії Божі, але всі вони від Того Самого Бога (1 Коринтянам 12:4-7)
  • Дух Святий Сам вирішує, кому який дар давати (12:11, 18).
  • Ми, християни, немов члени одного тіла. Нас багато, тіло одне (12:12).
  • Ми всі Одним Духом охрещені в тіло одне,… і напоєні духом одним (12:13).
  • Всі члени тіла важливі і потрібні (12:14-27).
  • У тогочасній церкві Бог поставив Апостолів, пророків, вчителів, дав сили, дари зцілення, допомоги, управління, різні мови (12:28).
  • «Чи ж усі мовами розмовляють?» – ставить Павло запитання, на яке логічно і правильно відповісти: «Ні, не всі, так само як і не всі Апостоли, не всі пророки, не всі вчителі, не всі мають чудодійні сили, не всі зцілюють, не всі тлумачать мови». (12:29-30).

Як ретельно ми б не читали текст, там неможливо знайти думку, що дар мов а) особливий з поміж інших; б) є ознакою хрещення Духом; в) всім треба прагнути хрещення Духом Святим і говоріння мовами. Досить дивно прочитати послання Апостола і після цього прагнути хрещення, адже Апостол написав, що ти вже хрещений.

У наступному розділі Павло пише, що любов є найціннішою, найкращою і вічною, а все інше, включаючи мови – припиниться і скасується. У 14-му розділі Павло пояснює як саме має відбуватися використання мов у церкві.

  • Лише Бог розуміє, сказане на мові (14:2).
  • Говоріння мовою будує християнина, а пророцтво будує всю церкву (14:4).
  • Якщо б Павло прийшов і говорив чужою мовою, то користі б це не принесло, якщо б не було пояснено (14:6).
  • Говоріння без тлумачення – марне, на вітер (14:9).
  • Дари мають збудовувати церкву, тобто інших християн (14:12).
  • Коли християнин молиться мовою, то задіяний лише дух, а не розум, тому краще молитися і духом, і розумом (14:14-15).
  • Проста людина не може сказати «амінь» (вірю, справді так) після молитви на мовах, тому що вона не розуміє, про що ця молитва (14:16).
  • Апостол Павло мав дав говоріння мовами (14:18).
  • Павло вважав за значно корисніше сказати 5 зрозумілих слів, ніж десять тисяч незрозумілих (14:19).
  • Павло цитує Ісаю 28:11, де Бог в якості покарання навчатиме Ізраїль іншими мовами. (14:20).
  • Мови існують як знак не для віруючих, а для невіруючих. (14:21). Просто сполучивши 20-ий та 21-ий вірші розуміємо, що мови існують як знак для Ізраїлю. Це природно, бо перші використання дару мов завжди були пов’язані з Ізраїлем – Дії 2, 10, 19.
  • Якщо вся церква сходиться і всі починають говорити мовами, це створює враження, що християни біснуються (14:23). Такий спосіб використання мов неправильний, шкідливий.
  • Кожна річ, дана Богом, може і має використовуватися для збудування – псалом, наука, мова, тлумачення (14:24).
  • Під час зібрання можуть говорити мовами двоє або троє християн, але по черзі і з перекладом (14:27).
  • Якщо нема перекладача, християнин з даром мов не може молитися, оскільки така молитва не буде зрозумілою іншим, і не приведе до збудування (14:28).
  • Не можна забороняти молитися мовами, але така молитва має відбуватися в порядку, який описав Павло (14:39-40).

Ми можемо по-різному думати про дар мов – існує він зараз чи ні, але очевидним є те, що

  • цей дар не є ознакою хрещення Духом Святим, хоча б тому, що хрещення отримали всі, а дар не всі;
  • християни не діляться на «хрещених» і «не хрещених», тому що хрещені всі;
  • дар мов був тісно пов’язаний свідченням для Ізраїлю;
  • дар мов є одним з багатьох різних дарів;
  • дар мов не є такою темою, про яку часто згадують автори Нового Завіту.

Слід відмітити, що Іоан Златоуст та Августин Блаженний вважали, що дар мов існував лише в апостольські часи, а до XX століття ні католицька, ні православна, ні жодна протестантська церква не заявляли про існування такого дару в той час.

Відкритим є питання, як ставитися до християн, які вважають, що дар мов існує, що вони володіють цим даром. Кожен може для себе знайти відповідь, але я маю такі міркування щодо цього

  • всі християни є братами і сестрами один одному незалежно від того, що вони думають стосовно дару мов;
  • знання/незнання правильної доктрини не завжди веде до святості; це означає, що християнин може помилятися в питанні щодо мов, але мати тверезе і зріле бачення інших тем християнства;
  • кожен християнин особисто дасть Богу відповідь, за те, у що він вірив, що проповідував, як жив, і т.д.
  • варто розуміти, що церква створює певне соціальне середовище, яке великою мірою навчає людей «что такое хорошо и что такое плохо»; особистий вибір завжди присутній, але часто він буває мінімізований, через те, що християнин в момент увірування приходить в певне середовище, де всі або майже всі мають певну думку про певні речі, а майже всім молодим християнам властиво приймати те, чого їх навчають, а не перевіряти кожну кому і крапку в проповіді на відповідність Біблії.

Чому це важливо? Тому, що важливим є все, що стосується Бога. Бог закликає нас поклонятися «в Дусі й істині» (Івана 4:24), а це означає, що істинне поклоніння завжди є від Духа Святого і повністю відповідає Слову Божому – Біблії.

Рекомендую:
История движения пятидесятников – Алексей Коломийцев
(mp3, 61 мин.)

Advertisements

3 thoughts on “256-ий раз про неголовне. Що я вірю щодо дару мов і чому це важливо

  1. Добре. Тільки Павло зустрів учнів Івана Хрестителя не в Коринті, а в Ефесі (Дії 19:1).

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s