Вибори без вибору. Як українцям вижити в Україні?

Сергій ЧЕПАРА

“Якби на наше підприємство приїхав японський колега, побув з нами тиждень, то не витримав би та й застрелився” – такими словами описав один мій родич ситуацію на величезному столичному підприємстві, на якому працює останні 20 років, і яке, без жодної іронії, є гордістю України.

Я не знаю, чи то зі мною щось не так, чи то з країною, але з кимось із нас точно щось не так. Пригадуються слова одного хлопця, який написав в редакцію газети “Дзеркало тижня” листа: “Нам у школі говорять, що ми живемо в країні з тисячолітньою історією, добрим і мудрим народом з чудовими традиціями, з чорноземом і корисними копалинами. А мій тато і тати моїх однокласників поїхали на будову в Московську область. Чому ж так?”. Я, як і цей хлопчина, не можу збагнути, як цей чудовий український народ, титульна нація, скотився до такого стану? Невже в усьому винен комуністичний режим? Та ніби він вже 21 рік як канув у небутті…

Отож, коли я навчався у школі, то мене вчили, що український народ займає достойне місце поруч з французьким, німецьким, англійським чи польським. У нас і культура, і мова, і площа не аби-яка… Але останнє експрес-опитування в Берліні засвідчило, що деякі німці гадають… що українська мова вимерла, і зараз ніхто нею не розмовляє. Так що частиною Європи ми не є навіть при найоптимістичніших прогнозах. Україна у світі асоціюється з Чорнобилем, Кличком і Шевченком. А ще з Тимошенко у в’язниці.

Кожні вибори до парламенту чи Президента засвідчують тезу, яку недавно висловив американський вчений українського походження, професор Гарварду Григорій Грабовський: “Україна послідовно голосує за владу, яка системно працює проти неї”.

На сьогоднішній день за право “представляти інтереси народу” борються сили, які в жодному сенсі не є політичними партіями. Принаймні, в західному сенсі. Ви не розмістите їх “справа” чи “зліва” на політичному спектрі, не назвете консервативними, комуністичними, націоналістичними, соціал-демократичними чи ліберальними. Не назвете, якщо вивчали політологію. Звісно, в назвах ці слова знайти можна, але от біда – в програмах годі шукати відповідних ідей. Власне, схоже на те, що і ідей то як таких нема взагалі: є лише нескінченні звинувачення попередників, які у свою чергу звинувачують своїх попередників. По суті кожна велика сила на політичній арені намагається задобрити виборця і переконати, що саме вона забезпечить “покращення”: як не “сьогодні”, то “найближчим часом”. Ніхто не збирається пропонувати конкретні ідеї щодо медицини, армії, юриспруденції, міжнародних стосунків, транспорту, туризму, доріг. Ніхто не думає, як зупиняти спад народжуваності чи імміграцію з Азії. “Я підвищу пенсії на 20 гривень” – “А я на 22” – так можна описати передвиборну боротьбу “програм”.

Тим не менше, ворог не спить. У США, наприклад, жартують, що коли Президент республіканець, а в Конгресі демократи – то все чудово, бо вони не можуть домовитися і країна собі щасливо живе й розвивається. Чого не скажеш про Україну: політики не можуть домовитися – одна біда, можуть – друга, ще більша за неї.

Навіть поверхневий аналіз ситуації показує, що ми дійсно втрачаємо державу як таку.

  • Голодомор 1932-33 років вже не акт геноциду. Попри українські закони і укази попереднього Президента, попри визнання трагедії США, Канадою, Грузією, Чехією, Словаччиною, Польщею, Італією, Іспанією, Литвою, Латвією та Австралією. Попри очевидні докази спланованості семи мільйонів смертей українців партія влади сьогодні вдає, ніби нічого і не сталося.
  • Засилля проросійських або просто російських політиків при владі. Якби при владі були просто “донецькі”, то пів біди, а виявляється деякі міністри і керівники або народилися в Росії, або недавно ще її громадянство мали… Кому вони служать, як гадаєте?
  • Глибокий занепад українського кіно, “перегляд” української історії (без Помаранчевої революції, ОУН-УПА, Голодомору), повернення до русифікації під виглядом “захисту караїмської та гагаузької”.
  • Перетворення телебачення на “розважайлівку” – без аналітики, без професійної журналістики, без зрівноваженого висвітлення роботи і влади, і опозиції. Центральні канали або відверто обманюють, або замовчують правду. Наплив “майдансів”, “ікс-факторів”, “всіх, які танцюють”…
  • Встановлення погруддя кату українського народу Йосипу Сталіну. Коментарі зайві.
  • В українській міліції кількість закатованих зросла, так само як і затриманих журналістів чи активістів громадських організацій.
  • Українська армія і небоєздатна, і недієздатна. Вона погано озброєна і не нагодована.
  • Всі гілки влади належать оточенню Президента. Відсутність незалежних судів, відсутність верховенства права. Навіть хабар вже не такий важливий у суді, а стосунок до партії влади.
  • Ув’язнення лідерів опозиції і перетворення процесу на багатосерійний фільм.
  • Шалена, тотальна корупція. Чиновники з “вищого ешелону” перестали соромитися, коли на очах громадян крадуть не мільйони, ні – мільярди доларів з держбюджету.
  • Тиск на незалежні медіа, закривання неугодних владі каналів.
  • Обмеження прав і свобод громадянина на мирні зібрання і акції непокори.

Тепер ближче до виборів. Навіть якщо припустити, що в списках “опозиційних” сил сидять “святі Божі” (що не так), то перемоги їм не бачити. Партія влади зробила розумнючо-хитрющу річ: повернула мажоритарку, де вона має значно більші шанси перемогти. За рахунок “самовисуванців”, гречки, дитячих майданчиків, залякувань, адмінресурсу і чого завгодно. А доля підкидає ще один бонус – перевага пропрезидентських сил на 3.7% за списками – це за умови, що “перебіжчиків” не буде, в що повірити мені дуже важко. Тому відбудеться цементування існуючого режиму. Потім – або Білорусь або революція. Як Вам прогнози?

Тепер головне питання: що робити українському народу? За останні роки я поступово прийшов до висновку, що кожен народ має ту владу, яку заслужив і яку (увага!) обрав. Тому незгодні можуть пакувати валізи, зрештою, так вони і роблять. Молодь виїжджає масово, а ті, які не виїхали – хочуть так зробити найближчим часом. Інший варіант – владу можна змінити. Але для цього треба а) переконати мільйон людей проголосувати по-іншому, ніж вони збиралися до того; б) вказати їм за кого, а вказувати нема на кого. Третій варіант – по-християнськи смиритися і жити на 2 тисячі гривень все життя. Але на лихо “У Вас відберуть і ці дві тисячі, тому що влада дуже багато вкрала, а брати гроші нема звідки” – як сказав ведучий опозиційного каналу, який ще не закрили.

Щоб не закінчувати так песимістично, скажу так: я все ж таки вірю у світле майбутнє українського народу. І не у Італії чи США, а на рідній землі. Але для цього треба дуже постаратися. І щоб дійти хоча б до рівня Польщі треба 10-20 років туди наполегливо йти. Тоді, мабуть, і прийдемо…

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s