Пригадую один випадок з дитинства. Коли мені було 7 років, я запросив до себе в гості сусідського хлопчика Вітю, молодшого від мене на 2 роки. Отож, йому було в той час 5.

Я не мав чіткого плану, що ми будемо робити.  Ми пройшли вітальню, де на дивані сиділа моя мама і зайшли в спальню. Там я побачив на поличці свій альбом і кольорові олівці. Я взяв альбом, олівці і сказав до друга: “Давай я буду малювати, а ти дивися”. Ми почали, але ентузіазму у Віті вистачило не більше, ніж на одну хвилину – йому стало нудно і він захотів піти.

Коли сусід пішов, мама, яка чула все це, закликала мене і сказала: “Тобі слід було дати і йому аркуш і олівці, щоб він також малював. Зрозуміло, що просто дивитися, як хтось малює не дуже цікаво”.

Після того я надовго забув цю історію. Але недавно вона стала для мене дуже повчальною. Як відомо, на планеті десятки чи сотні тисяч церков. Вони відрізняються за вчення, історією виникнення, структурою управління, прославленням, акцентами у служіння та ще багато за чим. Багато церков, навіть з досить хорошим вченням, роблять мою помилку – вони запрошують “до себе”, але не дають людям ні олівця, ні паперу, щоб малювати. Що я маю на увазі? Служіння йде по стандартній колії, де наперед відомі люди  готують проповіді, прославлення та все інше. А “рядовий” церкв’янин має просто прийти і слухати. По суті, дивитися, як хтось малює. Проте Бог кожному дав дари – як не малювати, то співати, як не співати, складати конструктор, як не складати, то вірші писати. І дар має проявлятися.

Мені дуже подобається ілюстрація, яку я почув від одного з викладачів коледжу, де я навчався раніше: церква часто стає футболом, де 22 учасника (служителі) бігають, а тисяча сидить на трибунах і дивиться. В той же час вся церква має бігати, а Бог, ангели та світ мають “сидіти на трибунах”. Це доволі цікаво і промовисто.

Ну, і загальновідомо, що Ефесян 4:11-12 навчає, що служителі в церкві не для того, щоб служити (як не дивно), а щоб навчити святих служити, а саме підготувати святих на службу один одному.