16 січня 2013 року я надіслав лист 33-ом народним депутатам України – здебільшого керівникам всіх фракцій і їх заступниками, голові Верховної Ради України, його заступникам, деяким народним депутатам, зокрема, Миколі Княжицькому, Олесю Донію, Миколі Томенку, Анатолію Гриценку, Степану Курпілю, В’ячеславу Кириленку, Віталію Кличку та іншим улюбленцям західних і центральних українців.

Мені було, з одного боку, цікаво, чи наші шановні обранці перевіряють свою офіційну електронну пошту на сервері Ради, а з іншого хотів висловити свої думки про Україну.

7 березня 2013 року (через 50 днів) я отримав єдину відповідь від голови ВО “Свободи” Тягнибока Олега Ярославовича: “Дякую за інформацію. З повагою Тягнибок О.Я.”. Ну що ж, це краще, ніж взагалі нічого. Щоправда, мій лист – це не зовсім інформація… А що Ви думаєте про ідею писати громадянам листи народним депутатам чи керівникам відомств? Дуже наївно? Чи спроба хоча б якось побудувати діалог з владою?

Шановний (ім’я, по-батькові)!

Вам пише виборець, громадянин України з міста Сколе Львівської області. Все своє свідоме життя я активно стежу за подіями в нашій державі, беру участь у виборах. Деякі речі мене відверто турбують, тому я вирішив поділитися з Вами своїми міркуваннями про них.

Мене відверто турбує і засмучує поведінка багатьох політиків, які дозволяють собі у стінах Верховної Ради України голосувати чужими картками. На мій погляд це аморально та неприпустимо. Конституція однозначно говорить про те, що народний депутат має здійснювати голосування особисто. Тому я закликаю Вас ніколи не користуватися чужою карткою, не передавати свою картку однопартійцям та сприяти введенню таких технічних засобів, які унеможливлять такі спотворені голосування.

Мене також турбує і засмучує поведінка тих народних депутатів, які застосовують грубу фізичну силу до своїх колег – штовхають, б’ють, блокують трибуну. На мій погляд українським парламентарям треба взяти приклад з їхніх американських та британських колег, які так ніколи не поводяться. Парламент України – це свого роду її візитна картка, тому Ваша поведінка, шановний народний депутате, має бути зразковою.

Останні кілька років в нашій державі проводиться дещо дивна церковна політика: або держава намагається штучно з’єднати українські церкви, або надавати перевагу одній з них. Держава не має права втручатися в справи церкви, тим більше надавати перевагу одній з них. Я прошу Вас, шановний народний депутате, сприяти миру в нашій країні, релігійному міжцерковному порозумінню, забезпечувати право кожного громадянина дотримуватися будь-якого віросповідання або не дотримуватися жодного.

Наша країна належить до ганебного списку тих країн де все ще аборт називають правом жінки на вибір, а не вбивством. Незалежно від наших релігійних переконань ми маємо називати речі своїми іменами: аборт – вбивство, яке не має оправдання. Я прошу Вас сприяти ухваленню законів, що забороняють аборт, так само і тих законів, що сприяють якісному процесу статевого виховання підлітків. Лікар, що виконав аборт, має назавжди бути позбавлений можливості практикувати. Державні організації та система державної освіти не повинна пропагувати «безпечний секс» до шлюбу, оскільки це призводить не лише до аморальності, а й сприяє поширенню венеричних хвороб. Пропаганда «безпечного сексу» – це шлях, який веде до руйнування інституту сім’ї і суспільства.

Я також закликаю Вас сприяти повній забороні одностатевих шлюбів та пропаганди одностатевого «кохання». На мій погляд всиновлення дітей одностатевими парами є кричущо недопустимим, так само неправильним є всиновлення дітей однією неодруженою особою. Держава має стати на захист традиційної сім’ї – союзу одного чоловіка та однієї жінки. Держава має створити умови для народження та виховання дітей та перешкоджати маніпуляціям тих громадян, які не реєструють свої шлюби для отримання матеріальної допомоги на дітей.

Деякі політичні діячі неодноразово висловлюють антисемітські та шовіністичні гасла. Незалежно від політичного забарвлення такого політика це недопустимо. Україна – багатонаціональна держава, в ній мирно можуть співіснувати українці, росіяни та представники інших національностей. Наше ставлення до людини має основуватися не на її етнічному походженні, кольорі шкіри чи віросповіданні, а на її професійно-ділових та моральних якостях. Я також впевнений в тому, що в Україні завжди має бути місце не-україномовним громадянам, проте ті громадяни, які бажають здобувати вищу освіту чи працювати державним службовцем зобов’язані вільно володіти українською мовою. Вищі посадові особи мають не тільки  володіти державною українською мовою, а й користуватися нею під час виконання своїх обов’язків. Закликаю Вас перешкоджати мовному розколу країни, не спекулювати на мовній тематиці. Завдання будь-якого народного обранця – сприяти цілісності нашої держави, її політичному, економічному, соціальному та духовному розвитку.

Закликаю Вас також не політизувати болючі для України історичні теми – діяльність ОУН, УПА, українсько-польські стосунки 1920-их років і т. ін. Історію мають вивчати історики. Держава повинна забезпечити вивчення всіх історичних тем, публікацію наукових праць про малодосліджені періоди, висвітлення точок зору науковців на телебаченні.

Окремим важливим питанням є діяльність державного телебачення. За останні роки «Перший національний» телеканал став якісно помітно гіршим. Новини подають упереджено, не всебічно, у вечірній час транслюються виступи російських діячів культури. Закликаю Вас впливати на ситуацію в цій сфері так, щоб «Перший національний» став відверто цікавим каналом, в той же час висвітлюючи та пропагуючи українську культуру, історію, транслюючи аналітичні передачі.

Бажаю Вам успіхів у Вашій нелегкій праці.

Сергій Чепара