Церква. Постороннім вхід заборонено?

Людям подобається, як йдуть справи, їм дуже комфортно і вони нічого не хочуть змінювати.
Джек Еггар, “Пробудження церкви”

Сергій ЧЕПАРА

“Якби Бог відкрив мені справжній стан сучасного євангельського християнства, то я б ніколи не став християнином” – ці слова мені доводилося чути кілька разів, і здається, щось подібне зараз можу сказати і я сам. Мабуть, Бог спеціально заплющує очі молодого християнина, щоб він не втік з християнства, а розплющує поступово тільки тоді, коли той трохи зміцніє і буде готовий бачити все, як воно є.

Бог спас мене через служіння американської місії Кемпус Крусейд в Україні. Кілька років Бог навчав мене Біблії через американського місіонера з штату Техас. Завдяки “західному фактору” я став більш-менш зрілим християнином, навчився читати і любити Біблію, дружити з різними християнами. Якось від одної панночки почув – “Я не можу залишатися у нас у церкві. Проповіді про одне і те саме, мене це не будує. Я пішла в місіонерську церкву і росту там духовно”. Ще тоді, пам’ятаю, осудив її тоді в своєму серці, а вже зараз… думаю майже те саме.

Український євангельський світ представлений понад чотирма тисячами церков, значна частина яких була заснована в СРСР. В деяких містах існують християнські громади, яким виповнилося століття. Яким є християнство цих церков? Як мені, не народженому у євангельській сім’ї, але такому, що увірував у Євангелію, ставитися до християнства такого зразка? Я багато думав про це, але раніше все було, так би мовити, на рівні теорії. Зараз живу там, де не маю особливого вибору куди ходити на служіння. І тому маю для себе зрозуміти, як уміти сприймати 4 проповіді на одному служінні. Як слухати і про що думати, коли більшість проповідей на жалюгідно низькому герменевтичному і гомілевтичному рівнях? Якщо проповідник читає вірш, не пояснює його, а просто розповідає щось своє. Якщо за певний період часу ніхто з церкви не будує з тобою стосунки. Якщо прославлення і молитви завжди ті самі, і не змінюються останні 40 років (жодних перебільшень). Що маю робити я?

Навіщо мені взагалі потрібна церква? Для мене основними є дві речі – якісна проповідь та братерство. Під якісною проповіддю розумію тематичну або експозиційну, яку проповідник готує заздалегідь. Над якою думає і молиться. Досліджує відповідну літературу, коментарі. Заглядає в грецький текст. Пише план. Наводить вдалі і точні приклади.

Братерство – це вид дружніх стосунків у церкві, які задумав Господь. Це включає спілкування, спільну молитву. Християни мають ділитися життям один з одним, і духовним, і всіляким. “Людина не острів, а частина материка” – писав англійський поет Джон Донн (1572—1631). Церква – материк у квадраті. Тут стосунки є архиважливими. Тут неприпустима формальність.

Недавно я вислуховував одну проповідь. Сказати що був шокований – не сказати нічого. Проповідник прочитав Юди 1:12 “Вони скелі підводні на ваших вечерях любови, бо з вами без страху їдять та себе попасають; хмари безводні, що носяться вітром; осінні дерева безплідні, двічі померлі, викорінені…”. Прочитав і сказав: “Брати і сестри, двічі померлими може бути кожен з нас. І я молюся про те, щоб я не був двічі померлим”. Моєму здивуванню не було меж. Серйозний брат, чоловік і батько,  заявив що він може бути двічі померлим. Чи розуміє брат, що мова йде про невідроджених людей, які помруть двічі – тілесно і духовно, а оскільки це дуже певно, то Апостол Юда вживає минулий час. Чи взагалі проповідник розуміє основні істини Писання? Чого він навчає людей у церкві? Куди дивляться і про що думають пресвітери церкви? Чи розуміють вони, що несуть персональну відповідальність перед Ісусом за черідку, за те, яку їжу вона споживає, тобто чому навчається в неділю? Чи їхнє богослів’я також заставляє бажати кращого? Чи заради миру у церкві вони не хочуть нічого змінювати? Але кому потрібен такий мир? А що робити тому, хто знає Писання трохи краще, ніж дуже погано? Йти з церкви? Куди? Реформувати її? Як?

Ми маємо розуміти, що слово формує людину. Якісна проповідь – це дуже важливо. Пам’ятаю, як один американський служитель, що проживає в Україні з початку 1990-их років, сказав, що в сучасних українських церквах Біблія не вивчається. Але я був обурений! І розлючений! Та як він може! Та наші брати і сестри у в’язницях за віру сиділи! І так далі. Пройшов час і маю визнати, що іноземець був правий. В “старому” українському євангельському світі не прийнято думати. Не прийнято аналізувати. Прийнято боятися. Боятися слів. Боятися словосполучень. Повторяти багато років тому вивчені фрази, які з часом втратили смислове навантаження. Прийнято без кінця і краю теревенити про штани і спідниці. А чому про штани і спідниці? По-перше, духовна поверхневість. По-друге, для складних тем, як-от Трійця чи іпостасний союз, треба багато читати і думати, щоб сформувати позицію.

Ну, критикувати всі мастаки, а що конкретно можна і треба зробити, щоб змінити справи на краще?

• Брат, що претендує на проповідь в неділю, має мати якісну богословську освіту. Навіть, якщо йому 75. Навіть, якщо сидів за віру.
• Проповідей не може бути 4, це надто багато. Увага губиться, розпорошується. За 4 проповіді людей можна емоційно “накачати”, але не навчити Біблії. Проповідей може бути одна або дві.
• Церква має пам’ятати своє покликання – звіщати Євангелію світу і навчати церкву Біблії. Це основа основ. Не виховувати ДВР-ів так, щоб вони залишилися в церкві прихожанами. Не це основне. Та і не завжди оцерковлений ДВР дорівнює спасенний ДВР.

Треба використосувати для служіння всі доступні методи. Час йде вперед і світ змінюється. Змінюватися мають методи служіння і проповіді. Як казав пресвітер російської баптистської церкви Михаїл Іванов “Наші старі церкви можуть прийняти лише напіврадянську людину”.

Сподіваюся, що з Божою допомогою церкви зможуть знову згадати про своє призначення і перестануть бути закритими спільнотами, які варяться в собі.