Сергій ЧЕПАРА

“Будь-яка форма християнства рано чи пізно стає релігією” – сказав один мій друг і брат у Христі років так шість тому, тобто тоді, коли я ще порівняно небагато тямив у християнстві.

Нещодавно на міжнародному рівні Україна урочисто відзначала 1025-ліття хрещення Київської Руси. Кажуть, ще до 988 року на території Руси були християни (в Херсонесі та у війську князя Олега). Кажуть, що більшість тодішніх русичів просто загнали у води Дніпра-Славути і без будь-яких пояснень “хрестили”, тобто занурювали у воду. Можливо. Але ось про що думається мені останнім часом: навіть у євангельському світі євангелізація поступово втрачає позиції перед християнізацією. Під християнізацією розумію систему заходів, на меті якої є залучити людину до церкви або іншого християнського соціуму, навчити її певних релігійних діл (молитви, читання Біблії), збагатити її релігійний лексикон. Таким чином християнізація – це по-суті зміна обгортки льодяника на обгортку “Ромашки”, але від того сам льодяник не стане шоколадним.

А що таке євангелізація? Це система заходів, спрамована на донесення Євангелія. А що таке Євангеліє? Власне, це і є найважливіше запитання. Євангеліє – це добра новина про життя, смерть і воскресіння Ісуса Христа, про Божий шлях для спасіння людства без діл і заслуг, а лише через віру в завершену працю Ісуса Христа. Євангеліє каже грішнику, що він нічого не може зробити для власного порятунку від кари за гріх, але повинен виконати те, що зробив замість нього Ісус Христос. Ісус Христос помер за всі гріхи всього світу – це і є Євангеліє. Таким чином євангелізація – це всього-на-всього дії, спрямовані на поширення Благої Вістки. Її звіщати, зрозуміло, можна по-різному: через ТБ, газети, буклети, особисто і т.ін.

Християнізація – це запрошувати людину в церкву, не проповідуючи їй Євангеліє. Ісус Христос перед Своїм вознесінням залишив два важливі доручення церкві – проповідувати Євангеліє та робити учнів. Часто ці доручення полутають чи об’єднують, але головний зміст в тому, що з одного боку ми, християни, маємо проповідувати спасіння через Христа (а не через мораль, наприклад), а з іншого вже спасенних людей навчати різним темам Писання, тобто навчати їх про природу і характер Бога, людину, гріх, спасіння і освячення, церкву, шлюб і сім’ю, виховання дітей. Віз ніколи не тягне коня за собою, тобто навчання не може передувати увіруванню. Не може невідроджена людина поступати як відроджена, тому що її природа ще не змінилася, тому що її особа ще не зустрілася з Богом. Треба чітко розуміти духовну природу християнства і не робити з нього великий благодійний соціальний рух. Люди без Христа йдуть у пекло. Не лише п’янички чи наркомани, а поважні депутати, посли, академіки, лікарі, вчителі… Їм усім потрібен Ісус, а не стати більш моральним. Мораль без Христа – це ніщо. Наша християнізація вилізе нам боком, якщо ми створимо сприятливі умови для потрапляння невіруючих людей зі світу в ряди церкви.

Інколи в дитячому служінні можна побачити, як дітям все сказали, а про Христа забули. Діток і співати пісень навчили, і молитися, і віршики з Біблії… Але ці перетворення є соціальними, тобто діти потрапляють в середовище, і змінюються не так через Духа Святого, як через загальну атмосферу, через тих, хто їх оточує. Але наскільки глибокими є такі зміни? Наскільки довготривалими? В певному сенсі християнина не можна виховати взагалі, тому що він може лише народитися духовно і зростати, але процес духовного спасіння це мить, а не наша процедура виховання. Нам треба раз і назавжди зрозуміти що Ісус Христос є центром і змістом будь-якого служіння, а євангелізації – поготів. Не треба Ісуса додавати до Євангелія, тому що Він є його головним елементом. Власне, Євангеліє без Ісуса в принципі не існує.

Що тепер можна практично робити? Усвідомивши гігантську різницю між євангелізацією та християнізацією робити перше і відкинути останнє. Світ потребує саме Євангеіля, навіть якщо сам того не усвідомлює.