Мої мама і тато розлучаються. Мені сумно. Емі

Сергій ЧЕПАРА

Працюю викладачем платного технічного гуртка. Дітей, як правило, проводять на заняття батьки, тобто один з них, а потім забирають. Спочатку я не міг запам’ятати батьків в обличчя (до речі, мамів і татів майже порівну). З часом більшість запам’ятав. Прийшла мама одного хлопчика. У хлопчика таке екзотичне імя, яке лише у книжці про середньовічні події зустрінеш. Каже: мене тато так назвав, на честь такого-то героя в книжці. Хлопчик вихований і тямущий. На занятті діти щось писали, і хлопчик при мамі мене запитує – а що робити з аркушем? Я – йому: додому забери, татові покажеш. Мої батьки розлучені – спокійно заявляє він, а я краєм ока бачу реакцію на його слова на обличчі матері.

Недавно мав нагоду спостерігати за молодою мамою, яка сама виховує сина. Син – школяр, і дуже тямущий, грає на музичних інструментах, знає явно більше, ніж за шкільною програмою. Власне, знає дещо більше, за деяких дорослих. Розумничка – одне слово. Я одразу ж подумав: як важко цій молодій жінці! Розлучення – це і біль на все життя, і статус “розлучена”, і обов’язок самій забезпечити дитині все необхідне, і бути йому і батьком і матір’ю. І зустріти чоловіка, який візьме на себе відповідальність за виховання дитини непросто. Одним словом, як не глянь – важко.

Памятаю, на початку 90-их років стрімко збільшилася кількість розлучених. Народ знав три цивільні стани – одружений (-а), неодружений (-а) і розлучений (-а). Це тому, що розлучений вже побував у шлюбі, вже був одружений, але зараз не-одружений. Та й жінку, яка була заміжньою, вже просто так незаміжньою не назвеш.

Чому я написав цей пост? Я інколи в серці, інколи вголос нарікаю на обставини в своєму житті. То мені чогось бракує, то мені когось бракує. Але якщо подивитися на людей навколо, багато з них мають значно більші труднощі – і нічого, тримаються, живуть з ними.

Поки ми живемо на цій землі життя складне.