Кость БОНДАРЕНКО

Я не вірю в те, що після скинення нинішньої влади в країні відбудеться миттєвий розквіт демократії. Демократія не встановлюється законами чи декретами. Колись один мій приятель висловив цікаву сентенцію: “Коли борешся з організованою злочинністю, будь готовий до того, що їй на зміну прийде неорганізована злочинність, а це – набагато страшніше”. Ці слова часто згадую сьогодні, задумуючись над ситуацією, що складається в Україні.

Повстання (його не можна назвати революцією, бо революція призводить до системних змін в суспільстві, яких на сьогоднішній день не уявляють керівники процесу) – цілком теоретично – може перемогти в рамках всієї України або її західної частини. Опозиція та активісти відсвяткують перемогу, урочисто проголосять падіння старого режиму та встановлення нової влади. Стрілянина зі зброї та святкові фейєрверки зіллються в єдину какофонію. Видимість “сухого закону” на Майдані перейде у режим відвертої пиятики – суцільного свята перемоги.

Але мене цікавить: а що буде далі? Мене цікавить: що буде наступного дня?

Специфіка Майдану у тому, що він не має єдиної організаційної структури і єдиного управлінського центру. У 2004 році було управління, керованість, дисципліна, стратегія і єдина мета. Була очевидна ціль та був критерій перемоги. Сьогодні у кожної з груп (яких не менше десятка) є свої критерії. Для когось перемогою стане оголошення дострокових виборів, для когось – формування коаліційного уряду з опозиціонером на чолі, для когось – зміни до Конституції. Знайдуться і ті, хто зажадають негайного розриву стосунків з Росією та оголошення про готовність передати територію України під бази НАТО (як гарантію територіальної цілісності країни та європейського вибору країни). Тобто, можна прогнозувати, що падіння Януковича навряд чи поставить крапку у ситуації. Йдучи, Віктор Федорович матиме повне право процитувати з сумом слова Івана Франка: “Я єсть пролог – не епілог!”

Тим, хто з ейфорією та радістю очікує на кульмінацію повстання, хочу нагадати кілька аксіом, перевірених історією.

Аксіома перша. Успіх будь-якого повстання визначається наявністю первісного консенсусу між його учасниками. Відсутність єдиної програми дій, відсутність спільної мети і спільної програми завжди прирікає учасників повстання на конфлікт. Якщо об’єднуючим елементом є спільний ворог, а не спільна надмета, то усунення ворога (перемога над ворогом) змушує займатися пошуком нових ворогів – в тому числі і з-поміж себе. Звідси і принцип багатьох революцій, згідно з яким революції починають пожирати своїх творців.

Але у одному випадку це стається пізніше (Французька революція, Жовтнева революція в Росії), у іншому – раніше (більшість азійських повстань та революцій). У 1989 році, після виводу радянських військ із Афганістану, почався конфлікт між колишніми учасниками руху моджахедів – Хекматьяром, Дустумом, Раббані, Масудом. До лютого 19189 року у них був спільний ворог – СРСР. Коли він зник – почалася конкуренція за владу. У результаті до влади прийшли підтримувані Заходом радикали-таліби, які через кілька років були зметені відверто маріонетковим режимом Карзая (так само, як раніше лідери Саурської революції Таракі та Амін, не здатні втримати ситуацію в країні, були замінені відверто маріонетковим режимом Кармаля). Ту ж ситуацію спостерігаємо у Єгипті та Іраку. Відсутність єдиної цілі призводить до мультиплікації цілей та до конфлікту між цілями окремих політичних груп.

Аксіома друга. Всяка революція є запереченням старого. Утвердження нового дає лише диктатура. Інакше революція переходить у стан анархії.

Я не вірю в те, що після скинення нинішньої влади в країні відбудеться миттєвий розквіт демократії. Демократія не встановлюється законами чи декретами. Демократію не можна оголосити указом. Демократія – наслідок тривалого процесу розвитку середнього класу, для чого необхідні не лише політичні, а насамперед економічні умови. Саме тому ми неодмінно станемо свідками серйозних проблем у сфері демократичних свобод. Це – не просто передбачення. Це – закономірність історичного процесу. Деякі з них перевершуватимуть по силі цинізму ті прояви порушень, які зафіксовано за правління Януковича. Це пояснюється дуже просто: Янукович ігнорував демократичні принципи, а революційна доцільність змушуватиме часто протистояти демократичним принципам. При цьому прикриваючись гаслами про “кров героїв” і “дух революції”. Більшість революцій та повстань (практично всі) проходили через цю стадію. Деякі з них відверто залишалися у цій стадії – особливо коли не вдавалося побороти корупцію, але корупція брала гору над революційною романтикою…

Аксіома третя. Повстання лише тоді стає революцією, коли здатне сформувати і утвердити програму перетворень суспільства. Просте усунення одних людей від влади і прихід інших – навіть у супроводі багатомільйонного натовпу – це не революція. Революція змінює основи, закріплюючи їх конституційним актом чи кардинальною зміною законодавства, створенням нового типу легітимності та законності. Якщо не змінюється система, а змінюються лише призвища керівників – це банальний переворот з елементами повстання.

“Помаранчева революція” змінила Конституцію та утвердила в Україні парламентсько-президентську форму правління. Без цього елементу вона не стала би революцією, хоч як би не прагнули до гучних слів її творці. Революція 1905 року увінчалася Маніфестом, слідом за яким запровадили демократичні свободи і парламент. Цар залишився той же, імперія також залишилася непорушною. Проте змінилася система. Без Маніфесту події 1905 року не були би революцією, а лише широкомасштабним повстанням.

Аксіома четверта. Всяка революція повинна розраховувати насамперед на внутрішні ресурси, а не на зовнішню підтримку. Позиція “заграница нам поможет” від самих початків є меншовартісною і такою, що прирікає революцію на поразку.

Що маємо сьогодні? На жаль, зосередження усіх ресурсів на поваленні Януковича як на головній меті – з ігноруванням питань вироблення єдиної економічної, політичної, світоглядної позиції на майбутнє, з нехтуваннями необхідності написання єдиної загальнонаціональної програми-максимум, з традиційними для українських повстань “скинути гетьмана, а там порозуміємося”, з надіями на нову Антанту та на нових німців, з ейфоричною вірою, що після Януковича все владнається само по собі і потечуть молочні ріки – підштовхує мене особисто до думки про те, що Україна входить у широку (в часовому вимірі) смугу нестабільності і хаосу. Повстання проти Януковича нагадує повстання січня 1930 року у Іспанії проти генерала Прімо де Рівери, або повстання 1997 року у Заїрі проти президента Мобуту Сесе Секо – ті ж проблеми у суспільстві, ті ж рушійні сили, та ж неузгодженість позицій, та ж аморфність програми і цілей, ба навіть фактична наявність регіональних відмінностей і протистоянь у ході повстання. Як наслідок – і у першому, і у другому випадках короткий період революційної ейфорії змінився нестабільністю в політиці і економіці, невмінням знайти компроміс і ще більшими потрясіннями.

Я далекий від думки заперечувати очевидне: повстання є об’єктивною реальністю і викликане об’єктивними причинами. Святий Лев, архієпископ Труаський і Папа Римський, вийшов перед армією Аттили, яка підійшла до воріт Вічного Міста, зі словами: “Я вітаю Тебе, бич Бога, Якому я служу, і не мені Тебе зупиняти!”. Я лише застерігаю суспільство від тих можливих помилок, яких можна уникнути, якщо детально вивчити історію революційних процесів та повстань. Як не дивно, більшість із них мають одні і ті ж сценарії – не залежно від країни, континенту, рівня розвитку еліт і рушійних сил. Історію потрібно вчити – навіть попри ейфорію. Бо пролог до світлого майбутнього, яким бачиться повстання чи революція, може виявитися затяжним серіалом – без епілогу.

Оригінал тут.