Сергій ЧЕПАРА

Мені здається, що найближчі десятиліття Україна таки не стане Європою ні в політичному значенні, ні в економічному, ні в культурному. Колись був такий жарт: на скільки ми відстали від Японії? На 20 років? На 30? На 50? – Назавжди. Жарт жартом, але в ньому глибока істина.

Майдан, Майдан – 2, Майдан – 3, Майдан – 23… Скільки ще потрібно Майданів? А, зрештою, що конкретно вони дають? Біло-блакитних змінюють помаранчеві. Люди розчаровуються і в тих, і в інших. Але річ не у керманичах. Річ у нас. “Жити по-новому” значно важче і дуже не хочеться нікому. Наш народ ніяк не може затямити, що якщо в тюрми не сядуть сотні корупціонерів, то продаватимуть все, як робили це досі – посади, медалі, довідки, лікарняні. Головна біда України, як на мене, імітація державності. Імітація, тобто вічне притворяння, засіло в наших кістках і мізках дуже глибоко. “Вони роблять вигляд, що платять, я роблю вигляд, що працюю” – казав один американець про Радянський Союз. Ми притворяємося, що платимо податки, що працюємо, що вчимося, що у нас є армія, міліція, університети, лікарні. Ми не хочемо чесно визнати, що у нас є назви і таблички на радянських будинках. Але не більше.

Пригадую, коли я жив у гуртожитку, до нього регулярно приходили “комісії” дивитися як живуть студенти. Ніяких змін не було після жодної, не кажчуи вже про те, що ні ректор, ні декан і не хотіли нічого змінювати. Всіх усе влаштовувало і влаштовує. Але одна зміна таки була, і дуже показова – “на вході предявляйте перепустку” – таке оголошення з великими червоними буквами вивісила комендант. І в цьому оголошенні вся суть і глибина радянщини пострадянської України – значно легше змінити табличку, зрештою, повісити нову, аніж змінювати щось системно. Бо для системних змін потрібні цілі, бачення, досвід і т.д. – чого нема у тих, хто змінювати має.

Як забезпечити армію бронежилетами? Простіше простого. Викликає Президент до себе міністра оборони і начальника генштабу і лагідним голоском каже: якщо до такого то числа кожен український солдат не матиме взуття, бронежилетів та питної води – звільняю, позбавляю генеральських погонів і генеральської пенсії. Я думаю, бронежилети завозили б, аж гай шумів би.

Річ у тім, що в країні ніхто не вірить, що тебе звільнять (тим більше посадять) за халатність або корупцію. У моєму рідному Сколівському районі я сам можу назвати десяток хабарників. Це і директори шкіл, які продавали медалі, і судді, і архітектори, і голови адміністрацій.  Посадіть в тюрму 10 людей на 50 000 жителів району і хабарників відчутно поменшає. Не треба теревенити, що корупція це погано. Людей треба саджати в тюрми. З загратованими вікнами, з передачами, з тюремними щурами. Тоді результат буде. А поки директор, яка 20 років бере гроші за медалі, сидить у кріслі – діла не буде. Вона одягне вишиванку на Перше Вересня і робитиме так далі.

Можна довго і нудно писати що робити, але робити це ніхто не хоче. Легше Єгора Соболєва викликати в прокуратуру, аніж легалізувати його люстраційний комітет. Бо легалізувати його роботу означає підписати собі смертний вирок. А як казав кандидат Рабіновіч – щоб люструвати чиновників треба просто заборонити обіймати вищі державні посади тим, хто їх уже обіймав. Але це значить дати пилу комусь і наказати пиляти під собою гілку. Хоча наша влада і глупа, але не настільки, щоб поховати сама себе.

Тому я думаю, що Європою ми не станемо. Хочу я цього чи ні. Річ у тім, що політичні (псавдо)еліти цього не хочуть – не можна буде грабувати країну. Не хочуть цього і більшість пересічних громадян – до колгоспу всі звикли, змінювати нічого не хочеться.

В країні є десяток людей, яким я довіряю. Але їхні рейтинги на рівні статистичної похибки, тобто країні вони не потрібні. А потрібні популісти-леніни, які кричатимуть “Фабрики, заводи – робітникам”, “Земля – селянам” та все таке, що ніколи не збиралися робити, бо це і неможливо, і не хочеться, і не потрібно.

Можна, звісно, організувати третій Майдан. Щоправда, мирним він не буде точно. Стріляти будуть одразу – з обох боків. Але навіть якщо революція переможе, її очільниками стануть хитрі лицеміри, які до революції мали дуже дотичний стосунок. І ті хитрі лицеміри не представлятимуть інтересів народу, чи принаймні “робітничого класу”,  а лише вкотре спекулюватимуть на мовних та істиричних питаннях. А народ вкотре буде казати, що цар поганий, тихенько даючи провідникові 2 гривні “без білету”.

Тому висновок у мене такий. Ніяка угода “про асоціацію” нічого не змінить. Взагалі ніяка угода нічого не змінить. Взагалі ніщо нічого не змінить – найближчі тридцять років. Не можна стати Сполученими Штатами за день. Не можна побудувати британську чи французьку демократії за тиждень. Це складний і довжелезний процес, і річ не лише в часі, а й в умовах – ми пережили радянщину, голодомор, дві війни. Нашу казну і наші землі регулярно грабували на всіх рівнях. Нами керують олігархи великі, олігархи маленьки і олігархи середні. Всюди все монополізують – від містечок і сіл до столиці. Справа лише у масштабах.

У моєму рідному Сколе чиновник (і не один він) побудував собі хатище, яке обійшлося не в одну тисячу доларів. Казати, що він не заробив стільки, не треба – всі це знають. Але може так статися, що його хату одного дня пустять димом – тоді ці 20 чи 30 тисяч зелених згорять з годину чи дві. Чи добре це? Ні, бо кимось десь вони були зароблені, і могли служити людям – за гроші можна було ремонтувати дорогу чи закупити для дітей у школу меблі.

Україна просто не хоче (або і не може) йти цивілізованим шляхом. 105 смертей і жодного покараного. Прокуратуру очолює представник набільш “патріотичних” сил – партія, яка люто ненавидить мову окупанта. Але посадити в тюрму убивць на Майдані було таки слабо. Значно легше кричати з трибуни, що комуністи зрадники. Легше ненавидіти мову окупанта. 105 життів. Це зруйновані сім’ї, це діти без татів, сестри без братів, матері без синів. Мені однаково шкода і міліціонерів, яких убили, і мирних протестувальників, яких застрелив снайпер. Але ніхто не сяде у в’язницю – тому ми будемо знову і знову наступати на ці граблі – популізм, майдани, зміна “еліт”. Партія шило змінить партію мило, а потім знову і знову по колу. Винними завжди будуть папєрєдніки. Ніхто ніколи не визнає власну бездарність. Ніхто ніколи не виконуватиме власні обіцянки. Ніхто ніколи не дотримуватиметься Конституції і Законів. Та і пишуть їх не для виконання – країною завжди керували у ручному режими і керуватимуть далі. Закони потрібні для імітації державності. Імітації влади. Імітації демократії. Імітації життя.