Сергій ЧЕПАРА

Троє підлітків вибралися до лісу – чи то за грибами, чи то за ягодами. Перший носив натільний хрестик. Другий перехрестився на дорогу. Але третій не носив натільного хрестика, і не перехрестився. Тому демони вирішило погубити його життя. Вони звернулися до старшого демона і запитали поради як погубити християнську душу.  Старший демон сказав, що це неможливо, чим викликав велике здивування молодших демонів. Чому? – запитали вони. Тому що його мама в дорогу перехрестила – пояснив старший демон. “Таку силу має хрест” – завершив свою оповідь католицький священик, яку я чув власними вухами ще дитиною.

Така оповідь є свідченням того, що антиєвангельське марновіря є не породженням “народних мас”, а продукується самим священством.

Водне хрищення. Хоча Біблія ясно навчає, що водне хрищення (хрещення) це заповідь для того, хто увірував в Євангеліє, католицизм вперто навчає і практикує водне хрищення немовлят. Пояснюється це або тим, що в.х. змиває первородний гріх, або тим, що хрещені батьки беруть на себе обовязок виховувати дитину як християнина. Все б нічого, але про це не говорить Святе Писання. Католицизм також вперто прирівнює Передання до Писання, тим самим сильно понижуючи статус Біблії, яка є вічним Словом Божим.

“Римський Престол” неперервно твердить, що Сам Ісус Христос передав Церкву Апостолу Петру, Сам Петро заснував церкву в Римі, і тому, як Ви розумієте, римський єпископ є головним християнським служителем на землі і Головним Пастирем. Таке вчення не витримує жодної критики – ні історичної, ні богословської. Навряд чи Петро був у Римі, але якщо і був, якщо і заснував там першу церкву, то ні з Біблії, ні з історії ми не бачимо, що саме Римська церква має бути головною не те що у світі, але навіть у Європі. Єрусалим, Антіохія, Александрія, Константинополь – ось головні християнські міста перших трьох століть. Окрім того, дуже сумнівно, що Петро був головним серед Апостолів. А навіть якщо і був, то саме Павло, а не Петро мав доручення від Бога звіщати спасіння поганам. Тому теорія про першість Риму це лише байка, вигадана самим Римом. З історії знаємо і про двох та трьох “пап”, які правили одночасно, але у різних містах, кожен з яких вважав себе справжнім очільником Римської церкви, і про Собори, які воювали з папами за право бути вищими, ніж папа. Крім того, з точки зору Писання нема строгої потреби в головному християнському місті, бо кожна церква може управляти своїми справами сама – з допомогою рукопокладених пресвітерів, Святого Писання та Духа Божого. Звісно, дружні приязні стосунки між помісними церквами теж доречні. Наприклад, у Львові існують два або й три десятки євангельських церков, більшість з яких підтримують стосунки та співпрацюють в деяких служіннях.

Ієрархія Римської церкви та шанобливі звернення до служителів ставлять теж багато запитань.  “Ваша святість”, “Ваше блаженство”, “Ваше Високопреосвященство”, “Владика”, “Отець”… Така помпезність не дуже узгоджується з духом лагідності і смирення які бачимо в Ісуса Христа і Апостола Павла. Сотні років існував звичай цілувати сандалю папі римському, натомість Ісус Христос Сам послужив Своїм учням, помивши їм ноги. І хоча зараз папа римський дивує світ тим, що обідає поруч з іншими служителями в їдальні, виникає запитання – а чому власне він має обідати не в їдальні? Що робить його іншим, особливим? Чи чули ви коли-небудь, що сам Біллі Грем пообідав з іншими служителями церкви? Або сам старший пресвітер в Україні обідав з “рядовим” дияконом маленької церкви? Оскільки протестантські служителі ніколи не відділяли себе бар’єрами від людей, то і мати просто спільність з ними не викликає захоплення, бо так було завжди.

В останні роки ставлення молодих активних католиків у Львові до протестантизму помітно потепліло. Не раджу передчасно радіти. Таке потепління швидше є не осмисленням глибоких духовниці істин Святого Письма, а так званим екуменічним рухом, який має на меті обєднати церкви. Справа то ніби непогана, але ставить безліч серйозних запитань. Як протестантизм може об’єднатися з католицизмом, який навчає і практикує безліч серйозних відступлень? Якщо я глибоко переконаний у фальшивості чистилища, хрищенні немовлят, культі Марії – як можу обєднатися з тими, хто ці речі активно пропагує? На основі чого можливе таке об’єднання? Чи не є це неправильним розумінням любові, яка не містить істини?

На завершення напишу, що не сумніваюся в існуванні відроджених католиків. Проте, кажучи чесно, їх значно менше, ніж невідроджених. Крім того, українська грекокатолицька церква, хоч і не дуже вірна Богу, все таки є осоредком здорового національного руху в Галичині. Зокрема Любомир Гузар є справді патріотом України, його публікації на “Українській Правді” містять дуже здорові і щирі міркування про Україну. Але церква має бути в першу чергу духовним інститутом, а вже потім соціальним, але жодним чином не навпаки.