Цікаву історію я прочитав сьогодні вранці – про двох євреїв у Суддей 17. Один з них, Миха з Єфремових гір, зробив собі за срібні гроші різьбленого бована і литого бовна – тобто двох ідолів: одного вирізьбленого з дерева, іншого вилитого з металу. Потім свого сина сам висвятив у священики, сам організував міні-храм в себе вдома. А потім якось натрапив юнак з роду Левіїв на того Миху, і Миха запропонував йому бути у нього отцем і священиком. І той погодився! На заершення цієї історії слова убивають наповал: “Тепер я знаю, що Господь зробить мені добро, бо цей левит став мені за священика” (17:13).

Бог засуджував і засуджує ідолопоклонство в усіх сенсах. У Старому Завіті багато ізраїльтян були ідолянами буквально – поклонялися предметам з дерева та каменю, які виробляли самі або для них виробляли майстри. Але цікаве інше – Миха живе у серйозному гріху, а хоче благословінь від Бога, незважаючи на свій непослух. Миха ніби каже: “Я живу як сам собі знаю, але Бог мене має благословляти, бо тепер у мене в домі живе Левит! Дарма, що я грубо порушую Слово Боже”.

Часто і ми робимо те саме – ігноруємо прямі вказівки від Бога і очікуємо від Нього благовловень. А хіба таке можливо?