Степан Пограничний (с. Любинці)

Ось уже тридцять років я працюю на фабриці сувенірно-художніх виробів, і повертаючись додому з роботи вулицями міста, горджуся його обновами. Змінювалося воно на моїх очах. З нинішніх, сонячних днів, думка моя сягає в 1944-ий рік, коли я із своїми ровесниками через звільнене від ворога Сколе відправлявся на бій з фашистами.

Пригадую бій за Ужгород. Наш піхотний полк одержав завдання форсувати ріку Уж. В числі кількох бійців я повинен був перебратись на протилежний бік. ..

Вогонь ні на мить не вщухав, а ми продовжували свій шлях. Вдалося закріпитись, підготувати бліндаж для командира, місце для зв’язку. Коли почало світати, передали дані про розташування ворожих війську. Було зрозуміло, що противник закріпився наміцно. Небавом почалася артилерійська підготовка., згодом форсування річки. З’єднавшись з передніми рядами наших бійців, ми вдарили по бліндажах противника. Зав’язався рукопашний бій. І тут я впав. Хотів звестись на ноги, але гарячий біль в коліні примусив стиснути зуби… Наші бійці залягли, підтягуючи резерв. Минуло небагато часу і пролунало «ура»…

Що тобі подумалося мені, лежачи на мокрій землі, пораненому, знекровленому, обезсиленому – сьогодні важко пригадати. Та пам’ятаю, як в перерві між боями ми думали про нинішній день. Про те, як повернемося після цих жорстоких битв у рідну домівку, зоремо землю і засіємо її добірним зерном, відбудуємо фабрики і заводи, виростимо дітей.

Ми, ветерани, сьогодні говоримо: мир – так, війна – ні!

С. Пограничний,
робітник фабрики сувенірно-художніх виробів

«Радянська Верховина», №95 (3869) за 8 серпня 1981