Володимир Січинський. Чужинці про Україну (уривки)

0TrutovskiyKA_ScenaUKolodcUUЗ кінцем XVIII ст., коли російська тиранія насильно скасувала автономні й устрій України, знищила українське військо і господарську окремішність, Україна стала звичай­ною провінцією російської царської імперії. З того часу, а особливо з початком XIX ст., посунуло на „землю обітовану” чимало росіян ріжних професій, стану і віку, що жадібно описували усі багатства „Малоросії”. Але при Слиж–чому пізнанні країни та її мешканців мусіли признати прав­диве обличчя України під оглядом культурним і національним.

Російський вчений Васілій Зуєв, що подорожував по Україні в pp. 1781—1782 з доручення російської Ака­демії наук, подає цікаві відомости головно про Слобідську Україну („Подрожные записки Василія Зуева сь Петер­бурга до Херсона вь 1781 и 1782 гг.”, Петербург, 1787). В. Зуєв виразно зазначає, що на Харківщині нарід своєю мовою, одягом і звичаями зовсім відмінний від росіян. Зо­крема про оселі українців каже, що вони дуже розлогі, всі будови деревляні, вимазані зовні глиною і вибілені; всере­дині хат дуже чисто. Земля на Харківщині дуже родюча — „куди не поїдеш, скрізь поверхня землі вкрита здебільшого і збіжжям, а далі баштани, або овочеві садки”. При тім мос­каля дивує, що українці хоч і мали подостатком „земних плодів”, не знали розкошів, не гналися за грішми і наживою, продаючи лише надвишку своїх сільсько-господарських продуктів, а приїзжим купцям продавали лише те, що вже не мопи самі використати. Дуже поширені були ярмарки, а на більші ярмарки, наприклад в Сумах, Харкові тощо, зїздилися купці не тільки з російської держави, але також з Польщі, Німеччини, Молдавіі, Греції.

П. Шаліков („Путешествіе вь Малороссію”, Москва 1803—1804) вїзджаючи до теж України в 1803 р. висав:

„Побачивши Малоросію, очі мої немогли налюбува­тися побіленими хатами, чепурним одягом мешканців, лас­кавим, милим поглядом прегарних тутешніх жінок”. Ав­тор залюбки вписуючи життя і приняття поміж українсь­кою шляхтою, був здивований, що поруч зі шляхтою (був. козацькою старшиною), він зустрчав на балях і родини священиків, а на балі в Полтаві захоплювався одною кра­сунею попівною, яка прегарно танцювала. „Цей факт — каже П. Шаліков — може свідчити про ступінь просвіти поміж тутешніми попами і про те, як вони виховують своїх дітей”. При тім зауважує:, „Чи бачили ви коли-небудь у Ро­сії (с. т. на Московщині) попівну на балі „прыгающую контреданцы?” Загалом — каже автор — не можна рівняти українського священника з московським. „Українські свяще­ники своїм поводженням служать приміром для всіх і тому вони корі стуються особливою повагою”. Живуть вони у дос­татку, бо „просвіта їх відповідає укладові їх життя”.

Про українських жінок пише: „Загалом жінки тут милі, майже всі з „томними” і разом з тим палкими очима, в кот­рих так яскраво виявляється чулість душі і серця. Природа наложила на їх обличчях знак любови і ніжности”. Пове­дінка українок також відмінна: „Тут не Москва: не скоро господиня дому вас уласкавить — не буде зараз же запро­шувати вас на вечірку, на обід, на вечерю”.

П. Сумароков („Досуги крьімскаго судьи”, Петербурґ 1803), коли вперше вступив на українську землю, за­нотував: „Інші обличчя, інші звичаї, інший одяг, інший уст­рій і чую іншу мову. Невже тут межа імперії? Чи не до іншої в’їздимо держави?”

Живо описує побут і вигляд українців В. Ізмайлов („Путешествіе въ полуденную Россію, вь письмахь”, Москва 1800). Про подружнє життя він пише, що воно в українців відзначається великою любовю, пошаною і довіряй: „Взаємна любов створює в їх домашньому господарстві кращу гармонію і порядок, ніж влада і послух у нас (росіян)… Дівчата мають вільну поведінку, кожна з них є гарна, про­ворна і приваблива. Вони [селянські дівчата] стрункі і зграбні як на селянок… Усі села і хутори їх розташовані у чудо­вих місцевостях. Кожна хата чиста і біла, в окруженні цві­тучих садків”. І супроти цього автор зауважує, що в ро­динному житті” москалів панує деспотизм, моральна розхитанність, неестетичність росіянок — не дбають за зовніш­ній вигляд хат, навколо хат нема рослинности, вбрання не­гарне. Загально про нас Ізмайлов каже: „Українці люблять свою батьківщину і її славу, бо… слава ця завжди була тісно звязана з обовязком патріотизму”.

На великі ріжниці поміж росіяними і українцями вка­зує також А. Левшин у своїх „Открьівкахь изг. писемь о Малороссіи” (1816 p.). В українських селян він відмічає такі характерні риси: побожність, палку любов до батьків­щини, войовничість, патріярхальний родинний лад, невин­ність у молоді і чистоту звичаїв. У селян розвинене по­чуття зласности, а тому нема крадіжок. Українські жінки працьовиті, а мужчини… ледачі. Наприкінці з жа ем додає: „Я мушу сказати про ненависть українців до великоросіян..

Ти легко можеш тут в тому перекоптися, бо часто почуєш, як вони (українці) говорять:
— Добрій чоловік —а москаль (як протиставлення!). Матері лякають своїх дітей словами „москаль”.

Про ворожість українців до москалів писав також Іван Сбітцєв у своїх „Пойздкахь вь Харьковь” („Вьстникь Европьі”, 1830 p.):
„Тубільці (українці) Охтирки на Слобожанщині вороже ставляться до мсскалів, так що навіть на заїздах не хотіли розуміти по московському… Побачивши проїзжих (москалів), українці-селяни залишають працю, починають співати на їх адресу лайливі і сатиристичні пісні, в супроводі го­лосного сміху І довготривалого гомону”.

1354446753-0272193-www.nevsepic.com.ua

І. Долґорукий („Дневникь путешествія вь Кіевь вь 1817 г.”) переїхавши московсько-український етногра­фічний кордон в Сівську, зразу зазначає: „Інша мова, інші звичаї”, помічає також інший вигляд ланів, доріг тощо: „Дороги тут обсаджіні деревами”, чого нема на Московщині. Говорячи про церкву на Україні відмічає, що український обряд відріжняється від великоросійського, відмінний спів і архітектура.

Пробувши деякий час на Україні московський „князь”-мандрівник пише: „Недалеко Ніжина зустрілися нам гуляки, я почув російські [московські] пісні, серце моє схвилюва­лося. Я по пас вихилився з карети і закричав:
— Наші русскіє!..

„Я їм зрадів, як приятелям: от що значить батьків­щина! І після цього чи можна мене переконати, що я в своїй вітчині, коли буваю на Україні, Курляндії чи Вятці?”

Переїхави и Чернигівщину пише: „Уважайте, що в ту­тешній країні по селах і містах багато церков побудовано Мазепою. З одних уст і моляться про спасіння його душі і проголошують [за московським наказом] його анатему (прокляття)”. Цікаво, що Долґорукий зазначає ріжні школи на Україні, як продовження українських традицій в куль­турно-освітній праці козацьких часів, які тепер утримува­лися на місцеві кошти міст і навіть приватних осіб. І так в Чернигові відмічає велику ремісничу школу і Гімназію, в Ніжині „Училище вищих наук” Безбородька, повітову гім­назію, грецьке училище і французьку школу для дівчат, в Полтаві — гімназію, на чолі з І. Котляревським.

За Глуховом, переїзжаючи через Товстодуби, Долґору­кий зауважує, що тут „граница Малороссіи”.
„Пращаючись з Україною, я кінчу моє оповідання про неї останнім зауваженням: Оскільки я помітив, придивляю­чись і прислуховуючись, Україна не гочувається щасли­вою, не дивлячись на всі .благодати природи. — Політичне сонце її не так гріє, як небесне світло. Вона (Україна) зму­чена, терпить ріжні тягарі і почуває цілковито — втрачену свободу колишніх віків. Нарікання глухе, але майже загальне”.

Михайло Поґодін, професор московського універ­ситету, відомий теоретик „офіційної (російської) народности”, духовний батько галицького москвофільства, все таки не міг не признати відрубности українців від москалів. У 1842 р. він писав:

„Я люблю малоросійські села. Яка це принада — білі хати в тіні зелених, пишних дерев, розсипаних по схилах гори. Видно з першого погляду, що мешканець їх приятелює з природою, що він любить свій дім-стріху і не кидає його без потреби. Зовсім не так у Великоросії; часто рос­линки не побачите коло „ізби” і рідко коли сидить вдома клопотливий господар; він поспішає з промислу на промисл. В нього хата лише для переспання”.

Більш цікаві для нас писання про Україну інших чужиців, що не рідко торкалися славної минувшини України та постійно підкреслювати своєрідний характер української культури.

Мальт-Брюн, знаменитий географ данського походження писав у своїй праці „Tableau de la Pologne” виданій у Парижі в 1807 p.:
„Українці (les Ukraincis) — це нащадки київської Руси Селяни на Україні ощадніщі ніж московські: вони не пустошать у хижацький спосіб своїх лісів. Будинки українсь­ких селян гарні і міцні, ніхто з них не носить лаптів як на Московщині. Вони кремезніше збудовані і більше освічені, ніж селяни, наприклад Литви… Українці вельми інтеліґентні, вільнолюбний дух почувається, вільнолюбний дух почувається в їх зверхньому вигляді”. Губерт Вотрен, француз у своїй книжці „L’ obser vateur en Pologne” (Париж 1807) пише, що українці сла­ветна раса, від якої тремтіли мури Царгороду, Білгороду та Трапезунту”, а в новіші часи московський уряд наки­нув кріпацтво цій „славетній расі, що мала такого ґенія, як Хмельницький”.

Інший француз Шарль Люї Лєсюр, публіцист і член міністерства закордонних справ, у своїй праці „Histoire des Kosaques” (1812 р.), так характеризує українців:
„Українці більш великодушні, більш отверті, більш ввіч­ливі, більш гостинні і мають більший торговельний хист ніж росіяни. Вони – українці – уявляють живий доказ перемоги свободи над людьми, що народилися в неволі”.

Про гетьмана Б. Хмельницького Лєсюр пише, що гетьман однаково вільно розмовляв мовами турецькою татар­ською, українською, польською і латинською.

„Ніколи козаки не мали вождя, якого можна б було рівняти з Хмельницький. Розумний, освічений, далекозорий, обережний у раді, відважний у битві, він звик витримувати найбільшу втому, невичерпаний у втратах і засобах, активний у і перемозі, гордий у поразках, іноді засліплений долею і завжди великий твердістью характеру, варварської пове­дінки супроти ворогів, але справедливий і великодушний для своїх товаришів”.

Про гетьмана Івана Мазепу Лєсюр пише, що він „до глибокої старости зберіг очі повні вогню, здорового духа і блискучий талант до розмови”. Про союз зі шведами каже: „Роздивляючи добре, ситуацію Карла XII, не можна не помітити користи, які мусів йому дати союз із Мазепою”.

Козаччина, за Лєсюром, цікава „не тільки своїм впли­вом на тогочасні сусідні держави, але й тим, що мала двох великих мужів: Хмельницького й Мазепу. Для всесвітньої історії Козаччина цікава двома великими подіями, а саме спробою Володислава IV за допомогою козаків зробитися справжнім королем Польщі й окрім того упадком Карла XII. Для політиків історія Козаччини подає приклад незвичайно оригінального урядування на зразок Спарти та Риму. На­решті для статистиків історія Козаччини цікава тим, що показує, як збільшилася російська держава через приєд­нання Козаків і України”.

Французький лікар Де ля Фриз, у своїх „Записках” про полон 1812 р., перебуваючи на Чернигівщині, подає деякі відомости про українські звичаї. З захопленням описуючи українські танці, зокрема „козачок”, зазначує, що ук­раїнки „виконували танець з такою досконалістью і ґрацією, що навіть і на парижській сцені вони заслужили б оплески”. Дивується також незвичайним можливостям укра­їнського ґрунту і підсоння. Перебуваючи у відомій родині, що походила з козацької старшини, гр. Завадовських у Ляличах на Чернигівщині, на принятті „дивувався великій кіль-кости ананасів, у Франції зовсім невідомих. Ці овочі виро­щують у графських оранжеріях”. Далі пише: „Заходили до великої оранжерії, де були цілі алєї столітніх помаранчових дерев, повних овочів; звідси перейшли до теплиці, де виро­щували ананаси — ці тропічні овочі”.

c18a451b61c57fd52d246d1cd99

А. Пішчевич, по походженні серб, що був на росій­ській службі старшиною війська, у своїх „Записках”, як су­часник і свідок — подає автентичні відомости про події з так званими „військовими поселенцями” на Україні, що провадилися російською владою під проводом відомого гр. Аракчеєва. На жалі, деякі місця цих „Записок” редакція „Київської Старини” 1886 р. мусіла, з цензурних причин, проминути,„як „надто різкі” (проти російського уряду!).

Описані події відносяться до часів „урядування началь­ника українських козаків” — призначеного російським уря­дом — гр. Віта (поляка), того самого, котрий, як каже Пішчевич, „возив свою прегарну жінку за головним шта­бом „князя” Потьомкіна і продавав її цьому вельможі; після він продав її графу Потоцькому”. Отже в 1817 р. російсь­кий уряд задумав спровадити московські уланські полки до станиць богських українських козаків, а козаків „привер­нути” до уланів.

[…]

З цілого XIX ст., можливо, найбільш цікавий опис по­дорожі по Україні Й. Ґ. Коля під заголовком „Die Ukra­ine, Kleinrussland” (1841). Коль, визначний учений і ман­дрівник, основоположник антропогеографії, переїхав цілу Україну від Харкова до Одеси і від Одеси до Перемишля

Спеціяльно звертає увагу Коль на житлові умови та побут, вказуючи, що українці „жиють у чисто утриманих хатах, що до тебе всміхаються. Вони не вдовольняються тим, що кожного тиждня їх миють, як це роблять Голяндці, але ще що два тиждні їх білять. Тому їх хати виглядають білі неначе свіжовибілене полотно”. В іншому місці пише про хати коло Одеси: „Я був дуже мило заскочений внут­рішнім уладженням назовні так мало обіцюючої хати. Лише жити в цій чепурненькій світлиці. На дворі було дуже горячо, а тут мило та холодно. Повітря було гарне, свіже, запашне. Земля була вкрита травою, а на стінах зілля — все було чисте та чепурне. Я це можу, щодо цього, нахва­лити українців, якщо рівняти їх з поляками та москалями”. Кажучи, що по українських містах багато квітників по дво­рах, додає: „В неділю йдуть дівчата в ці городи, рвуть величаві квіти і заквітчуються неначе князівни. Ба навіть ці українські стрункі дівчата так дуже люблять квіти, що в будні при роботі заквітчуються й тоді подобають на жрекині фльори. А, що вони люблять співати, то переживається по цих селах таке, що рідко деінде стрінеться. Жінки, завінчані, за найтяжчою працею, безустанку співають, мов соловьї. І тяжко живо переказати читачеві лише словами цю повну життя картину!

Коли ми читаємо описи українців деяких письменни­ків (Клярка чи Гофмана), то треба вірити, що це нарід са­мих Апольонів. Але мандрівник, що вперше побачить цих опалених сонцем і обліплених чорноземним пилом худощавих і змучених людей, подумає, що має перед собою расу огидних варварів. Це так зразу. Бо по докладній обсервації й абстрагуванні від припадковости, зовнішний вид учить про краще. Бо українець, що старанно робить туалету, плекає тіло та бере козацький або Гвардійський однострій, вихо­дить своїм обличчям більше ніжно вироблений і блищий досконалости ніж москаль, а також шляхотніший і кращий”. В іншому місці додає: „Українці — чесніші, пильніші, обичайніші та загалом поводяться ліпше від москалів, що їм приписується усі можливі злочинства та нечесности”.

Коль не раз торкається взаємовідносин поміж україн­цями і москалями, вказуючи на ріжницю поміж ними, при чім підкреслює культурну вищість українців над москалями.
„Відраза Українців до Москалів, їхніх гнобителів, є така велика, що це можна назвати ненавістью. Ця ненавість радше зростає ніж слабшає. За те Українці ніколи більше не симпатизували з Поляками, як від часу, коли визволи­лися з під їхнього панування. Найгіршим словом, яким пятнує Українець Поляка, є „безтолковий Поляк'”, тоді як Москаль в уяві Українця завжди „проклятий”… Українці ма­ють приспіви:

— Він людина собі нічго, але Москаль.
— З Москалями дружи, але камінь за пазухою держи.

Українці дуже погані російські патріоти. Властива Мос­калям любов і обожання царя, є для Українців цілковито чужі і незрозумілі. Українці слухають царя, бо інакше не можуть, але його владу вважають чужою й накиненою… Коли ви не хочете образити Українця, то не смієте гово­рити йому про завойовання України Московщиною, бо Украї­нець свідомий того, що його батьківщина заключила союз з Московщиною, яка зі свого боку обманула Україну”.

Наприкінці Коль пише; „Нема найменшою сумніву, що колись велитенське тіло російської імперії розпадеться, й Україна стане знову вільною і незалежною державою. Час цей наближається поволі, але неухильно. Українці є на­ція з власною мовою, культурою та історичною традицією. Хвилево Україна роздерта поміж сусідами. Але матеріял для будови української держави лежить готовий: коли не нині, то завтра зявиться будівничий, що збудує з тих матєріялів велику незалежну Українську Державу”!

Подібну характеристику вдачі українців та їх великий змисл до мистецтва подає Гакстгавзен (1792—1866) у своїх „Студіях” (Гановер 1847):

„Українці є протилежність москалів. Українець є вдум­ливий, запальний, радо згадує минуле свого народу і коха­ється у спогадах про героїчні вчинки своїх предків. Коли його спитати: хто він, то відповість, з радістю і гордістю:
— Я козак !

Українці це поетичний, багатий уявою нарід і тому легко собі уявити, яка сила народніх пісень і переказів у них зберіглась. Вони мають великий хист до мистецтва, а до співу створений у них дзвінкий голос, чутке ухо й па-мять… Непорівняно більше ніж у москалів розвинене в укра­їнців і естетичне почуття. Вони мають теж талант до ри­сунків і малярства. В цілій низці поменших рис характеру, помічається, що українці мають куди більше змислу для краси, ніж москалі”.

Дуже цікаві спостереження двох учених-природників Блязіюса і Петцольда, що мандрували по Україні в сере­дині XIX ст.

Й. Г. Блязіюс, професор „Collegio Carolinoin” в Брауншвайґу в своїх „Reise durcfi Ukraine” (1844), ро­бить широкі порівнання поміж Московщиною і Україною та побутом і психологією обидвох народів. Переїхавши мос­ковсько-український етнографічний кордон, автор зразу відмічає цю різку ріжницю:

„Ми дійшли до міста Городна, вступили на Чернигівщину… Місто робить миле вражіння, воно дещо розкинене. Будинки дуже старанно побудовані та чисті, мешкальці кім­нати побілені, а широкі вулиці, хоч без камінного бруку, утримувані доволі старанно та добре проїздні”. Про самих українців лише: „Їх гордий хід, відмінний від інших одяг, Острі характеристичні риси обличчя, великі вуси на цілком голеному обличчі — вказують уже на перший погляд цю зовсім відмінну (від москалів) людність, яка у своїй повній своєрідности показується нам де-що далі, а саме в околиці Чернигова і Києва, на Полтавщині та в Харкові. Наглядна зміна в характері мешканців, їх звичаїв, їх способу життя, їх мешкань нас вражає, тим більше, що незалюднені прос­тори на півдні могилівської губернії не творять якогось особливого постепенного переходу”.

На Чернигівщині автор зауважує, що населення „як і всі українці, вважають москвинів за своїх гнобителів, утискачів, за ворогів їх свободи… Українці мають зовсім інший контакт з життям та природою, як москвини — нащадки кривичів”.

Досить докладно спиняється автор над описом краєви­дів та ґрунтів України, говорить про „своєрідний чар” укра­їнських степів, про „надзвичайний вигляд чорнозему” та мін­ливість вегетації, що надає їй інтензивної та могутньої краси”

Кажучи, що українські села є незвичайно великі і роз­логі, додає, що „хати стоять поможливости вільно і не дуже правильно, кожна хата має свій овочевий садок з чис­ленними яблунями, грушками, сливками та черешнями. На­глядний доказ, що ці села в білшости належать вільним людям. Великий контраст для порівнання з тульськими (мос­ковськими) селами, в яких всі хати села стоять в один ряд на одному боці вулиці під одним дахом і де село ділиться взагалі тільки в два ряди. Хат під двома схилами даху годі знайти. Даремно шукати у всіх сторонах Великоросії і у всіх тих селах, які через кріпацтво були поневолені у своїм вільнім змаганню праці, якусь управлену культуру овочів. “Великоросові вистарчає буряк та капуста замість овочів і він їсть їх так, як ми овочі з руки — як ми яблуко чи грушку”.

f_vpimonenko-ne-jartuy--kopya-z-reprodukc-_nedlko_volodimir_1350461531

Про самі українські хати Блязіус пише: „Відколи ми залишили північну Росію, ми нігде не бачили так чистенько удержуваних хат, як в Козаків. Стіни з деревляних брусів у всіх українських мешканнях обліплені знадвору і всере­дині глиною і чисто побілені. На тих білих глиняних сті­нах не терплять жадного найменшого сліду бруду”.

В одязі українців автор також підкреслює велику ріжницю з ношею москалів і білорусів: „В крою та способі шиття своїх одягів українці значно більше зближаються за­хідним славянам, ніж великоросам… Великорос кладе багато ваги на те, щоби бути пишно та коштовно одягненим — але зовсім не переймається прогріхами проти чистоти; украї­нець в кожнім разі держиться чисто, а одяг його за те скромний та невибагливий”.

Засаднича ріжниця в типі, москаля українця та, що „обличчя українців гладко поголене і тільки чорні вуси ма­ють право залишитися непорушними”, тому риси обличчя зачеркнені „значно маркантніше і гостріше”. Українці ма­ють „продовгасте обличчя з гострими обрисами, чітко за­рисовані губи, гостре підборіддя, струнку майже худу шию”.

Торкаючись музики, Блязіус каже, що на Московщині він не бачив музичних інструментів ні в поодиноких людей, ні в публичних приміщеннях. „На Україні звучать кожної неділі і у відпочинкових годинах з кожного вікна, з кож­ної світлиці смичкові або дуті інструменти і жадне публичне свято не відбувається без спільної музики”. В укра­їнців є вроджений талант до музики і вчаться вони грати-зі слуху… „Цю здібність мають українці для кожного уміння та мистецтва, до яких потрібно дещо самостійности, тільки що вони свої таланти нерадо використовують для загаль­ного добра. Майже у. всіх духових прикметах і здібностях українець просто протилежність до москаля. В українців жиє ніжне поетичне почуття, яке виявляється іноді в сен­тиментальній романтиці. Великорос не показує найменшого нахилу до романтики у своєму світогляді; його жвава прак­тична, часами навіть грубо реальна вдача не може збаг­нути тонкости в собі замкненого українця і його наскрізь вражливу вдачу. Пісні та фантазії українців нагадують серб­ську поетичність та лицарський романтизм поляків; їх по­етичні туги легко переходять поза межі вузького життьо­вого рівня. Великорос задовольняється тим світом, який він сприймає і вживає життя повною парою; його поезія тільки
збільшує та сприймає цей світ, але не перетворює його. Однобічний та упертий українець в щоденному житті, має жваве ріжностороннє та необмежене велике поетичне від­чуття. Гнучкий та податливий в житті великорос, навпаки, односторонній та обмеженій в своїй поетичній творчости”.

Петцольд, прибувши на Чернігівщину, пише: „Ми по­трапили до якогось іншого світу; ми опинилися вже на Україні; усе тут стало відмінне: ґрунт, люди, їх звичаї, їх-житла, знаряддя і т. ін. На Україні, починаючи з Чернигівщини, бачимо зовсім інших людей — українців або мало­росів, це є галузь славянського племени, що зовсім відріжняється від усіх інших віток цього племени; ріжниця велика і щодо духового характеру та нахилів, щодо мови, до спо­собу життя, звичаїв та хатнього урядження (побуту)”.

Петцольд з захопленням пише про красу українського краєвиду, пишні українські садочки навколо хат, селянську садибу, любов до чистоти. Нарешті про науку читаємо такі рядки:

„Українець поводиться на полі науки рішуче з біль­шим нахилом, хистом і самостійністю, ніж великорос. В той ‘ час, коли українець вважає науку за завдання свого життя й віддається їй без сторонніх міркувань, — здається, що великороси взагалі вбачають у ній частенько тільки засіб на те, щоби досягнути зовнішнього відзначення… Між укра­їнцями ми знайшли приклади людей, що були багаті на ре­зультати власних дослідів і власних міркувань, але не на­магалися робити з того галасу”.

До половини XIX ст. відносяться також питання відо­мих чеських письменників та громадських діячів. Хоч вони, під впливом російського „славянофільства”, були наставлені * проти „сепаратизму” українців, все таки, коли пізнали українців — не могли не признати їм рації в їх боротьбі за власні національні права.

Відомий чеськй історик Ф. Палацький в 1830 р. про українців писав: „Русинський нарід, що до мови відмінний як від росіян (Rusu) так і поляків, вже за давніх віків… На південь русинський нарід простягається аж до Угор­щини, ціла Східня Галичина є русинська, звідтам простя­гаються русини по Поділля, Волинь, Україну аж за Дніпро, до Полтави, також в південній Руси до ріки Кубань… Ко­заки всі властиво русини, а не росіяне… Мушу констату­вати… що русини не „винайдений” нарід. Є цілком само­сійним народом”.

Як. Коубек, професор Гімназії, що жив у Львові, 1833 р. писав: „Мова Русинів, як розмовна так і цер­ковна тепер є предметом мого головного заняття, що для Чexa с дуже приємно… Для Чеха є правдивою розкішю розмовляти з Русином”.

Також чеський письменик Карель Тавлічек-Бороврький писав у часопису „Narodni Noviny” в 1848 p.: [русинська мова дуже подібна до чеської, а тому, і доступна”. А після своєї поїздки до Росії, у статті „Славянин і Чех” так схарактеризував українську проблему у Росії: Малорус — Україна це постійне прокляття, котре самі над собою проголосили її гнобителі. Так над ними мститься пригноблена воля України… Доки не буде направлена кривда Дроблена українцям, доти неможливий справді міжнародній спокій”.

Костянтин-Трутовський.-Через-кладку.-1875.-НХМУ.1

Цікавий обширний опис подорожі по Галичині чеського письменника К. В. Запа (Прага 1844). Автор приходить дo висновку, що „поміж народом чеським і малоруським велике споріднення: положення країни; мова, фізична по става, деякі звичаї, приповідки”. По селах Зап „пересвідчився, що тутешній русинський говір з уст русинських дівчат — звучить дуже добре, а що лише поляки, своїми наклепами, завели її в таке пониження… Ваш чоловік (с. т. чех) в русь­кому краю, навчиться говорити по русинськи значно ліпше, ніж по польськи тому, що тутешня русинська мова (розу­міється малоруська) вимагає значно менше ломання язика і шепелявення (ніж польська мова) і вислів (вимова) її при­ємніший”.

З великим захопленням та зворушенням пише автор про народній творчість і звичаї. „Думи малоросів промов­ляють до глибини душі… Деякі різдвяні напіви незвичайно мене зворушили”. Живо описує також Різдвяну ніч на укра­їнському селі:

„До мого уха долітали згуки колядників-співаків; на­повнювали тихе повітря, як подув лагідного вітру в шум­ному гаю, як хвиля тихого озера. Ніколи не забуду цього першого вражіння, яке на мене зробили… найзворушливіші хвилини, котрі денебудь переживав при проявах чисто-славянської народности”.

В кількох місцях Зап пише про українську, народню архітектуру і мистецтво:

„Архітектурний стиль русинських селянських церков, найчастіше деревляних, є оригінальний і дуже мальовничий. Рідко котра не має принаймні одної прегарної бані; часто триповерхові бані, з яких середня вища і гарніша. Коло церкви стоїть деревляна дзвіниця, скрізь після одного взірця, звичайно трохи привітливіша, ніж більшість деревляних дзві­ниць старих костелів у Чехії. Всі ці деревляні церкви бу­вають твором простих теслів, котрі також чимало прикла­дають рук до різьбарського мистецтва прикрас Храму Бо­жого. Внутрішній вигляд такої церкви буває кращий, понад сподіванки, спеціяльцо на іконостасі заховується мистецька різьба, ясного кольору, позолочена і пофарбована”. Про селянські хати каже, що вони чисті і більше схожі на чеські, ,ніж на польські.

Про українську церковну обрядовість, автор — сам римо-католик, каже, що мусить у кожного „викликати, як що не прихильність,- то бодай хоч цікавість —а в мене, почи­наючи від першого вражіння, завжди було предметом уваги і поваги”. Будучи в Монастирисках на Службі Божій у деревляній церкві, пише: „Хто би в тому моменті, бачучи ціле зібрання (нарід, шо молиться) — міг залишитися незворушеним глядачем? О, як би я бажав назавжди заховати (в собі) те живе почуття, котре наповнювало в ту хвилю душу!.. Як близько в тому моменті був мені той нарід, котрий окрім грубої лайки від цілого світу, не чув доброго слова — той нарід, котрому доля завдала такі терпкі, такі довговічні терпіння— пізнав (я) потомків народу смирен­ного, котрому рука, творця вложила до сердець поклад чис­тої людяности, як найкращу запоруку щасливого життя”.

Наприкінці своїх записок К. В. Зап, торкаючись зви­чаїв, вдачі і виховання українців, подає такий випадок: Їхавши до Перемишлян, дав візнику-українцеві 2 ґроші на снідання. Той — каже автор — за 1 ґрош купив горілку, до того дав собі „з власних засобів” хліб, а другий ґрош: віддав старому жебракові, що стояв перед коршмою.

„В ту хвилю стало мені — каже чех — перед ним (візником) встидно”… А візник — молодий хлопець додав,
— Як я про старого діда не забуду, то за мене Біг не забуде!..

Співробітник згаданого Ф. Палацького, чеський народ­ний діяч, поет і критик Франтішек Ріґер 0818—1903) більш рішучо висловлювався про права українців на само­стійне життя: „Я визнаю українців за самостійний нарід, знаю Галичину особисто і знаю рівно ж їх літературну мову… Поважайте національні прагнення цього пересліду­ваного, але до самостійности покликаного народу!..”

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

w

Connecting to %s