Культурність і транскультурність християнства. Книга, яку я дуже хочу прочитати

Ефіопія (фото з інтернету)

Ефіопія (фото з інтернету)

Я дуже хочу прочитати книгу, про культурність і транскультурність християнства. Якщо такої книги нема, то я хочу, щоб хтось її написав. А якщо ніхто її не напише, то, можливо, я сам її напишу… років так через 20.

Ось у чому річ. Мені дуже цікаво збагнути, як пов’язані між собою культура (всі її сфери, але найбільше інтелектуальна та духовна) та християнство.

Зокрема, чи можна вважати християнство субкультурою? чи правильно, якщо кожна церква творить власну субкультуру? А, може, християнство є універальною культурою? Чи є якась межа між тим, що християнство “приносить” і тим, що воно “має залишити в спокої”.

Наведу приклади.
Один місіонер поїхав у Китай. У Китаї багато чоловіків носять косички, і він також запустив косичку. Це допомагало китайцям сприймати його як свого, і його служіння було більш успішне, ніж якби він цього не зробив.

Один “західний” місіонер приїхав в Україну, прожив певний час у Києві, потім у Львові. Він багато знав про історію і культуру і Росії, і України, і його проповіді були насичені різними прикладами з історії та культури. Місіонер міг вдало “по-слов’янськи” пожартувати, і його жарти були доречні і смішні.

Місіонери в Казахстані стикнулися з дивним явищем: казахи хочуть під час служіння сидіти на підлозі. Але християнським місіонерам це дуже нагадувало мечеть і мусульманство, тому вони у церквах поставили лавочки. В результаті, багатьох казахів це відштовхувало і вони не приходили до церкви. А інші місіонери дозволили сидіти – і їхні церкви були більш популярні.

Тут є дуже багато їжі для роздумів, але не лише як місіонерам стати якомого ближчим до людей. Тут ще питання в іншому – як навчати людей духовних істин, але не навчати своєї культури. Адже, якщо б я став місіонером і засновником церкви в якійсь далекій країні (на приклад, Папуа Нова Гвінея, східні народи Росії або аборигени США чи Автралії, племена Африки) – я б підсвідомо ніс і свою систему цінностей, своє розуміння свободи, обов’язку, прав, дружби, любові і т.ін. Нема нічого поганого в тому, щоб навчити африканців варити український червоний борщ, співати “Червону Руту” чи носити вишиванку. Але я кажу про речі глибші. Наприклад, коли служитель навчає про стосунки до шлюбу, то з точки зору Писання хлопець і дівчина не можуть мати інтимного життя до одруження. Але що далі? А далі майже всі навчатимуть “за своєю програмою” – зустрічання обов’язкове, зустрічання заборонене. Місіонери з Заходу даватимуть поради в ключі “західному”, а “східні” розуміють це питання у “східному”. Запитати дозвіл батька? Чи це елемент східної культури і деяких протестантів Північної Америки.  Потрібен наставник? Чи це елемент єврейської культури. Кожен дасть свою “культурну” відповідь. Але видасть її за “біблійну”.

Абсолютна більшість вітчизняних євангельських церков України сформувалася до розпаду СРСР і ввібрала в себе чимало всього совітського (буква “о” не зайва). Відбулося, так би мовити застосування біблійних принципів через призму радянської епохи. Це і членські збори, і “президія” церкви, і ставити брата/сестру “на замітку”, і виключення, і страх перед благодаттю і т.д. А ще боязнь перед інтелектом. Антиінтелектуалізм. Надмірний наголос на одязі. Я теж думаю, що треба одягатися скромно – але хіба це головна тема Біблії? До речі, дружина одного місіонера носила спідничку вище коліна. Все б нічого, але обоє пенсійного віку. У нашій культурі це щойнаменше дивно.

З іншого боку, багато західних церков будують за принципом перегляду футбольного матчу – прийшли, подивилися, пішли. Грають одиниці. Що це? Біблійний принцип? Чи все таки культурна модель? А величезний наголос на вибір і відповідальність? Хіба таке зустрінеш у Біблії? Звісно, я вірю і у вибір, і у відповідальність, але я не вірю, що навколо них обертається світ. От західний місіонер навчає чогось, каже про вибір і відповідальність, а люди живуть по-старому. Чому? Бо він навчав їх по-західному, а вони досі мислять по-східному. Або по-пострадянському. Він чекає від них що вони будуть застосовувати знання, а вони чекають, що він покаже їм приклад, змотивує, підштовхне, буде поруч. Бо виросли не там, де виріс він.

Тепер приклад з супермаркетами. Хтось колись сказав, що абсолютна більшість супермаркетів в Україні належать таки громадянам України, можливо, навіть українцям. Є іноземні – німецькі, литовські, але на разі воне не дуже популярні. Чому так? Іноземцеві важко вести бізнес на за західними правилами. Він хоче чіткості, прозорості, функціонування законів. “Наші” ж краще орієнтуються де, кому і як “дати” щоб тебе “не чіпали”… Звісно, приклад не найкращий, бо дати хабар гріх, але ідея в тому, що людина, яка росла в іншому світі часто не розуміє тих, які в ньому росли – і навпаки.

Словом, тема цікава…

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s