Ось послухав відео Катерини Медовник і отримав натхнення написати кілька слів про вишиватництво.

Що для мене вишиватництво? Яким я його розумію?
Слухаючи частенько Громадське ТБ для себе дефініціював його приблизно так.

Вишиватництво – специфічний однобічний прояв патріотизму, який здебільшого зводиться до любові до національної кухні (борщ, вареники, сало), національної пісні (Червона Рута), національних західно-українських героїв (Степан Бандера, Роман Шухевич), певної символіки (червоно-чорні і синьо-жовтні стяги), певного одягу (вишиванка, шаровани), певних танців (бойовий гопак) і в той же час дуже поверхневим розумінням якою має бути сучасна Україна, її економіка, міжнародні стосунки, культура і освіта і дуже низька соціально-суспільна активність “вишиватника”.

Прояви вишиватницва. Постійні перепости, який поганий Путін/Порошенко/Обама (зайве закреслити). Славаукраїноманія та зрадофілія. Надавання переваги крайнім правим партіям, які мають 1%-підтримку в Україні в цілому. Відсутність здорогово глузду та аналізу політикуму, відсутність бачення як розвивати країну та що робити з 15 мільйонами російськомовних українців в Україні. Зневажливе, гордівливе ставлення до США/ЄС/Росії – “ми самі собі дамо лад”. Віра в непереможну українську армію (особливо в контексті протистояння з російською, яка у 5 разів чисельно і технічно переважає нашу). Вперта антинаукова віра в те, що князі Олег і Ігор були щирими українцями, а український етнос має тисячолітню історію, як і українська мова/державність.

Як вдало підмітив один доктор історичних наук – Володимир Мономах був українцем, а його син Андрій Довгорукий – росіянином.

Словом, вишиватницво поєднує любов до вишиванки (ще непогано само по собі) і ватне розуміння українськості.