Подібно до архетипів Вальгалли, праведних послідовників даного культу чекає Європа – місце вічного блаженства і нелегальних заробітків. Але якщо Вальгалла передбачала виключно гетеросексуальні зв’язки праведника з валькіріями, то Європа (у свідомості послідовників нової релігії) дає більше варіантів та можливостей.

Антиподом Європи є Росія (аналог Тартару, Гадесу чи Пекла) з її вічною мерзлотою, рабством і перманентними кризами. Грішники та відступники від віри тавруються закляттям: “Чемодан – Вокзал – Росія!” (що за своїм емоційним навантаженням наближається до інших триєдиних ідіом, типу “мене – текел – фарес” чи “вені – віді – віці”).

Як і будь-яка релігія, неоязичництво не терпить критичного осмислення і іраціональне за своєю суттю. Неоязичники – агностики за своєю сутністю, серед них – чимало фанатиків, які вірять у знамення (“Хорватія вступила в ЄС – це яскравий знак для України”, “Байден сказав, що Україна – це Європа, і цим самим дав знак”, “Ердоган різко зіпсув стосунки з Путіним і подав знак Україні” тощо) і пророцтва (особливо Ванги і Влада Росса, Павло Глоба не визнається канонічним ясновидцем).

Найгірше те, що сьогодні нас намагаються переконати, що неоязичництво – це не релігія, а реальна політика, доктрина і стратегія, альфа і омега сучасної України. Майже як у часи пізньої Римської Імперії, коли містерії Мітри та Ізіди підміняли собою реальне державне управління, а віщуни та пророки мали більше впливу на процеси прийняття рішень, ніж досвідчені державні мужі.