Сьогодні я коротесенько торкнуся теми своєрідного розуміння патріотизму по-галицьки.

Але для початку зазначу, що сам я українець-галичанин – галичани мої батьки, мій дідусь народжений на Лемківщині, він був україномовним українцем, який жив в українському селі та території сучасної Польщі. Прабабуся моя була полькою, яка жила в Сколе – спочатку під Австрією, потім під Польщею, потім під СРСР. Словом, наддніпрянської крові у мене нема, не те що якоїсь донецької чи російської.

Але по-трохи я починаю розуміти, що дещо галицьке мені і не таке вже рідне. Багато речей дивують. Ну от, наприклад, великий акцент на символах. Хоча державні символи мають своє місце, але таке відчуття, що ми застрягли зі своїм розумінням національної символіки десь так у столітті XIX. Що ми живемо у Австрії, а наші тризуб, синьо-жовтий стяг, українська мова (про це детальніше трохи згодом), пісня, вишиванка, борщ сприймаються не як символи нашої культури (а вони цим є), а символами нашої державності, яку треба здобути. Але, агов, ми вже давно не Австрія! З 1991 року у нас є держава, і ми можемо розбудовувати її – писати грамотні закони, створювати інститути, розвивати чи реформувати поліцію і армію, будувати заводи  і т.ін. Як сильно б ми не “ковбасили” наші символи – держава від того сильнішою не стане.

Більше того, насправді ми живемо в час, коли тим, хто хоче контролювати грошові потоки і наживатися на бюджеті глибоко до лампочки, якою мовою Ви розмовляєте. Їх цікавить не мова (ні одна, ні друга, ні третя), а можливість паразитувати на державі – а діти цих паразитів вчаться в Лондоні або ще десь і розмовляють англійською мовою. Тому мовна тематика їм цікава лише як інструмент маніпулювання свідомістю мас. На заході політики кажуть, що захищають українську, на сході – що російську, розділяють людей, розкрадають землі і бюджет.

Далі, про вічного ворога – Росію. У всіх бідах вона винна. Коли я жив у селі Турківсього району там був сільський магазинчик. І навпроти нього рів, а в рові гора сміття. Так от, якби я в тому магазинчику працював, то б давно поприбирав те сміття. Але українець не вміє і не хоче господарювати. Йому краще звинуватити у всіх бідах кого завгодно – Росію, Путіна, олігархів, зрадників, поганих генералів чи гетьманів. Значно легше скидати гетьмана і обирати нового, аніж задуматися – може ми щось не так робимо?

Отже, що таке галицький патріотизм. З соцмережами він отримав широке поле для діяльності. Можна нескінченно перепощувати який поганий Порошенко і олігархи. Можна нескінченно квасити тему мови або нагадувати скрізь усім, що Москва молодша за Київ. Мовляв, то Ви молодший брат. Ми кращі, бо ми старші. Бо коли у Києві стояли храми, то у Вас ведмеді лазили!

Так-то так, але Вашінґтон молодший за Лондон, і за більшість сіл в Західній Україні теж, але села досі в болоті, а США розвинена наддержава, яка має сильну валюту, промисловість, науку, армію, врешті-решт, де працює право і суди.

Ну уявіть собі, лондонці тільки то і роблять, що постять у фейсбук, що коли у Британії була цивілізація, то Вас американців ще і не було в природі, а по Америці бігали напівголі індіанці. Бігали, то й що? Якщо Крит найстаріша європейська цивілізація, а Месопотамія – найстарша азійська – то що?

Замість того, щоб досягти якогось помітного успіху ми паразитуємо на старих заїжджених темах. Навіть якщо припустити, що наша мова дійсно найкраща, а наш борщ і вареники найсмачніші – то і що? Ви можете цей борщ експортувати у Європу і США? Ви можете заробити на ньому трильйон доларів у рік? А за гроші побудувати школи, лікарні, дороги, аеропорт чи космодром?

Нам зручно думати, що на Донбасі з українською армією воюють зомбі, нарики і алкаші. Але не тисячі громадян, різної професії і освіти, обманутих російською пропагандою. А хто дозволив обманути власних громадян? Хто пасивно спостерігав 21 рік за тотальною русифікацією сходу? Не всі ми разом?

Український (галицький) патріотизм – це щось неймовірно цікаве. Це ніколи не означає слухняно платити податки чи дотримуватися правил дорожнього руху. Це не означає інвестувати в свою країну. Це не означає пожертвувати на культуру 1000 чесно зароблених доларів.

Ні. Це означає люто ненавидіти ворога. Внутрішнього чи зовнішнього. І якщо в нашій країні є внутрішні вороги (ці прокляті олігархи), то у нас, білих, пухнастих і м’якеньких – навіть гадки нема як би то мінімізувати їх вплив. Ми просто будемо сидіти на кухні і казати як все погано. Ми будемо спостерігати за реформами регулярно підкритиковуючи їх. Але ні, ми не будемо щось робити. Ми не звикли щось робити. Ми не знаємо як і не хочемо вчитися. Ми хочемо скинути поганого гетьмана, потім обрати нового, потім знову скинути…

P.S.
Я прекрасно усвідомлюю, що в Галичині є ті, які правильно розуміють патріотизм. Але таких не більшість, а крихітна меншість. Для того, щоб країна стала сильною, достатньо, щоб здорова меншість могла керувати і направляти нездоровою більшістю. Потрібна справжня аристократія, еліта, група людей, які мають державницьке мислення, а не ставляться до держави, як до дійної корови. І коли ми, українці, навчимося виокремлювати таких державників з сотень-тисяч політиків-популістів, тоді і буде поступ.