Цей лист написала дівчина, яка народилася і все життя прожила в Росії. Вона і зараз живе і працює в Росії, але готується назавжди переїхати в Україну. Дівчина вивчає українську мову, хоча планує проживати в російськомовному місті. Чи не приклад багатьом українцям?

Не знаю, що писати. Начебто ніяких цікавих подій не відбулося. Тому напишу, чому я вирішила емігрувати. І чому саме до вас. Я розповідала раніше, але це було коротко.

Так ось. В нас спочатку було все нормально. Ну, були труднощі, а в кого їх немає? Жила, працювала, особливо не задумувалася. Працювала тоді у одній державній службі– пішла працювати за ідею, боротися зі злочинністю, і все таке…

На якійсь нараді нам начальник казав: «Ось, найближчим часом пройдуть мітинги опозиції. Це вороги Росії, ми повинні забезпечити безпеку, не дати дестабілізувати ситуацію». Я тоді згадала: «З чого б раптом? Я теж багато з чим не згодна, і що, я тепер ворог?!» Але я ще не знала, що буде далі. Попрацювавши у такому режимі місяць, я звільнилася. Просто огидно стало. Потім працювала колектором, потім за спеціальністю – редактором сайту. І як-то все йшло звичним чином.

А потім почалася війна.

Для мене це було дуже важко і неправильно. В мене в Україні живе брат, і коли він приїжджав, я бачила, наскільки це болюча тема для нього, він багато розповідав того, що не говорили ЗМІ тут. Розповідав правду. Потім він поїхав у Київ, ми листувалися і одного разу він пропав…Він не з’являвся у “ВКонтакті”, дотелефонуватися я не могла – зв’язок обірвався. Я знала, що він хотів бути волонтером. Тоді почали бомбити Маріуполь. Я вночі розмістила пост у ФБ про брата – типу так і так не можемо зв’язатися, допоможіть, будь ласка. Тут же пост поширили десятки людей, більшість – українці. Мені писали особисто, питали його телефон, намагалися знайти. Через добу брат знайшовся – він працював за межами міста і телефон був вимкнений.

Я за цю добу всі очі проплакала і з багатьма подружилася. Досі дружимо з Дмитром, а Оксана – моя найкраща подруга, Леонід, Іван – мої друзі. Тоді я почала дізнаватися, що і як відбувається насправді. І мені було дуже противно і страшно від того, що відбувається.

Потім я поїхала до вас у відпустку і зустрічалася з друзями з інтернету. Льоха мені тоді казав – переїжджай до нас, але для мене тоді це було дуже нереально, я не сприйняла це серйозно. Потім, у Києві, я познайомилася з хлопцем, який був у одній з націоналістичних організацій…в цілому, якщо вірити Кисельову, він повинен був мене вбити та з’їсти))) ми довго гуляли, він всю ніч показував мені Київ, вчив мене української мови та розповідав мені про Україну. Ми і зараз підтримуємо добрі відносини.

Оксана – моя подруга – взагалі дивовижна людина.

Коли я повернулася до дому, я не знаходила собі місця, і не розуміла, чому. А потім до мене дійшло – мені тут погано. Я вже не бачила себе тут. Я розуміла, що набагато більше я зроблю у вас – набагато більше хорошого.

В нас потім пішла хвиля репресій.

З Росії я не можу допомагати військовим, чи можу, але дуже рідко, щоб не відстежили перекази через Вестерн. Інакше мені можуть посадити за підтримку тероризму.

А я вважаю своїм обов’язком допомагати військовим, тому що вони захищають свою Батьківщину, і моїх друзів, і мого брата…Ваші військові справжні герої.

Пізніше я приїхала до вас на Новий Рік, читала заблоковані у Росії сайти, дивилася інтерв’ю і (для мене спочатку це було дуже дивно) у всьому погоджувалася.

Я сама відчуваю відповідальність за те, що трапилося і зараз відбувається – десь промовчала, десь побоялася. Але, з іншого боку, кому стало б краще, якби мене посадили?… А в нас саджають дисидентів. Я краще до вас приїду і тоді зможу вільно дихати і допомагати військовим та волонтерам, буду відчувати себе нормальною людиною і допомагати людям.

Фото з інтернету, ілюстративне.
Імена змінено.