Як та чому гіпертрансцендентність убиває духовне життя

maxresdefaultБагато християн недолюблюють богословські терміни. Мовляв, навіщо складні латинські слова, якщо про все можна сказати своїми рідними? Але дарма. Дуже часто, щоб висловити коротко якусь тему чи властивість треба саме богословське словечко. Воно замінює десяток чи два наших українських слів і людям обізнаним дуже багато пояснює і говорить.

У богослів’ї є два такі слова – трансцендентність та іманентність. У Біблії Ви їх не знайдете, не шукайте. Але про трансцендентність та іманентність Бога, безперечно, написано чимало. Трансцендентність – це властивість Бога. Пояснити її можна так: Бог не є частиною цього світу в жодному сенсі, тобто він поза часом, простором, Він непідвладний законам природи.  Іманентність Бога – це  Його присутність тут і зараз, це Його дія і вплив. З іманентністю пов’язане Його провидіння. Бог поруч, Він чує нас, Він діє в нас. Бог частинка нас в певному сенсі.

Так от, чому потрібно не впасти в одну з крайностей. Якщо ми віритимемо лише в трансцендентного Бога, але не іманентного, ми дуже скоро майже не віритимемо в ніякого. Якщо наш Бог далекий, холодний, байдужий і відчужений (а це гіпертрансцендентність людськими словами) – це матиме наслідки для нашого особистого духовного життя. А воно поступового рухатиметься до глибокого занепаду, з якого вилізти буде дуже непросто. Наше молитовне життя сильно ослабне і стане формально-ритуальним. Наша віра сильно ослабне. Створяться умови для підміни знаннями віри. Бажання служити Богу через євангелізацію чи наставлення/душеопікунство сколапсує. Наші серця не горітимуть Богом, не прагнутимуть змінюватися, не прагнутимуть смирятися, служити. Ми почнемо жити для себе. Ми почнемо виправдовувати себе хитро-мудрими формулами, не визнаючи духовної проблеми. Виною всьому буде віра в гіпертрансцендентного Бога.

Віра в лише іманентного Бога – теж проблема. Такий Бог стає не величним Творцем, Якого треба боятися, Якому треба поклонятися з трепетом тремтінням, а дружбаном-колєґаном, рівним людині.

Але вірити в іманентність все ж таки треба. Бог тут, поруч, адже він всюдиприсутній. Бог чує наші молитви, Бог знає про наші справи і Йому зовсім не байдуже. Наш Бог, Бог Біблії, і далекий, і близький водночас. Бог хоче робити великі речі через своїх дітей.

Чи можливі чуда зараз? Це дуже хороше питання, яке стало пасткою для мільйонів християн. Зізнаюся – для мене теж. На деякий час я повірив що з низки моїх богословських міркувань чуда зараз недоцільні. Мовляв, чуда ознаменовували нові епохи і так далі. Але зараз думаю інакше. Істина глибша. Тут нема відповіді “так” чи “ні” і крапка. Бо Бог наш великий і дивний і охопити розумом Його людина не може.

Я думаю, що з одного Боку є сенс вважати, що великі дивні речі Бог робив, щоб ознаменувати початок нової епохи. Коли прийшов Ісус, зокрема, Він вчинити дуже багато різних дивовижних речей – аж до воскресіння людей, зцілення хворих, кривих, слабких, паралізованих. Воду вином він зробив, тисячі людей нагодував кількома хлібами і рибинами. Чи було це знаком чогось великого? Так. Чи було таке кожен день в Ізраїлі? Звісно, ні.

А чи може таке бути зараз? Оце питання на мільйон доларів, так би мовити. Я думаю, все залежить від того, наскільки ми праведно живемо і наскільки глибокою є наша віра. Я думаю, часто ми задовольняємося поверхневим духовним життям і не очікуємо великого від Бога, тому нічого і не отримуємо. Як молимося – так і маємо, можна сказати. Я зараз не кажу про воскресіння чи зір сліпому – хоча Бог і це може зробити. Я кажу про провидіння у всіх сферах – робота, сім’я, церква, навчання, навіть відпочинок. Я кажу про очікування від Бога великого, про глибокі молитви. Якщо ми все життя беремо у власні руки не очікуючи великих діл від Бога, то і не дивно, що тих великих діл нема.

Покликуй до Мене і тобі відповім, і тобі розповім про велике та незрозуміле, чого ти не знаєш! (Єремія 33:3)

Поправді, поправді кажу вам: Хто вірує в Мене, той учинить діла, які чиню Я, і ще більші від них він учинить, бо Я йду до Отця.  (Івана 14:12)

А тих, хто ввірує, супроводити будуть ознаки такі: у Ім’я Моє демонів будуть вигонити, говоритимуть мовами новими, братимуть змій; а коли смертодійне що вип’ють, не буде їм шкодити; кластимуть руки на хворих, і добре їм буде! (Марка 16:17-18)

Ці слова з Євангелії є великим викликом для християн.  І треба їх правильно розуміти. Дехто гадає, що Ісус казав про Апостолів, які жили в “епоху чудес”. Але текст каже про “тих, хто увірує” – наступні покоління християн. Дехто каже “всі християни”. Але і це неправильно. А правильно так: в цілому кажучи християн супроводжуватимуть такі чуда, але не кожного конкретно. Це значить, що час від часу Бог робив і робить дуже дивовижні речі, але не завжди і не з усіма, а тоді, коли вважає за потрібне, коли хоче досягати власні цілі. Тому я не маю наміру пити отруту найближчим часом, але з іншого боку допускаю, що колись років через 10-20 Бог може зробити якесь велике чудо у моєму життя, або в життя моїх віруючих друзів чи знайомих. А може і не зробити.

Ще одна особливість гіпертрансцендентності Бога – сприймання християнства як системи знань, про що я вже коротенько трішки згадав. Християнство сприймається в першу чергу не як пізнання Бога, служіння Богу, зміна характеру, зміна цінностей/пріоритетів/цілей, а як знання Біблії. Тут треба уникати і іншої крайності, бо відомо, що Біблія – це найкращий і найпевніший спосіб знати про Бога, про правильні цінності, про Його славлення до всіх речей. Але я кажу зараз про те, що Біблія часто сприймається як якийсь гранітний незворушний монумент, а християнство зводиться до того, щоб цей монумент з усіх боків повивчати, обстежити, вивчити до найменших деталей. Інтелект тут залучений аж дуже, а почуття і воля – так собі. Як наслідок християнин “натренований” щоб знати багато як воно там колись було (пасивно приймаючи інформацію), але не має навичок конкретних діл (служіння, зміна характеру і т.ін.).

Будемо чесними – дуже багато християн в ранньохристиянський час (принаймні перші три століття християнства) швидше за все не могли читати Біблію. Я думаю, що вся Біблія, тобто всі 66 книг Старого і Нового Завітів не були доступні не те що окремим людям, а й сотням-тисячам церков. Думаю, ранні церкви в епоху пізньої античності і середньовіччя мали в найкращому разі частини Нового Завіту. До виникнення книгодрукування мати переписану Біблію міг навіть не один з тисячі християн – бо це буле дуже дорого. Чи значить це, що всі тодішні християни були духовно незрілі? Звісно, що ні, бо Божа благодать діяла Святим Духом на їхні серця, допомагаючи зростати та служити. Діє вона так і зараз.

Ще один доказ того, що знання не пропорційні святості, а лише є допоміжним інструментом, який Бог використовує, є те, що час від часу можна зустріти християн, які доволі багато знають, але відносно мало служать. Дисбаланс знань і служіння вражає. Я не думаю, що Богу подобається інша крайність, коли є гіперактивне служіння, але мало знань чи неосвіченість. Освіта християнина річ важлива і потрібна, а знання, розум є благом. Благом, але не самоціллю, а лише інструментом. Не знання заради знань, а знання заряди святості і служіння.

На жаль християнство інколи нагадує вивчення фізики далеких зірок. Ми можемо витратити сотні годин на вивчення далеких зірок і галактик, але майже ніхто з нас не застосує цю інформацію. Не те, щоб я не вірив у практичну користь астрофізики, я лише намагаюся донести думку, що християнство це не астрофізика.

Повернімося до нашого Бога. Успіх євангелизму і духовного росту безпосередньо залежить від Бога, якого ми проповідуємо. Важко переконати людину піти з мертвої релігії, якщо ми самі проповідуємо щось не дуже живе. Адже, якщо наше християнство це лише вивчення і моральність, то як захопити серце невіруючої людини? Чим? Нашими знаннями? Досвід підказує, що так працює вряди-годи. Моральністю? Це теж інколи працює, але будьмо чесні – за межами християнства є багатенько навіть дуже моральних людей. У мене був сусід, атеїст. Все життя він жив чесно, мав одну дружину, двох дітей. Хороший чоловік, батько, сусід, директор школи-інтернат. Він таки і помер атеїстом. Але наше християнське життя не можна зводити до моральності, навіть якщо та є важливою частиною християнства. Але інколи зводимо. Інколи живемо так, ніби весь зміст християнського життя в тому, щоб вивчати і жити більш-менш правильно.

Життя. Чим характеризується життя і зріст зокрема? Якщо організм живий і ще й зростає – рухом, змінами. Якщо рослина, тварина чи людина жива – будуть якісні зміни, рух. Найменші мікроскопічні істоти якщо живі – рухаються. А як щодо християнського життя? Чи не має воно бути рухомим, динамічним? Це не має бути воно наповнене подіями? Викликами? Перемогами і поразками?

Апостол Павло порівняв життя зі змаганнями:
“Хіба ви не знаєте, що ті, хто на перегонах біжить, усі біжать, але нагороду приймає один? Біжіть так, щоб одержали ви! І кожен змагун від усього стримується; вони ж щоб тлінний прийняти вінок, але ми щоб нетлінний. Тож біжу я не так, немов на непевне, борюся не так, немов би повітря б’ючи. ” (1 Кор. 9:24-26)

Для Павла християнське життя – це служіння, а служіння подібне не лінивому чалапанню, а швидкому бігу. Павло ніби каже нам: біжіть швидко у своєму християнському житті, подібно тому, як біжать атлети, щоб отримати вінок. Вони – тлінний, ви – нетлінний.

Ще однією ознакою нормальності (чи ненормальності) християнського життя є його складові. Що я маю на увазі? Життя майже кожної людини умовно можна поділити на сфери – робота, сім’я, друзі, церква, дозвілля, навчання і т.ін. Варіації існують, але в цілому так є. І тут є просте правило – про що людина найчастіше говорить, те в неї в серці, тим вона і живе. Звісно, люди мають різні характери, і такий принцип не універсальний, але якщо віруюча людина майже завжди говорить про речі виключно матеріальні – щось тут не те. Самі по собі купа речей не є гріхом, але якщо домінують у наших серцях над Богом, то такими стають. Писати у фейсбук про політику/погоду/котиків/подорожі і т.ін. цілком нормально. Але якщо роками ні слова про Бога, а людина давненько вже віруюча – це дивно. Чи не так?

Але розмови про духовний світ не можна зімітувати. Якщо для когось це цінно то й говоритиме він про Бога, а якщо ні – то й нічого сказати.  А це в свою чергу залежить в якого Бога ми віримо – близького, який любить нас, турбується про нас, який діє в нашому життя, відповідає на молитви, чи далекого, холодного, відчуженого і байдужого.

Отож, кожному християнину варто задуматися в якого Бога він вірить. І якою є його віра.

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google photo

You are commenting using your Google account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s