Храм в Гродно

Інколи мені здається, що я пишу одне і те ж. По кілька разів. Але, може, так і має бути – є емоції, переживання, і хочеться ділитися продуманим. Навіть якщо воно продумане вже багато разів.

Життя церкви в цілому і християнина зокрема дуже залежить від того, як розуміється Бог і духовний світ взагалі. У кожного з нас є якісь уявлення “правильності”, і ми свідомо/підсвідомо/несвідомо йдемо до тієї правильності. Активно чи не дуже, швидко чи повільно.

Богослів’я – дуже і дуже важлива частина християнського життя. Воно не просто навчає нас як жити, воно показує нам характер Бога, і взагалі всього духовного. Але звести все християнство до богослів’я, до системи знань — смерті подібно. Людина – не біологічний робот, яка сухо і механічно приймає рішення на основі знань чи логіки, вона – складна душевна і духовна істота, яка керується складним спектром цінностей і навиків. Іншими словами, критично недостатньо просто передати їй знання, треба передати їй навики духовного життя, а для цього треба прийти в її життя і показати як жити, приймати рішення, треба бути поруч, мотивувати, підтримувати, а інколи – докоряти.

Дисципліна в церкві життєво необхідна. По-перше, тому що так прямо говориться в Біблії. Ісус Христос і Апостол Павло навчали про дисципліну. І коли читаєш 1-е коринтянам, бачиш, як все це серйозно – духовна чистота церкви. Глупий приклад заразний. Відсутність чіткої системи добро/зло, святість/гріх, благочется/безбожність заплутує людей.

Церква має культивувати і пропагувати правильні речі. Зрештою, так само як і держава. Відсутність культивування породжує вакуум, який кожен заповнює як уміє і як хоче. Церква – це певне поле, атмосфера, набір навиків і моделей поведінки. Церква навчає як жити не лише під час проповідей чи розборів Слова, але і своїм життям. Нова людина, яка приходить в громаду, вчиться не так з проповідей (незалежно від їх якості), а від життя – хто як себе веде і що робить.

Хороше треба хвалити і заохочувати, а погане ганити. Ми знаємо, що Біблія каже підбадьорювати один одного. Чому? Бо людина слабка. Одиниці можуть йти довго вперед, більшість просто рано чи пізно здадуться. Можна теревенити, що “людина має бути сильною і зрілою”, але на ділі, якщо правильні речі не підтримувати – вони майже завжди рано чи пізно загаснуть.

Християнство має бути комплексним. Воно має торкатися і розуму, і почуттів, і волі. Про волю – окремо. Християнин має навчитися йти вперед у своєму християнстві. Робити правильні речі, навіть якщо вони незручні. Не робити неправильні, навіть, якщо дуже хочеться.

Недавно від одного невіруючого (!) я почув: релігія багатьох людей це лише мертва традиція, яка не змінює їх зсередини. Вони приходять до храму, роблять ті чи інші речі, але не стають такими, якими мають бути. Чи не золоті слова? Нам хотілося б прив’язати їх до католицизму/православ’я, але давним давно великою мірою це стосується протестантизму. Зміни зсередини – ось те, що має бути. Натомість церква інколи створює комфортні умовим для прихожанства. Людина приходить до храму (навіть якщо храму нема), бере участь у обряді (слуханні проповіді чи будь-якому іншому) і йде додому. Та людина часто живе моральним життям. Але біда в тім, що тим самим моральним життям вона жила рік, два, п’ять тому, і взагалі – до приєдання до громади, в принципі, таким же життям. Церква не принесла їй якісно чогось нового, або принесла, але та не захотіла прийняти, пропускаючи все нове через свої старі фільтри.

Церква не повинна стояти осторонь християнського світу. Дух Сятий точно діє за межами конкретної помісної церкви, яка б унікальна вона не була. Християни мають різні погляди, але тим і можуть бути корисні один одному. Це не значить бути екуменістом, коли на базі “правильної” церкви мають об’єднатися всі “неправильні”.  Або коли “любов” важливіша за істину. Тим не менше, досвід показує, що церква слабне, коли замикається в собі.

Кількісний ріст часто є показником якісного християнства. Не завжди, звісно. Ми не говоримо про мега-церкви в США чи Кореї, де збираються послухати проповідника тисячі людей. Мова йде про нормальне, здорове християнство. Якщо кількісно церква роками не зростає – виникає питання чому. Можна будувати хитро-мудрі теорії про людей, які не шукають Бога, і це може бути частково правильно. Але можуть бути інші, внутрішні причини – відсутність учнівства, слабкий євангелизм, що у свою чергу наслідок чогось глибшого – невір’я у місію церкви.

Коли кілька років тому я прочитав статтю “10 умов для хорошої церкви” мені було дещо смішно. Автор (американець) писав, що має бути зручна автостоянка, чиста вода в бутлях, кімната для дітей, і т.д. З 10 “умов” лише 2-3 стосувалися вчення та духовного світу. Тоді мені здалося, що речі, названі ним головними, насправді дуже другорядні. Зараз я сказав би геть інакше – не можна нехтувати малими речами. Різні дрібнички мають різне значення. Ми не можемо очікувати, що людина, слабко знайома з євангельським християнством, просто прогінорує “дрібнички”, бо “головне це Бог/Біблія/духовний ріст”. Всі ці дрібнички створюють атмосферу, і вона або сприяє появі нових людей, або ні. Звісно, навіть найкращою атмофсерою не можна виправдати лже-євангеліє, або інші відхилення від здорового вчення.

Церква для людей. І для Бога. Коли я навчався в християнському коледжі один американець, пресвітер невеличкої церкви в США, сказав, що одна мега-церка завісила все їхнє місто біг-бордами “Приходь до нас, тут все для тебе”. Потім пресвітер, якого я направду поважаю, сказав, що їхня маленька церква не вішає біг-бордів, але просто багато і глибоко вивчає Біблію. І якби у них було гасло, то – “Приходь до нас, але тут нема нічого для тебе”. Ідея в тому, що все для Бога. Звучить гарно, але пахне фальшивою дихотомією “або-або”. Церква існує для людей, щоб ті поклонялися Богу. Богу, взагалі кажучи, Церква (як помісна так і вселенська) не дуже-то потрібна… Вона потрібна нам – для нашого духовного росту і розвитку стосунків з Ним. І виникає питання – якою вона має бути, що ми могли зростати? Або якою вона має бути, що прийняти людину з сучасного світу?

Словом, все складніше, ніж здається. Церква – дуже важлива частина життя християнина. І хоча друге не обмежується першою, але суттєво на нього впливає.