Жити морально. Але для себе

Недавно одну таку річ зрозумів: у християнстві можна жити морально, чи навіть дуже морально, але для себе.

Звісно, в ідеалі було б добре, щоб висока моральність органічно і гармонійно поєднувалася з життям для Бог/людей… Але на ділі це складніше. Є християни, які не роблять великих (і навіть середніх) гріхів, вони милі, з ними комфортно. Але живуть вони  все ж таки для себе. Для себе ходять на роботу, для себе відпочивають, для себе ловлять рибу чи катаються на велосипеді, для себе відвідують батьків, для себе читають книги, для себе вивчають іноземні мови… Словом, всі ці речі корисні і потрібні – але проблема в тім, що вони “для себе”.

Саморозвиток – ще одна цікава тема. Але зараз я не про неї. Я більше про те, що можна християнське життя перетворити на звичайне (атеїстично-моральне). Потім до цього атеїстично-морального дадати трохи християнських приправ – християнський лексикон, відвідування цекрви 1-2 рази на тиждень. Трохи молитви час від часу, здебільшого про себе, інколи про когось. Можна навіть трохи пожертвувань давати – ну, як всі – не надто мало і не надто багато. Така собі золота серединка.

Колись, років 7-8 тому від одного брата про одну християнську громаду почув таку фразу: “Для більшості людей християнство це в середу я ходжу в басейн, а у четвер на вивчення Біблії“. Сюди можна ще додати англійську (німецьку, іспанську чи ще якусь) в ще якийсь день. Або так: моє життя – це життя звичайної людини. Я працюю, навчаюся, відвідую батьків. У мене є сім’я, хобі. Я маю права, воджу авто, читаю книги, слухаю музику. Їжджу у Європу. Відвідую театр/виставку… Що завгодно. Хороші речі? Хороші. Тільки часто “для себе”.

Коли в сьогоднішній Україні християнство не гониме, то спокуса “тусити по-християнськи” дуже велика. І парадокс в тому, що це туса “по-християнськи”. Тобто під християнських соусом. Хоча в корені суперечить головній християнській ідеї – померти для себе, жити для Бога.

А тепер “як би мало бути”. Християнство (справжнє, а не соціальне) кидає людині виклик – при чому не аморальній людині, а будь-якій. Будь-якій людині Біблія говорить, що вона грішник, і навіть після увірування ним (нею) залишиться. Спасенний святий все ще грішник. І гріх – це не так просто, як здається на перший погляд. Це питання і мотивації, і цінностей, і дій, і думок, і слів. Викорінити гріх (повністю) з голови абсолютно неможливо. Якщо нам здається, що ми не грішимо, тому що не убиваємо когось, не крадемо, не свідчимо неправдиво – це лише одна грань. Інше – що ми робимо взагалі, як і для кого.

Якщо я, будучи спасенним, продовжую жити просто для себе, то я нагадую кусок гнилого і мертвого дерева, який несе течія ріки. А якщо хочу жити для Бога (а не просто морально), тоді матиму низку малих і великих викликів все життя. Біблія навчає нас, що служіння – важлива і обов’язкова частина життя християнина. Біблія говорить, що церква – це інститут Божий, це “майданчик”, де здебільшого християнин поклоняється Богу, молиться, вивчає Писання, спілкується, товаришує, і разом з іншими служить. А щоб робити служіння (будь-яке), треба вилізти зі своєї коробочки, треба відмовитися від свого комфорту. Наприклад, щоб підготувати служіння дітям в школі, треба налагодити контакт з дирекцією школи, скласти план, знайти фінанси, організувати людей, поїздку. Все це можна і не робити, залишаючись на своїй зручній позиції, сидячи на м’якенькому диванчику. Але вся річ у тому, що Бог не задумав для нас життя комфорту, тепла і затишку. Він задумав для нас життя, де є служіння і виклики. Де є конфлікти і дискомфорт. Де є рух, динаміка, поступ. Де є падіння, невдачі, біль, образи і страх.

Недавно почув цікаву ілюстрацію від одного проповідника: “Наше спілкування і близькість з Богом – це гора, наше служіння – це долина. Не можна все життя жити на горі чи в долині – треба регулярно підніматися вгору і опускатися в долину”. Християнин, який морально живе для себе (вивчає Біблію, молиться) подібний людині, яка все життя живе на горі, але не хоче спуститися вниз, бо там – люті звірі, які її роздеруть.

Можливо, щось подібне колись відчув Петро – дуже благословенний, але дещо дивний брат.
“І озвався Петро та й сказав до Ісуса: Господи, добре бути нам тут! Коли хочеш, поставлю отут три шатрі: для Тебе одне, і одне для Мойсея, і одне для Іллі. “ (Мт. 17:4, див. Мр. 9:5, Лк. 9:33). Петро ніби-то каже: “Нам тут комфортно. Навіщо спускатися вниз? Там нас чекають недружелюбні фарисеї і садукеї. Там – грішники, які нам не дадуть комфортно жити.” Але річ у тім, що спускатися треба. Треба проповідувати Христа. Треба їхати у дитячі будинки. Треба свідчити про Бога невіруючим друзям і знайомим. Треба видавати християнські книги. Треба наставляти когось і бути наставленому самому. Треба мати стосунки. Треба багато-що робити – і все це виклики, і все це дискомфорт…

Тому кожен християнин має поставити собі питання – а чи не надто довго я сиджу “на горі”? Чи не пора мені вже спуститися в долину? Де небезпечно, але де я можу послужити Богу і людям.

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s