Уривки про спасіння і навчання. Зейн Ходжес

Уривки з книги Зейна Ходжеса “Цілком безплатно” (Zane Hodges, Absolutely free)

Вартість навчання

[Вічне життя — це дар Божий, а навчання вимагає роботи]. Апостол Павло, як ніхто інший, вичерпує усі можливі мовні ресурси для роз’яснення цього моменту. Так у Римлян 4 він пише: «А заплата виконавцеві не рахується з милості, але з обов’язку» (Рим 4:4). Якби сюди були залучені справи, заявляє Павло, то відплата зовсім не була би величним результатом благодаті! Платню заробляють!

Цей погляд також не є необережною помилкою з боку Павла. Він каже це саме в ще одному місці: «А коли за благодаттю, то не з учинків, інакше благодать не була б благодаттю. А коли з учинків, то це більше не благодать, інакше вчинок не є вже вчинок» (Рим 11:6).

Тут також все дуже ясно. Неможливо отримати щось по благодаті і одночасно за якісь діла. Вони взаємно виключають одне одного. Змішуючи ці поняття, ми радикальним чином змінюємо їхню суть. Або благодать перестане бути благодаттю, або ж діла перестануть бути ділами. Текст Павла ясно про це говорить.

Спасіння через панування Христа і спасіння ділами

Вчення «спасіння через панування Христа» не в змозі уникнути звинувачення в тому, що в ньому змішують віру з ділами. МакАртур лаконічно пояснив, як саме це відбувається: «Послух є неминучим виявом рятівної віри» (с. 175).Але це те ж саме, що й сказати: «Без послуху немає виправдання і немає небес». Якщо дивитися з такої точки зору, то «послух» фактично стає умовою для виправдання і небес.

І це не безпідставне звинувачення. Деякі реформатські богослови навіть визнають це. Взяти хоча б слова Семюела Логана (Samuel T. Logan. — Пер.) про те, що «євангельський послух є абсолютною необхідністю, «умовою» виправдання людини»[1].

Логан стверджує, що віра є причиною і водночас умовою для виправдання, в той час як послух (= діла) не є причиною, зате є умовою (див с. 42–48). Саме до такого висновку неминуче призводить і вчення «спасіння через панування Христа». Якщо на небеса насправді неможливо потрапити без послуху Богу — а саме цьому і навчає «спасіння через панування» — тоді логічно, що послух є умовою для того, щоби туди потрапити.

Сучасному викладу вчення «спасіння через панування Христа» бракує прямоти. Чому б вчителям «спасіння через панування» просто не визнати те, про що відверто заявив В. Найкол (W. Nicol. — Пер.): «Тоді за логікою речей добрі діла мають бути умовою для виправдання…» — та: «…Ми чітко бачимо, що Павло міг би так само сказати: „Ви повинні робити добрі справи, в інакшому випадку Бог вас так і не виправдає“»?[2]

У Римлян 11:6 Павло заперечує можливість змішування віри з ділами в питанні спасіння. Павло рішуче відкинув би те, як зв’язок між вірою та ділами сформульований у вченні «спасіння через панування». Згідно цього апостола, характер благодаті змінюється так, що вона зовсім перестає бути благодаттю, якщо діла починають відігравати хоч якусь роль у спасінні! Діла ні в якому сенсі не можуть бути «умовою» для виправдання. Зробити з них умову для спасіння, прямо чи побічно, — означає покинути доктрину Павла.

*** ***

Наостанку ми повинні додати, що немає жодної необхідності оспорювати точку зору реформаторів, що там де є віра, яка виправдовує, без сумніву існуватимуть і діла. Це справедливе припущення для будь-якого християнина, хіба що він був навернений на смертному одрі! Але абсолютно неправильно стверджувати, що нове народження гарантує життя в самовідданій слухняності, або навіть, що які б то не було діла повинні бути видимі для людського ока. В деяких випадках лише Бог зможе виявити плоди нового народження у Своїх дітях.

Вчення «спасіння через панування Христа» погане тим, що життя, сповнене добрих справ, стає основою для впевненості у спасінні, і погляд віруючого відводиться від того факту, що Христа та Його Хреста достатньо, щоб задовольнити його вічну потребу. Замість цього його погляд зосереджується на собі. Реформатори розуміли, що такого роду процес не дає жодної упевненості у спасінні.

Ледь можна відрізнити

МакАртур пише: «Павло засудив ідею про те, що невідроджені можуть здобувати заслуги перед Богом через діла»[3]. Але за цим слідує заява, яку ледь можна відрізнити від теології «спасіння ділами». На підтримку свого погляду на діла МакАртур цитує далі з Рим. 2:6 (Бог «кожному віддасть за його вчинками») та 2:13 («Бо не слухачі Закону справедливі перед Богом, але виконавці Закону виправдані будуть»).Який висновок МакАртур робить із цих уривків? Він стверджує (с. 215): «Рятівна віра, описана апостолом Павлом, є динамічною силою, що неминуче призводить до практичної праведності». Але процитовані вірші жодним чином не підтримують такий висновок. Натомість, в ньому присутня помилка аргументації, яка часто зустрічається у вченні «спасіння через панування Христа». Фундаментальні питання цього вчення побудовані, по суті, на хибному колі.

Ні Римлян 2:6, ні 2:13 навіть віддалено не натякають на те, що віра неминуче породжує діла. Навпаки, вони максимально чітко говорять про те, що люди отримають від Бога те, на що заслуговують (Рим 2:6), і виконавці закону будуть виправдані (Рим 2:13)!

МакАртур вдається до популярного в реформаторському богослов’ї методу узгодження подібних уривків із доктриною виправдання вірою. Вони узгоджують це, просто стверджуючи, що подібні уривки стають зрозумілими, якщо ми усвідомлюємо, що віра неминуче призводить до діл. Але це насправді зовсім не аргумент — це petitio principii (хибне коло. — Пер.): логічна хиба, коли у припущенні аргументу закладається те, що потрібно довести у висновку.

Ось як вигладитиме силогізм у вчені «спасіння через панування»:

Більший засновок: ми виправдані вірою.
Менший засновок: віра неминуче породжує добрі справи.
Висновок: нас можна судити згідно наших справ.

«Більший засновок» у цьому силогізмі, як відомо, відповідає Біблії. Менший засновок є теологічним конструктом, який неможливо підкріпити Біблією. Крім того, висновок непрямо суперечить більшому засновку. Якщо ми спасаємося лише по вірі (sola fide), як може остаточне рішення суду виноситися на основі діл? Це можливо, тільки якщо діла так само є умовою виправдання.

Звісно, деякі богослови «спасіння через панування Христа» стверджуватимуть, що менший засновок доводиться на основі Якова 2. Але це не правда. Історично уривок Якова 2:14–26 часто тлумачився так, наче він вчить, що для остаточного спасіння необхідні і віра, і діла. Якова 2:14–26 не вчить, що віра неминуче породжує добрі справи. Неможливо приписати йому таке значення, не зробивши помилки в інтерпретації його слів. Це ще одне питання, в якому богослов’я «спасіння через панування Христа» вдається до хибного кола, бо уривку з Якова приписуються богословська думка, виражена вище в меншому засновку.

Крім того, пояснюючи Римлян 2:6 та 2:13, МакАртур забуває, що ці уривки слід читати у світлі того, що Павло роз’яснює в Римлян 3 та 4, і особливо у світлі таких слів:

Бо жадне тіло ділами Закону не виправдається перед Ним, Законом бо гріх пізнається (Рим 3:20).

У Римлян 2:6 і 2:13 Павло констатував принцип, згідно якого людей судитимуть на останньому суді. Він, безумовно, не стверджував, що деякі люди будуть насправді виправдані законом! Його слова у 2:13 є попередженням не думати, ніби лише слухання закону може бути підставою для виправдання перед Богом (як це було спокусою для євреїв (Рим 2:17–29). Лише «виконавці Закону» були би виправдані. Але у Павловій теології таких людей не існувало (Рим. 3:19–20)!

Не слід забувати, що, кожна неспасенна людина, звичайно ж, матиме «свій день у суді». Для неспасенних людей суд буде здійснюватися згідно їхніх діл (Об 20:12). Але остаточне рішення цього суду згідно діл є наперед відомим: засудження (Об 20:15).

В той же час не існує такого поняття як суд над віруючим з метою визначення, йде він до раю чи в пекло. Адже виправдувальний вирок уже було винесено (виправдання). І Сам наш Господь сказав:

Поправді, поправді кажу вам: хто слухає слова Мого, і вірує в Того, Хто послав Мене, життя вічне той має, і на суд не приходить, але перейшов він від смерті в життя (Ів 5:24)

*** ***

1 Samuel T. Logan, Jr., «The Doctrine of Justification in the Theology of Jonathan Edwards», Westminster Theological Journal 46 (1984), 26-52. The quotation just cited is found on p. 43.

2 See W. Nicol, «Faith and Works in the Letter of James», in Essays on the General Epistles of the New Testament, Neotestamentica 9 (Pretoria: The New Testament Society of South Africa, c 1975), 22.

3 MакAртур, с. 215.

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s