Уривок з книги Зейна Ходжеса “Облога Євангелія”
Чи можу я насправді бути впевненим у своєму вічному спасінні? Чи можу я знати, що належу Христу і що належу Йому назавжди? Важко знайти більш суттєві запитання.
Якщо стійкість в добрих ділах дійсно є умовою або необхідним результатом спасіння, то відповідь на ці запитання мусить бути негативною. І вона залишатиметься такою принаймні до моменту смерті. Адже тільки тоді можна буде побачити (якщо це взагалі можна буде тоді побачити), чи достатній мій ступінь стійкості у добрих справах для того, щоби виправдати моє переконання в спасінні.
Не має значення, як сформульована ідея про необхідність вистояти у добрих ділах. Результат залишається тим самим. Якщо постійні добрі діла є умовою на ряду із вірою, то вони однозначно необхідні для впевненості у спасінні. Навіть якщо вони є лише неминучим результатом істинної рятівної віри, це все одно робить їх обов’язковими для впевненості у спасінні. Тобто лише наявність в житті добрих діл може підтвердити справжність чиєїсь віри.
Отже якщо в презентації Євангелія робиться наголос на необхідності постійних добрих справ, то таке Євангеліє не може запропонувати справжню впевненість у вічному житті. Людина, яка сповідує віру в Христа, не може у момент віри бути впевненою у своїй вічній долі. Згідно з деякими напрямками богослов’я, вона не може навіть бути впевненою, що вона насправді увірувала4. Але такий результат є нічим іншим, як запереченням фундаментального аспекту біблійного Євангелія.
Іноді ця трагічна втрата впевненості у спасінні маскується твердженням: «Я вірю, що я Божа дитина». Але тут відбувається гра на двозначності англійського слова «believe» (вірити. — Пер.). Твердження може означати: «Я по-справжньому переконаний, що я Божа дитина». А може означати і: «Я гадаю, що я Божа дитина». Людина, котра лише допускає можливість того, що вона є справжнім християнином, не розуміє новозавітної пропозиції вічного життя.
Впевненість у спасінні: частина Божої пропозиції
Уважний аналіз того, як пропозицію спасіння формулював Сам Ісус, покаже, що впевненість є частиною цієї пропозиції.
Одним із переконливих прикладів цього є Івана 5:24:
Поправді, поправді кажу вам: хто слухає слова Мого, і вірує в Того, Хто послав Мене, життя вічне той має і на суд не приходить, але перейшов він від смерті в життя.
Людина, що прийме це твердження за чисту монету, повинна бути в змозі сказати: «Я знаю, що маю життя вічне. Я знаю, що я не прийду на суд».
Але якщо впевненість базується на простій обіцянці на зразок цієї, то вона не має нічого спільного з ділами. По-перше, твердження Ісуса не є закликом до діл. Воно закликає лише до віри. Крім того, гарантія, яку Він дає, пов’язана із самим моментом віри. «Хто слухає… вірує… має…» За словами Ісуса, віруючий може знати, що він має життя вічне, в той самий момент, коли він повірив Богу задля цього життя.
Важливість вищесказаного неможливо переоцінити. Не потрібно чекати смерті, щоб бути впевненим у спасінні. Не потрібно для цього чекати того дня, коли ми станемо перед Богом на суді. Бо в Івана 5:24 проголошується, що для віруючого немає суду. Тобто для нього вже не буде остаточного оцінювання, на якому вирішиться його вічна доля. Він уже перейшов зі сфери духовної смерті в сферу духовного життя.
Саме такі вірші ставлять тих, хто наполягає на ділах, перед нерозрішимою проблемою. Якщо діла стають умовою для вічного життя наряду з вірою, тоді неможливо пояснити, чому Господь нічого про це не сказав. З такою самою великою проблемою ми стикаємося і в тому випадку, якщо діла є необхідним результатом рятівної віри. Бо тоді одне з двох наступних тверджень мусить бути істинним: (1) у момент віри віруючий знає також і те, що він буде перебувати в добрих справах, або (2) віруючий не знає, чи він насправді повірив.
Жодне з тверджень неможливо належним чином підкріпити фактами.
(1) Чи знає віруючий заздалегідь, що він буде непохитним у добрих ділах?
Мало хто став би на захист першого твердження. Хоча деякі богослови й вважають, що, згідно з Біблією, істинний християнин буде перебувати в добрих справах до кінця, мало хто вірить, що коли людина покладає віру на Христа, вона може заздалегідь знати, що вона перебуватиме в цих справах до кінця. Численні попередження Нового Заповіту про всякого роду невдачі мають бути достатнім доказом того, що Біблія таких гарантій не дає. Коли Павло писав християнам в Римі, він використав такі слова:
Бо коли живете за тілом, то маєте вмерти, а коли духом умертвляєте тілесні вчинки, то будете жити (Рим 8:13).
У грецькій мові оригіналу в обох частинах вірша стоїть одна й та ж сама форма умовного речення. Рівень ймовірності в обох випадках однаковий. Автор попереджає читачів про два можливі варіанти — ясніше це виразити словами неможливо.
Апостол також усвідомлював, що і йому самому загрожувала можливість трагічної невдачі. В 1 Коринтян 9:27 він пише:
Але вмертвляю й неволю я тіло своє, щоб, звіщаючи іншим, не стати самому негідним.
Читаючи такий вірш, неможливо стверджувати, що Павло був впевненим навіть у своїй власній духовній перемозі. Очевидно, що цей великий слуга Христа сприймав духовні небезпеки на своєму шляху як суворі реалії. Ці небезпеки мотивували його пильнувати за тим, чи не бере він участь у перегонах, приречених на програш.
Жоден зі щойно згаданих уривків не дає підстав говорити про те, що щось може загрожувати вічній безпеці віруючого. Християнину, котрий живе по плоті, безумовно загрожує смерть, але йому аж ніяк не загрожує пекло. І бути визнаним негідним у християнських перегонах, про що Павло говорить в 1 Коринтян 9:24–27, це не те ж саме, що втратити вічне життя.
В подальших розділах ми розглянемо ці питання детальніше. Наразі достатньо відзначити, що нічим не виправдана впевненість про перемогу в християнському житті є вигадкою. Якщо людина правильно вивчає Новий Заповіт, вона не може стверджувати, що він дає підстави для такої впевненості.
(2) Хіба віруючий не знає, вірить він чи ні?
Не дивно, що більшість з тих, хто вважає, що діла повинні підтверджувати віру, схиляються до другого варіанту. Це не завжди робиться відкрито, але це залишається єдиною альтернативою.
Якщо у момент навернення віруючий не може бути впевненим, що його життя буде плідним для Христа; то, згідно з посилкою, що він буде плідним, якщо він спасенний, він не може знати у момент навернення, що він по-справжньому спасенний. А оскільки вічне життя дається лише по вірі, то тоді з цього також випливає, що він не може знати, чи він по-справжньому повірив.
Така позиція містить у собі психологічну абсурдність. У повсякденному житті, якщо людину запитують, чи вірить вона у певний факт або чи довіряє певній людині, вона завжди може дати однозначну відповідь. Навіть відповідь на зразок «я не впевнений, чи я довіряю цій людині» відображає конкретний психологічний стан — ставлення недовіри до особи, про яку йдеться.
З іншого боку, коли хтось каже: «Я довіряю цій людині», він тим самим висловлює ставлення, яке він сам цілком усвідомлює.
Стверджувати, що людина може довіритися Христу, не знаючи, чи довірилася вона Христу, — це приклад абсурдної ідеї. Ясна річ, людина може знати, вірить вона у пропозицію спасіння чи ні.
У всій Біблії цей факт приймається як щось саме собою зрозуміле. Коли тюремник у Філіпах запитав Павла і Силу: «Добродії, що треба робити мені, щоб спастися?» (Дії 16:30б), їхня відповідь дала чіткі підстави для впевненості. Слова «віруй у Господа Ісуса, і будеш спасенний ти сам та твій дім» (Дії 16:31) закликають до конкретної зрозумілої реакції душі. Зробивши це, тюремник міг знати, що він був спасенний. Те, що він знав це, ясно з вірша 34: «І радів із усім домом своїм, що ввірував у Бога».
Це питання занадто важливе, щоб залишити його поза увагою. Наполягання на тому, що стійкість у добрих справах необхідна чи неминуча, підриває впевненість у спасінні й відстрочує її за логікою речей аж до самої смерті. Але це заперечення впевненості зовсім не стикується з очевидною ціллю проголошення Євангелія. Воно суперечить пропозиції вічного життя, зробленій Самим Божим Сином.
44 Дебні висловлює реформатську точку зору зі сміливою (і прикрою) відвертістю. Він пише: «Друге заперечення [погляду Плімутських Братів на впевненість] таке: свідомість точно показує мені мої власні суб’єктивні психічні стани, якщо вона взагалі чітка у своїх відкриттях. Хіба це не так? Але питання, яке я повинен з’ясувати, для того щоби дати собі право на впевненість у надії, є наступним: „Чи є цей мій суб’єктивний психічний стан вірою, яка спасає?“, тому що загальновідомо, що існує тимчасова віра, яка імітує реальну. Цей акт самоусвідомлення не вирішує цього питання; він лише відображає річ для порівняння, тобто мій суб’єктивний стан. Стандартом порівняння є Слово. Коли я думаю, що вірю, то насправді я усвідомлюю, що здійснюю акт того, що на мою думку є вірою. Це все, що містить цей безпосередній акт самоусвідомлення. Чи правильно я думаю, вважаючи це справжньою вірою, яку я усвідомлюю, є питанням порівняння, яке має бути вирішене Словом, котре описує справжнє здійснення акту». Див. Discussions by Robert L. Dabney, vol. 1: Theological and Evangelical ed. C. R. Vaughn (Richmond, VA: Presbyterian Committee of Publication, 1890), с. 225 (курсив Дебні).
У щойно процитованих твердженнях Дебні, звичайно ж, має на увазі, що те, що, на його думку, може бути рятівною вірою, повинно бути перевірене тим, наскільки воно відповідає моральним та етичним вимогам Божого Слова. Сумним результатом цього процесу є те, що людина змушена шукати особистої впевненості у спасінні всюди, тільки не в Ісусі та не в хресті.
Дебні ясно про це говорить (с. 226): «Необхідним об’єктом віри є милостивий Спаситель; поки моя душа дивиться на Нього, акт віри можливий. Я бажаю перевірити своє усвідомлення цього акту віри. В такому випадку почуття, які я усвідомив, стають об’єктом; милостивий Спаситель перестає бути на цей час об’єктом уваги [курсив наш], і почуття любові, як акт, що здійснюється в даний момент, вислизає з поля зору. Хіба ж звідси не гранично ясно, що річ, про природу якої я насправді суджу, є згадкою [курсив його] моєї свідомості? Якщо в той момент свідомість була хоч трохи затуманеною або її спогади невиразні, то провести точний та достовірний самоаналіз стає неможливо. Але ж у попередньому абзаці я довів необхідність такої перевірки або самоаналізу задля впевненості в надії. Що з цього випливає? Разом із Чалмерсом я роблю висновок, що недосконалі, але справжні віруючі часто можуть мати вияви віри такого роду, що їхнє власне усвідомлення цих виявів не обґрунтовує впевненості у надії; і тому корисним і важливим для їхнього миру є порівняти з Писанням зафіксоване ними у пам’яті усвідомлення інших виявів благодаті [курсив наш], які, як говорить їм Слово, також є ознаками того, що вони спасенні. „В устах двох або трьох свідків“ вони отримають вагому перевагу паралельних доказів».
Ці слова явно показують, що Дебні повністю відмовився від погляду перших реформаторів на впевненість як саму суть (невіддільну частину) рятівної віри.
Крім того, Дебні навіть визнає це. Він говорить (с. 173): «Джерелом цієї помилки [Плімутських Братів] є без сумніву те вчення про віру, яке перші реформатори, як Лютер і Кальвін, були переконані прийняти через свій опір до ненависного і тиранічного вчення Риму. Ця „мати гидот“ заперечує християнам усю справжню впевненість в надії, навчаючи, що вона не є ні повчальною, ні досяжною… Ці благородні реформатори, бачачи неволю і страждання, накладені цим вченням на щирі душі, вдались в протилежну крайність [курсив наш], і (висловлюючись мовою богослов’я) стверджували, що впевненість у надії є невіддільною частиною рятівної віри».
Згодом у другому з двох трактатів, під назвою «Богослов’я плімутських братів», він відповідає кореспонденту (позначеному М.Н.), який заперечував його звинуваченням Кальвіна у «помилці», яку Дебні йому приписував. Так Дебні пише (с. 216): «Я стверджую, що Кальвін… мав необережність зробити помилкове твердження, що жодна віра не була живою вірою, яка не включала, по суті, як впевненість у вірі, так і впевненість у надії. Він не задоволений тим, що навіть слабкий, новий віруючий повинен сказати: „Я вірю, розумом і серцем, що Христос спасає всіх, хто істинно приходять до Нього [курсив його], і я відповідно намагаюся довіряти лише Йому в питанні мого спасіння, і поки я маю надію, я покладатиму її лише на Нього“. Він вимагає, щоб кожен, по суті, сказав: „Я впевнено вірю, що Христос спас мене [курсив його]“. Серед всіх словесних варіацій Кальвіна, він завжди має на увазі саме це; бо він послідовний у своїй помилці [курсив наш]. Яким ще може бути значення цього визначення, яке М.Н. сам цитує з „Настанов“: „Наше непохитне і надійне знання про божественну прихильність до нас“ [курсив його]. Але я можу твердо довести, що цей богословський лідер помилився в цьому питанні не один раз, а кожного разу. Отже дивіться „Настанови“, книга 3, розд. 2, секц. 16. „Коротко кажучи, можна вважати, що лише той по-справжньому вірує, хто твердо переконаний у тому, що Бог ставиться до нього як добрий і прихильно налаштований Отець… [курсив і еліпсис його] й не сумнівається в тому, що воно [спасіння] його не обмине“».
Ми можемо завершити цитування Дабні таким зрадницьким спостереженням (с. 215): «…Я стверджую: 1. Що Кальвін, д-р Малан і Плімутські Браття тримаються такого визначення природи, або сутності, рятівної віри, яке протирічить Вестмінстерському віросповіданню і Писанню, як і великому числу конфесій пресвітеріанських церков і їхніх богословів з часів Кальвіна. Захищаючи найперших реформаторів, перш за все Лютера і Кальвіна, я сказав, що вони опинилися у цій частковій помилці через гідну похвали завзяту боротьбу проти протилежної і пустотливої помилки Риму, який прагнув утримувати віруючих у постійних сумнівах щодо спасіння… Я даю це пояснення часткової помилки Кальвіна, щоб врятувати його репутацію. М. Н. не погоджується з цим; тоді необхідно позбавити його шанованого лідера його репутації, бо історія пам’ятає істину і Лютер та Кальвін справді допустили цю помилку, яку реформатські церкви на чолі з Вестмінстерським віросповіданням виправили після них».
Статті Дебні, з яких ми цитували, варто читати у всій їхній повноті. Але ми процитували достатньо, щоб показати наступне: (1) В питанні віри й впевненості Кальвін розходиться з реформатським богослов’ям і з Вестмінстерським віросповіданням; (2), оскільки, з точки зору Дебні, помилку Кальвіна викликала його надмірна реакція на римський католицизм, то виправити цю помилку реформатська церква може, повернувшись в сторону католицького богослов’я.
Нові історичні дослідження рішуче підтвердили різницю між кальвінівським і післякальвінівським «кальвінізмом» в сфері віри й впевненості у спасінні. Див. A. N. S. Lane, «Calvin’s Doctrine of Assurance», Vox Evangelica 11 (1979): 32–54; R. T. Kendall, Calvin and English Calvinism to 1649 (Oxford: University Press, 1979); та M. Charles Bell, Calvin and Scottish Theology: The Doctrine of Assurance (Edinburgh: The Handsel Press, 1985).
Наскільки відомо автору цієї книги, жоден з сьогоднішніх провідних реформатських богословів, які критично ставляться до книги «Облога Євангелія», поки ще не визнав в жодній публікації факти, розглянуті у цій примітці. Чому ні?
two three dots 