Не писатиму тут про Бога, людину і Сатану. Про все це іншим разом. Колись якось. Не писатиму і про псевдохристиянський погляд “Жінка варить борщ на кухні, чоловік заробляє гроші на роботі”. Про це теж іншим разом.

Напишу, що диву даюся людям, які в сьогоднішній Україні боряться за права жінок. Окей, насилля в сім’ї – це важлива тема, але вона сама по собі немає “статевості”. Насилля в сім’ї погане в будь-якому разі – чи чоловіка щодо дружини, чи дружини щодо чоловіка, чи батьків щодо дітей. Але це інше.

Мене дивуть люди, які боряться з політичні права жінок. Ну хто в сьогоднішній Україні відбирає в жінок їхні політичні права? Може, хтось заважає жінкам працювати в парламенті? Або служити у війську? Або викладачем в університеті? Чи сантехніком? Водієм? Кур’єром? Машиністом потяга? Директором банку? Та де завгодно і як завгодно.

Мені смішать будь-які спроби законодавчо закріпити квоти. По-перше, будь-яка цифра, що менше 50% є образливою саме для жінок. Чому саме 30% чи 40%? Жінок у нас в країні 50-52% – то хай так само їх буде всюди – у парламенті, у КабМіні, у ОДА-РДА, у війську зрештою. Рівність так рівність. Навіщо ставити ці штучні бар’єри? А якщо якась ультражіноча партія завтра набере 75% на виборах і сформує суто жіночий уряд – то це дискримінація чоловіків чи як? От захотіли всі чоловіки – і проголосувлаи за жінок. То й що?Або захотіли жінки і проголосували за чоловіків. Може, нам потрібні одразу квоти і для чоловіків і для жінок? А може деякі чоловіки можуть добре представляти інтереси і жінок і чоловіків? Зрештою, як і деякі жінки.

Словом,  “квоти для жінок” це щось дуже дивне і не особливо потрібне. На мою скромну думку.