Коротко кальвінізм як сотеріологічне вчення можна підсумувати так:

Бог суверенний, і у своїй суверенності він постановив створити людину. Знаючи, що людина згрішить, і грішними будуть її всі нащадки, Бог постановив спасти деяких, а інших засудити. Бог суверенно обрав певну кількість тих, кого Він спасе. Він обрав кожного індивідуально — до створення світу.

Після гріхопадіння всі люди народжуються грішними, і Бог зараховує кожному гріх Адама. Зіпсована гріхом людина не може ані робити добрі діла, ані увірувати в Євангеліє. Навіть ті діла, які на перший погляд добрі, насправді зіпсовані поганою мотивацією — прославити себе, а не Творця. Оскільки жодна людина не може увірувати, Бог дає віру тим, кому Він хоче її дати. Віра це не вибір, а Божий дар індивідуально тим, кого Бог безумовно обрав, передбачив, призначив на спасіння.

Відповідальність віруючих — звіщати Євангеліє всім хоча відгукнуться на нього лише ті, хто безумовно обрані Богом. Кальвінізм заперечує можливість умовного обрання (Бог бачить віру і тому обирає на спасіння), тому що віра — це добре, а нічого доброго немає у людині.

Воля невіруючої людини повністю ув’язнена гріхом. Невіруюча людина — раб гріха, вона не може не грішити.

Ніхто не може звинувачувати Бога у несправедливості, тобто в тому, що рішення безумовно обрати лише деяких несправедливе. Твориво не можу сперечатися з творцем.

Обрані (святі) все життя житимуть праведним життям та зберігатимуть віру в Христа.

Попри те, що таке вчення багатьом видається дуже логічним, на наш погля, вона ані логічне, ані біблійне.

Бог суверенний, але створивши людину, Бог взяв на себе деякі зобов’язання. Суверенність варто розглядати разом з іншими рисами Бога — справедливістю, любов’ю до творива, правдивістю. Бог створив людину праведною. Після гріхопадіння Адама його нащадки народжувалися з зіпсованою гріхом природою, з внутрішнім бажанням бунтувати проти Бога. В той же час, людина — образ Божий. Навіть зіпсована гріхом людина відображає Бога. Навіть зіпсовані люди здатні на любов, милосердя, доброту, терпіння. Невіруючі люди часто поступають правильно і праведно. Вони мають сумління. Вони здатні вірити у Бога, думати про Бога, шукати Бога. Такі здатності невіруючі люди мають не самі по собі, а як наслідок загальної дії Бога на їхні серця.

Невіруюча людина сама по собі не шукає Бога, але Бог спонукує її шукати Його. Невіруюча людина може дозволити Богу впливати на себе або закритися від Його впливу — і це жодним чином не применшує суверенність Бога. Сам Бога так захотів — створити людину зі здатністю обирати або відкидати Його.

Бог справедливий, праведний, люблячий не тому, що Він Сам себе таким називає, а називає Себе так тому, що Він є Таким. Бог відриває людям Себе, відриває правду про Себе. Бог описує Себе так, як відповідає дійсності. Він не називає добро злом чи навпаки. Людина здатна пізнати і пересвідчитися, що Бог є дійсно добрий, справедливий, люблячий.

Хоча людина і робить час від часу якесь добро, кожна людина також робить багато зла. Її добро жодним чином не допоможе їй уникнути покарання за зло. Бог послав Свого Сина на світ, щоб Він помер за всі гріхи всього світу. Тепер кожна людина може вибрати віру в Христа і отримати прощення гріхів, оправдання та життя вічне.

Звісно, Бога знає майбутнє і знає точну кількість тих, хто увіруює. Він не спостерігає бездіяльно за людьми, а активно діє, впливаючи на них. Можливо, Бог перестає діяти в житті деяких людей, які надто довго і надто наполегливо вибирали безбожність.

Хоча Ісус Христос помер за всі гріхи, немає суперечності з тим, що не всі потраплять на Небо, адже смерть Христа не зараховується всім автоматично. Людина вірує і отримує прощення. Страждання і смерть Христа є безцінні, тому можуть спасти будь-яку кількість грішників. Звісно, Бог ще до страждань, знав точну кількість тих, хто скористається даром вічного життя. Але це не значить, що Христос помирав за інших даремно — Його заступницька смерть потенційно досупна для всіх людей, але набуде реалізації лише для тих, хто увірує.

Людина може відхилитися від Божої благодаті не тому, що Бог не всемогутній, а тому, що Бога створив людину зі здатністю відхилятися.

Обрані (святі) можуть духовно падати і часто падають. Це не значить, що Бога слабкий, щоб їх підтримати. Але людина має вибір шукати Божої допомоги чи ні.

Кальвінізм, навчаючи про те, що Бог дав віру, посилаєтсья на Юди 1:3 та 2 Пт. 1:1. Проте більш ймовірно, що слова “віра” тут означає християнське віровчення, яке Бог дав християнам. Ісус Христос є начальником і Виконавцем віри (Євр. 12:2), а віра може бути і особливим даром — сильно і глибоко довіряти Богу (1 Кор. 12:9). В Біблії знаходимо низку віршів, де Бог наказує вірити та/або засуджує невір’я: Пс. 4:4-6, 20:8, 21:6, 21:8, 25:1, 26:14, 31:6, 30:25, 31:10, 32:20, 36:3, 5, 9, 39:2-5, 72:28, 111:7, 113:17-18, 124:1, 129:5-7, 130:3, 145:5, Пр. 3:5, 16:3, 16:20, 19:3, 20:22, 28:25, 29:25, Іс. 26:4, 40:31, Єр. 17:7, Пл.Єр. 3:18, Мих. 7:7, див. 2 Цар. 18:5, 22, 2 Хр. 13:18, 16:7, 8, Пс. 55:2, Іс. 36:7, Соф. 3:1-2.

Кальвінізм, навчаючи про нездатність увірувати в Євангеліє посилаються на 2 Кор. 4:3, 4: “Коли ж наша Євангелія й закрита, то закрита для тих, хто гине, для невіруючих, яким бог цього віку засліпив розум, щоб для них не засяяло світло Євангелії слави Христа, а Він образ Божий. ” Поза всяким сумнівом Сатана, бог цього віку, активно впливає на людей, засліплюючи їхні розуми. Але це твердження не треба розуміти в абсолютній мірі, а у відносній. Сатана не всемогутній, його вплив і сила великі, але не безмежні.

Віра жодною мірою не є заслугою. Віра в Христа не є якоюсь особливою роботою, яку виконує людина, а лише прийняттям факту смерті Хреста за гріхи. Всю роботу виконав Христос, а людині залишається лише вірою прийняти цей факт. Таким чином вся слава за спасіння людини належить Христу, Який є Спасителем у всіх відношеннях. Віруючи, людина сама себе не спасає.

“бо Отець любить Сам вас за те, що ви полюбили Мене та й увірували, що Я вийшов від Бога. ” (Ів. 16:27). Якщо Бог дає Сам дає віру, а потім Сам же і любить тих, кому дав віру, це доволі дивно. Більш правдоподібним є пояснення, що Богу приємні є люди, які увірували в Христа та полюбили Христа.

В Ів. 1:47 Ісус стверджує, що у Нафанаїлі нема підступу. Це трохи відрізняється від того, щоб сказати “Ось Нафанаїл, який цілком і повністю зіпсований”.

“Передав Мені все Мій Отець. І Сина не знає ніхто, крім Отця, і Отця не знає ніхто, окрім Сина, та кому Син захоче відкрити” (Мт. 11:27). На перший погляд це сильне підтвердження того, що Син безумовно відкриває Отця лише деяким. Але можливе і інше тлумачення: Бог, бачачи певні поривання в окремих людей, виходить їм на зустріч та відкривається ще більше.

Людина дійсно не є абсолютно вільною. На її вибори, цілі, цінності впливає низка факторів — обставини місця і часу народження, виховання, вплив культури. Бог також впливає на серце людини: Вих. 4:21, 7:13, Єр. 6:21, Іс. 6:9-10, Ам. 3:6, Пр. 16:4, Мт. 11:25, 13:14-15, Ів. 12:40, Рим. 11:7-8, 2 Сол. 2:11, 1 Пт. 2:8, Юди 1:4. Ми також віримо, що Бог в певному сенсі обмежив прояви Своєї суверенності, наділивши людину волею. Річ у тім, що при створенні людини Бог вже не міг діяти абсолютно вільно, оскільки взяв на себе певні зобов’язання щодо засудження людини за гріх та її спасіння через віру. Такі зобов’язання не те що обмежують Бога, а швидше повною мірою виявляють Його сутність, зокрема святість, справедливість, праведність, любов. Тому суверенність не варто абсолютизувати. Вибір людини, на думку багатьох кальвіністів, повністю зумовлений її генотипом, який Бог формує в мить зачаття. Таким чином, з точки зору кальвінізму, справжньої свободи вибору не існує. Проте про волю, як здатність, свободу робити вибір з кількох альтернатив відповідно до свого бажання написано в Повт. Зак. 30:19 (Бог дає вибір Ізраїлю), 2 Сам. 24:12 (Бог дає вибір Давиду), Дан. 11:36 (цар поступатиме за своїм уподобанням), 1 Кор. 7:39 (вдова може виходити заміж за кого вона хоче), 8:9 (християнин має свободу в тому, яку їжу він споживає). Людські бажання чи небажання також свідчать про волю людей: Повт. Зак. 1:26, Суд. 19:25, 1 Сам. 15:9, 1 Хр. 19:19, Прип. 1:25, Іс. 30:15, Єр. 11:10, Ос. 11:5, Зах. 7:11. Проте Біблія також навчає нас, що невіруюча людина перебуває під значним впливом Сатани, часто виконуючи його бажання: «…щоб визволитися від сітки диявола, що він уловив їх для роблення волі своєї» (2 Тим. 2:26). Отже, вибір людини завжди або майже завжди зумовлений кількома чинниками – її генотипом, вихованням, освітою, уявленнями про добро і зло, оточенням, обставинами, фізичним станом т.д. Людина не є абсолютно вільна.

Кальвінізм навчає, що у невіруючій людині нема нічого доброго, тобто всі її вчинки так чи інакше спричинені її гріховністю; навіть «добрі вчинки» завжди мотивовані гріхом, наприклад, егоїзмом, марнослав’ям і т.д. Таке вчення випливає зі штучного протиставлення «доброго Бога» і «злого людства». Звісно, Бог є безмежно добрим, а людство зіпсованим. Але жодна людина не є абсолютним злом. Бог діє і через віруючих і через невіруючих. Бог часто спонукує людей бути милосердним і терплячим. Багато невіруючих людей вчинило багато добрих діл – написали шедеври літератури, намалювали чудові картини, склали композиції, сконструювали надійні будинки та мости, вилікували хворих, врятували з вогню, дали гроші бідним. Швидше за все такі дії невіруючих людей є результатом дії Бога в їхньому житті, навіть якщо вони не вірять в Нього. Ми не можемо точно стверджувати, що всі ці добрі діла завжди були зроблені з поганими намірами. “Весь світ лежить у злі” (1 Ів. 5:19) та “Увесь світ винний Богові” (Римл. 3:19) — це загальна характеристика всіх людей, але кожного вчинку кожної людини.

Чи здатна невіруюча людина любити? Я гадаю, що так. Проте заради справедливості треба сказати, що часто за «добрими» ділами стоять дуже недобрі мотиви. Наприклад, невіруюча людина, даючи гроші бідному, гадає, що її милостиня ближньому задовольняє справедливого Бога і купує їй квиток на Небо. З точки зору Біблії доброта невіруючої людини жодним чином не задовольняє Бога і не покриває її гріхів. Ісус Христос сказав, що «ніхто не є добрим, крім Бога Самого» (Мт. 19:17, Мк. 10:18, Лк. 18:19); «Тож як ви, бувши злі, потрапите добрі дари своїм дітям давати…» (Мт. 7:11, Лк. 11:13); ці слова варто розуміти таким чином: Бог є абсолютно добрий і Він є джерело доброти. Всі люди є злі в тій чи інші мірі, адже вони зіпсовані гріхом – Рим. 3:10-18, 23, Лк. 11:13, 1 Цар. 8:46, Екл. 7:20, «людське серце найлукавіше та невигойне» (Єр. 17:9). Ісус в Мт. 7:11, Лк. 11:13 навчає, що людина, будучи злою, все ж таки може давати добрі дари, тобто поступати правильно, добре. Наприклад, багато невіруючих людей дбають про своїх рідних, забезпечують батьків на старості, виховують своїх дітей та оплачують їхнє навчання. Чи ці вчинки є добрими? Так, але навіть ці добрі вчинки не задовольняють Бога у справі спасіння. Чоловік – образ Божий (1 Кор. 11:7), а людське сумління є Божим механізмом (Ів. 8:9, Рим. 2:15). “Бо кожен, хто робить лихе, ненавидить світло, і не приходить до світла, щоб не зганено вчинків його. А хто робить за правдою, той до світла йде, щоб діла його виявились, бо зроблені в Бозі вони. ” Ів. 3:20-21 — звідси можемо розуміти, що є група людей, яка “робить за правдою”, хоча тут нічого не сказано про їхнє увірування чи відродження.

Кальвіністи, посилаючись на Рим. 3:10 також заперечують, що невіруюча людина може шукати Бога. Проте «шукати Бога» в Рим. 3:10, де Павло цитує Пс. 14, означає «жити праведним життям», тобто «шукати Бога в думках, словах і ділах», «жити свято», «виконувати Слово Боже» і т.д. Рим. 2:7 обіцяє життя вічне всім, хто «в добрім ділі шукає слави, і чести, і нетління, життя вічне» – але таких нема. Проте «шукати Бога» вживається і в іншому значенні – намагатися пізнати і зрозуміти Бога, Його план для людства, Його цінності і стандарти, і в такому значенні Бог закликає шукати Себе – Повт. Зак. 4:29, 1 Хр. 16:11, 22:19, 28:9, 2 Хр. 15:2, Пс. 104:3-4, Іс. 55:6-7, Єр. 29:12-13, Ос. 5:15, Соф. 2:3, Дії 17:26-27. Перші учні Христа, Никодим та Корнилій шукали Бога – Ів. 1:35-51, 3:1-21, 19:39, Дії 8:26-38, Дії 10, 11, 17:10-12.

У Флп. 1:29 читаємо: «Тому що Вам було даровано через Христа не лише в Нього вірити, а й за Нього страждати». Неправильно побудувати таке серйозне вчення про природу віри на одному вірші, але й неправильно проігнорувати його. На наш погляд сказано про те, що задум Божий для християн не лише віра, що веде до спасіння, а й вірність Богу, яка проявляється у стражданнях заради Нього. Павло не має на увазі, що віра була просто безумовно дана і безумовно прийнята, тому що в такому разі страждання теж безумовно приймаються, але ми знаємо, що християнин може (але не повинен) уникати страждань, якщо буде невірним Богу. Воля Божа для християн – це і вірити, і страждати. «… Віруйте в Бога, і в Мене віруйте!» – закликав Ісус Своїх учнів у Ів. 14:1; проте якщо віра безумовний дар, тоді Ісусу варто було просто дати віру, а не закликати вірувати. Взагалі кажучи, віра дійсно у певному сенсі є даром – адже віра, як чеснота, є доброю рисою, адже здатністю вірити (в широкому розумінні) Бог наділив кожну людину, тому християнин, що повірив, немов би використав цей Божий дар (здатність вірити).

Кальвіністи часто посилаються на Ів. 6:29 “Ісус відповів і сказав їм: Оце діло Боже, щоб у Того ви вірували, Кого Він послав”. Мовляв, Сам Ісус називає віру ділом. А якщо віра — це добре діло (від людини), то і спасіння теж від людини, що бути не може в принципі, бо спасіння від Бога. Насправді тут допущена певна логічна помилка. Віра тут названа ділом в широкому розумінні. Віра в Бога (або Ісуса Христа як Свого Спасителя) — це добре діло, моральне добро. Але віра сама по собі не є заслугою. Неправильно думати так: “Оскільки вірю я то в якомусь відношенні я спасаю себе сам, адже Бог за мене не вірує”. Віра це “перепустка”, а не ціна спасіння, і не саме спасіння. Саме спасіння приготоване Богом і дає нам Бог. Отож, віра — добре діло в найширшому сенсі, але не “класичне” добре діло, яким люди намагаються заробити спасіння. Унікальність віри в Христа ще й в тому, що її об’єкт — Сам Спаситель, Який дає спасіння. Вірити — це приймати безкоштовне спасіння від Бога, а не заробляти його ділами чи “правильною” вірою. Крім того, навіщо Ісус говорить людям, що їм треба вірувати в Нього? Адже, згідно з кальвінізмом, Він просто одним дає віру, а іншим ні. Логічніше було б сказати: “Я деяким з Вас дам віру, а деяким ні, і Ви ніяк не можете вплинути на мій бузумовний вибір кому”.

Стійкість святих — ще одна цікава тема. Кальвініст каже “Я вірю у своє спасіння, і коли прийдуть випробування, я пройду їх завдяки Божій силі і допомозі. Я пройду їх, вистою до кінця, але не тому, що я сильний, а тому що сильний Бог, який дасть мені необхідну підтримку”. Проблема є в тому, що людина не завжди покладається на Бога. Покладатися на Бога чи ні — це її рішення, а не Бога. Звісно, що Святий Дух мотивує її довіряти Богу і шукати Його керівництва і сили. Але чи завжди ми шукаємо Божої сили? Очевидно, що ні. Бог — всемогутній, але від нас залежить чи чекаємо ми на поміч від всемогутнього чи ні.

Кальвінізм часто наголошує на те, що Ісус Христос є і Спасителем і Господом, і приймати Його треба як Спасителя і Господа. Приймати як Господа означає практикувати святе життя. Звичайно, воля Божа для християн є в тому, щоб вони жили святим життям та корилися Ісусу Христу як Господу. Але Ісус Христос є Господом усім людям, та й усьому духовному і матеріальному світу взагалі. Ісус Христос насправді є Господом Сатані, хоча Сатана живе постійному бунті проти Бога і буде Ним засуджений навіки.

На противагу кальвінізму ми віримо у вічну безпеку — вчення про те, що якщо людина хоча б на мить увірувала в Ісуса Христа — вона навіки спасенна, незалежно від її подальшого життєвого шляху. Зазвичай і здебільшого діла людини випливають з її віри. Але не можна однозначно і чітко сказати, що які конкретні діла явно свідчать про відродження людини. З іншого боку, відродження людини має конкретні прояви (які видимі Богу). Неправильно навчати, що відродження можливе без жодних наслідків у житті людини — те, що не має прояву просто не існує. Але так само неправильно казати, що є конкретні, відомі наперед наслідки чи прояви відродження.

Завершуючи тему кальвінізму варто додати, що серед кальвіністів, поза всяким сумнівом, є багато духовно зрілих та мудрих християн, які здійснюють важливі служіння на славу Божу. Багато мужів віри в різні часи підтримували кальвіністську сотеріологію. В широкому сенсі кальвінізм є ортодоксальним, адже сповідує Трійцю та спасіння через віру.