Францішка

Дуже цікаві зміни у свідомості батьків відбуваються, коли народжується дитятко. Звісно, до того теж – коли жінка вагітніє і вони з чоловіком очікують появи на світ когось маленького.

Досвід батьківства ні на що не подібний. Можливо, якби я побував десь у космосі або на війні (тут ще шанс маю) – то отримав би такі ж сильні враження.

Кожного дня – за перші 6 місяців – дитя росте і розвивається. Майже кожного дня воно робить щось нове. Перший тиждень був доволі простий – їсти і спати. Ну і ще наповнювати памперс. Наше маля, дівчинка, яку звуть Францішка, так і робила – поїла маминого молочка і спатки. Прокинулася, поїла, і знову спатки. Але поступово Францішка спала менше, а їла… більше.

Поступово вона вчилася гратися. Спочатку це були простенькі ігри ручками – торкатися рукою до руки та дивитися на це. Вчилася торкатися іграшок. Потім день за днем брала іграшки міцніше. Дивишся отак на дитину і думаєш – а як воно було 2-3 тисячі років тому? Тоді і візочків не було, і таких іграшок. Зараз Францішка хоче розгортати книги і мнути сторінки. Думаю, наступного тижня вже не мнутиме, а рватиме.

Дитина дуже розчулює. Дивишся на маленьку і думаєш: з перших днів дитя сильно залежить від тебе. В першу чергу від мами, звісно. Ми жартома казали “мама-молокозавод” – бо для дитини мама в першу чергу та, хто дає молоко.

Отож, про розчулення. Перші місяці дитя не може майже нічого. Вона вміє лише плакати. Поступово вчиться усміхатися. Спочатку так непевно – ти не знаєш точно – вона усміхається чи ні. Потім певніше. Може трохи і повередувати. Ми кажемо “капризульки”. Дитина не може нічого – а ти робиш все для неї.

Наша дитина на диво спокійна. Так кажуть усі, та й ми це бачимо самі. Францішка нечасто плаче. Хоча, все ж таки бувають моменти, коли плаче, як нам здається, безпричинно.

Коли у неї лізли зуби, то процес тривав відносно безболісно. Просто з’явилися і вже є. Потім цими зубками вона триматиме ложечку, з якої її годуватимуть.

Дитина вже трохи вміє обійматися. Хоча робить це доволі незграбно. Незграбними є її рухи – вона може нехотячи сильно вдарити тата або маму. Лупити когось ногами – це взагалі улюблене заняття Францішки.

Щодня я бачу у соцмережах оголошення про підступні дитячі хвороби, на які засмучені батьки збирають гроші. Мимохіть думаєш про те, як би сам відреагував, якби таке трапилося з твоєю дитиною. Недавно один лікар запостив фото хлопчика, якому було 2 роки і 3 місяці, коли якась страшна недуга його перемогла. У нього такі добрі очі, що хочеш не хочеш стає дуже сумно.

Я не знаю, чому лікування таких страшних хвороб коштують так дорого. Мабуть, на це є причини. Знаю, що якщо в країні буде краща медицина, то і дітей помиратиме менше. Тому, коли помирають діти – в цьому є вина дорослих.

З іншого боку, я думаю, що Творець все так влаштував, щоб ми чітко розуміли, що без Нього ми ніхто і звати нас ніяк. Всіх дітей не врятуєш – це факт.

Повернімося до Францішки. Тільки Бог знає, як складеться її життя. Коли і в яку школу вона піде. Коли і де познайомиться зі своїм майбутнім чоловіком. Дивишся на Францішку і думаєш – ти теж колись був маленьким. Не стояв на ногах. Плакав. Лупасив маму ногами, мабуть.

Діти змушують переосмислити дійсність. Думаєш про покоління. Про нескінченний рух часу. От ти сам недавно був дитям, ходив у школу, потім в університет – а тут маля вже у тебе. Мине двадцять років – і вона стане дружиною і матір’ю, а ти – дідусем.

Отож, Францішка росте. І коли вона спить вночі – ми прислухаємося, чи дихає вона. Тому що так має бути. Тому що колись ми жили без неї, а зараз у нас є донечка. І коли вона спить – в спальні горить нічне світло. Тому, що маля вдома.