Чому Православ’я?

Мені завжди було цікаво, як мислять католики і православні, які вважають з тих чи інших причин свою церкву правильною. Оскільки більшу частину свого життя я прожив в Західній Україні, з православ’ям я майже не перетинався.

Як мислить православний? Але не той, який формально православний, відвідуючи храм 1-2 рази в рік в найкращому разі, а той, який серйозно ставиться до свого духовного життя. Як він розуміє головні духовні теми – Бог, Біблія, традиції, церква, спасіння, вічність?

Викладені тут думки належать автору, і можуть частково не збігатися з моєю позицією. Проте я вваажаю цікавим і корисним знати точку зору іншої частини християнського світу.

Михайло Малінін

Чому Православ’я?

1. Моє ставлення до віри в моєму житті було різним. До певного періоду мене можна було назвати атеїстом чи агностиком, який тяжіє до атеїзму. Проте, з часом моє ставлення еволюціонувало і змінювалося.

Більшу частину життя я прожив в Росії, але так сталося, що кілька років я прожив в Європі, згодом також повернувшись назад до Росії. Ці зміни стосовно віри сталися саме у той час, коли я жив в Європі.

Важко казати, що мало більший вплив на такі зміни з прикладної точки зору. Перший крок відбувся коли я прийшов до висновку, що «Бог існує», після довгих роздумів та усвідомлення цієї простої істини.

Наступним зсувом було моє усвідомлення однозначного висновку, що «Бог є Христос», який сповідується Християнською релігією. В той же час християнський світ роздроблений і неоднорідний, вірування різних спільнот в багатьох питань суперечать один одному.

Спробувавши зрозуміти їх суть і природу, таким чином я побачив, що «Церква є Тіло Христове, стовп та підвалина Істини», що ця Церква існує і зараз. Цей стовп та затвердження Істини не вимагають реформації та обновлення, тому вона є Свята Апостольська Соборна Кафолічна Православна Церква (в світі вона звичайно називається «Православною»).

2. В першу чергу, потрібно відзначити, що в філософських та релігійних справах не може бути стовідсотково об’єктивно перевірених раціональних доказів чи обґрунтувань. Аргументація в цієї сфері носить частіше умовний чи абстрактний характер.

Тим не менше, це не означає, що людина не може наблизитися до розуміння цих питань в принципі. Різні люди можуть мати різні суб’єктивні критерії в оцінці правильності чи неправильності той чи іншої релігійної системи. Хтось підходить до цієї справи з більш смаковими критеріями, інтуїтивними, хтось – з абсолютно раціоналістичними чи схоластичними, хтось – просто тому що якась система йому більше подобається, чи він вважає її більше правильною та логічною.

З огляду на недосконалість людини, я переконаний, що людина не здатна самостійно осягнути Істину.

Тим не менше, ми визнаємо, що абсолютна Істина існує, як існуємо ми, а значить, що можливість її осягнення також існує, тому що існує сама думка про прагнення до осягнення Істини в наших головах (онтологічний аргумент). Більше того, Сама Істина робить все для її осягнення людиною, з оглядом на нездатність людини зробити це самостійно.

3. Принципова можливість повноцінного пізнання та прилучення до Істини існує лише в Православної Церкві, тому що Істина є особистість, та Вона бажає, щоб людина пізнала Її, Вона здатна зберегти Свою вістку неспотвореною протягом з часів Свого зішестя на цю землю, а також зберегти Церкву істинною на всьому протязі часу її існування в нашому земному розумінні.

Віровчення Церкви не потребує обновлення чи реформації, тому що Святий Дух охороняє свою благу вість від всіх спотворень через свою Соборну Церкву.

В світській площині Вселенська Церква складається з 15 Помісних Церков, які є самоврядні, можуть мати деякі відмінності серед традицій та обрядів, але при тому є тотожні одна одній теологічно, мають повне євхаристійне та молитовне спілкування.

Відпадання від єдиного Тіла Церкви окремих спільнот чи навіть цілих помісних церков, які відійшли від правильної віри («Православ’я») не применшує істинність Самої Церкви.

4. Блага вість та правдива віра доносилась до людей Церквою з допомогою свого Передання. Воно складається з священних текстів, які були написані Отцями Церкві під керівництвом Святого Духа, літургійних текстів, молитов, житія святих, шанованих Церквою, в цілому «праксісом» Церкви. Деяка частина Передання була більше кодифікована, на приклад, книги Святого Письма, тексти Вселенських соборів, Символ Віри. Інша частина Передання була менше кодифікована, вона складається з консенсусу Святих Отців, прославлених Церквою. Також не відкидаються і деякі апокрифічні тексти, наприклад «Дідахе», «Дії Святих апостолів». Для сприйняття цього Передання недостатньо лише його формальне інтелектуальне засвоєння, тому що Істина є більше Духа – необхідно також духовне засвоєння благої вісті.

5. Розкол серед християн був передбачений апостолами, проте, він не визначається як щось позитивне, тому що при цьому апостоли підкреслювали неприпустимість розколів та спотворення віри. Єресь не є помилкою чи незнанням деяких аспектів віровчення, це – свідома брехня та спотворення очевидної Істини благої вісті. Апостоли передбачили розповсюдження єресі, проте чітко зазначили, що Істинна Церква продовжить Своє існування до останніх днів, незважаючи на спільноти, які відпали від Її.

Перші розколи були вже в перші століття після пришестя Христа, від Тіла Церкві відпали аріани, несторіани, монофізіти, монофеліти, та інші спільноти, які спотворили віру про Природи та сутності Христа.

Після того найбільшим розколом вважається відпадіння від єдиного Тіла Церкви Римської кафедри, яка самовільно спотворила вчення про Трійцю, рівності єпископів в Церкві, деяких аспектів посмертної долі, Спасіння, «непогрішності» окремих лідерів Церкви в питаннях віри, а не Церкви як соборного організму.

В цілому, практично в усіх питаннях віровчення римська кафедра відійшла віх Православного навчання.

Як наслідок, це викликало зворотну реакцію вже серед римо-католицької церкви, що викликало появу сотень нових протестантських деномінацій, які, проте, відкинувши найбільш кричущі зловживання римо-католиків, вихлюпнули також «дитину разом з водою», відкинув єдність Церкви, євхаристію (головне таїнство Церкви), Передання, а в деяких спільнотах навіть хрещення, свячення. В цілому, навчання протестантських деномінацій є підкреслено біблеїстичне, але оскільки Святе Письмо є лише частина Передання Церкви, воно не може бути правильно сприйнято поза рештою Передання, не кажучи вже про те, що в Біблії записана лише найменша частина Благовістя. Таким чином, суперечливі один одному віровчення цих спільнот не можуть бути істинними, їх відірваність від єдиної Церкви не дозволяє їм отримати Спасіння.

6. Основна причина суперечностей навчань Православної Церкві та протестантських спільнот – недостатньо розуміння такого терміну як «Церква». Згідно навчання апостолів, Церква буде єдиною та Істинною в всі часи, тому що вона є Тіло Христове та стовп Істини, від П’ятидесятниці до Останнього Суду, на яку буду постійно сходити Святий Дух. Таким чином, Церква завжди стовідсотково істинна як соборний інститут, що означає, що вона не вимагає будь-якої реформації. Важливим для розуміння фактом є те що Христос віддав нам не будь-яку книгу, а Самого Себе, і його блага вістка передається Церквою з тих днів в різних формах, з яких Біблія – лише одна з найбільш кодифікованих частин, не принижуючи решту частин. Ігнорування цього факту приводить до помилкових обвинуваченням в адресу Православної Церкви в використовуванні обрядів яких «немає в Біблії». В цілому, весь праксіс Православної Церкви описаний також в Библії, якщо брати її повністю, включаючи також неканонічні книги, які були включені в склад Святого Письма пізніше (але не пізніше ніж Апокаліпсис Іоанна Богослова), проте, ізольована інтерпретація Біблії через саму Біблію приводить до помилок в розумінні повноти благовісті через обмеженість людського розуму, на відміну від Церкви, яка не від цього світу, в якої Сам Святий Дух зберігає Свій благовіст від спотворень.

Римо-католицька церква не має будь яких претензій до Православної Церкви в питаннях віровчення, вважаючи відміни несуттєвими, звинувачуючи Православних лише в невизнанні непогрішності та юридичному невизнанні влади папи. Проте, віровчення Православної Церкви ясно дає зрозуміти, що практично всі основні догмати віровчення римо-католиків були спотворені та не можуть бути православними.

Уявлення про ніби незначність дрібних відмін в віровченні, та їх ніби не перешкоду щодо індивідуального Спасіння є помилковими. Деякі, на перший погляд, незначні теологічні відміни можуть кардинально змінювати весь глузд розуміння способу Спасіння, прилучення до Бога, природу Самого Богу.

Тільки Православна Церква є вмістилищем Святого Духа, що містить віру в її незмінності, дає членам Церкви Дари Святого Духа, що дозволяє причаститися духовно та фізично до Тіла Христова. Оскільки Христос прийшов в наш світ та в нім же отримав Преображення, освятив цей світ Собою, Він відкрив також можливість через Покаяння людям прилучитися до Нього та перебувати в Ньому, прилучаюсь до його зміненій плоті та крові, щоб змінитися самому. Святий Дух сходить від Отця до Сина, оскільки Тілом Сина на землі є Церква, що дозволяє людям Причаститися до Нього, стаючи членом Церкви. Додавання римо-католиків filioque принижує іпостась Святого Духа, спотворює віровчення про Спасіння, тому що тільки перебуваючи в Сині, на Якого сходить Святий Дух (а не від Якого) можливе отримання Дарів Святого Духа та Спасіння. Спотворення про сходження Духа від Отця та Сина спотворює не тільки сам символ віри, але і саму ідею про необхідність перебування в Сині і Прилучення до Нього для Спасіння. Не дивно, що в спільнотах, які відкололись від римо-католицизму, вчення про Причастя та Церкву скоріше в цілому було вихолощене, відкинуте та змінено лише ідеями про деякий «символізм». Проте, в Біблії ми знаходим чіткі ознаки Церкви та прями вказівки на відсутність будь-якої алегорії в словах Христа про Євхаристію, хоча б тому що в той час Христос вже не розмовляв з апостолами притчами.
Таким чином, сприйняття Христа разом зі зневагою до «дрібних» аспектів віровчення Христа неможливо, тому що кожен дрібний аспект віровчення має величезне значення. В зв’язку з цим номінальне «прийняття Христа» «лише вірою», але поза Його Церквою, без Дарів Святого Духа, без Таїнств, без віри в її повноті, не дає Спасіння людині.

7. Частим докором в адресу православних кажуть про той факт, що людина сприйняла віру лише формально за фактом свого народження в тому чи іншому релігійному середовищі, наприклад «народився в Росії – значить, тому і православний». Дійсно, часто такий феномен поширений, але він існує не тільки в Росії чи в будь якій окремій країні, а в цілому властивий людині та суспільству. Тим не менше, відомі також і багато прикладів, коли люди приходили до віри свідомо, всупереч зовнішнім обставинам, і відмовлялись відрікатися від неї навіть під страхом смерті. Наприклад, в новій історії достеменно відомі тисячі випадків прийняття смерті російськими новомучениками під гнітом більшевиків на початку XX століття, а також смиренний досвід останнього російського імператора Миколи II та його сім’ї.
Крім того, я сам прийшов в Православ’я в час, коли я жив в Європі, в переважно лютеранської країні, в той же час як до того, живучи в Росії, був атеїстом.

8. Звичайно Істинність не визначається кількістю послідовників, але суттю. В багатьох спорів опоненти впираються в незгоду в визначенні та розумінні терміну «Церква» як вселенського соборного організму. Православна Церква, повністю ґрунтуючись на Святому Письмі, вказує, що Церква є Тіло Христове на землі, стовп та затвердження Істини, вмістилище Духа Святого, яке існує безперервно в нашому світі з моменту П’ятидесятниці, тому що Він до останніх днів буде з нами, і що Його Церкву не зможуть здолати сили пекельні. Єдність організму Церкви визначається єдністю віри, в тому числі і в «дрібних», але дуже важливих деталях, в єдності Таїнств, Євхаристії, молитовне та євхаристійне спілкування помісних Церков, встановленої Святим Письмом священної ієрархії, що передається через покладання рук («хіротонію»).

9. Частий аргумент, що наводиться для обґрунтування більше розмитої концепції визначення Церкви, який адресуєтеся православним – приклади розриву євхаристичного спілкування між помісними Церквами в різні історичні періоди, в тому числі і в досить недавні (Російська Православна Церква за кордоном, Естонська Церква Константинопольського Патріархату, розрив євхаристичного спілкування між Московським та Константинопольським патріархатами в 90х роках). Дійсно, такі приклади існують в історії Церкви. Через різні конфлікти не віронавчального характеру відносини між двома окремими помісними Церквами можуть розриватися. Тім не менше, євхаристичне та молитовне спілкування між такими двома Церквами залишається через інші Помісні Церкві. В випадку, коли будь яка спільнота втрачає відносини зі всіма Помісними Церквами, це дійсно свідчить про духовні проблеми цей спільноти та його відпадання єдиного Тіла Церкві. Спірні канонічні питання церковно-адміністративного характеру, про канонічні території, не зменшують меж Церкви як такі та єдність віровчення як такого, як і, наприклад, відсутність точного маркування державного кордону між двома країнами не означає відсутність кордону взагалі.

10. Розмитість розуміння «Церкви» в протестантських спільнотах логічно приводить до неправильних оцінок суті та умов Спасіння. Правильно кажучи про підкреслену необхідність віри для Спасіння, безвідносно діл закону, через які ніхто взагалі не може самостійно отримати Спасіння, ці спільноти забувають про чіткі речі з Святого Письма про те, що істинна віра можлива лише в встановлених та недвозначних межах Церкви, що щоби отримати Спасіння людина повинна бути членом Церкви за другим народженням від води, каятися за свої гріхи та уникати їх, НЕ тому що своїми вчинками він «заробляє» собі Спасіння, а том що гріх знецінює віру, що покаяння, як засіб очищення від гріха, та Євхаристія, як засіб долучення та перебування в Бозі, як засіб попалення самою схильності до гріха, можуть бути отримані лише в межах єдиної, апостольської, кафоличної, святої православної Церкви. Істинна віра є дар Духа, а не лише людське досягнення, а вмістилище Духа Святого є лише Його Церква, яка є Тіло Сина, на якого (а НЕ з якого) сходить Святий Дух. Таким чином, для істинної віри людині потрібно перебувати всередині Самої Церкви, створеної апостолами, а не в новостворених спільнотах, засновники яких не мають наступності від апостолів, не перебувають в Церкві, не зберігають істинну віру.
Царство Небесне береться силою, тому це вимагає дій також від людини. Дійсно, Бог дає Спасіння як дар, але для його сприйняття з боку людини також потрібні дії (іншими словами – повинна бути синергія, спільна дія людини та Бога).

11.Іншими частими докорами в адресу православних, а саме проти парафіян Російської Православної Церкві, є звинувачення в політичної ангажованості окремих церковних ієрархів та навіть патріархів, деяка вузькість чи містечковість в парафіяльному житті. Ті, хто говорять ці речі, не розуміють, що Церква, як соборний інститут, є непогрішною лише в питаннях віровчення, крім того, ієрархи та також патріархи не є непогрішними, тим більше в світських питаннях чи в питаннях коректності відносин зі світською владою. Крім того, Російська Православна Церква не змушує нікого займати ту чи іншу політичну позицію, якщо людина залишається вірним християнському віровченню. Окрім Московського патріархату також існують 14 інших помісних Церков, які разом складають спільне вселенське Православ’я. Російська Церква має повні відносини з ними і не має ніяких доктринальних відмін з жодної помісною Церквою. Іншими словами, всі ці Церкви абсолютно рівнозначні один з одною, тому що вони єдині між собою. В Росії та в Україні несучими Істину та Дари Святого Духа є тільки Російська Православна Церква Московського Патріархату та Українська Православна Церква Московського Патріархату, як її самоврядна частина.

12. Таким чином, в зв’язку з моїм досвідом та розумінням духовного досвіду, я дійшов висновку, що Істина духовно та фізично перебуває в Православній Церкві, в мирської площині вона існує в вигляді 15-и помісних Церков. Долучення до Істини, як духовне, інтелектуальне, також і фізичне, можливе лише в визначених межах Церкви. Тільки в її межах можливе Спасіння людини, яке людина не може ніяк самостійно отримати чи «заробити», воно дається людині як дар. Завдання людини – прийняти цей Дар, для чого йому потрібно бути всередині Церкві («во Мне»). Як тільки людина хрещена в Церкві – в той же момент вона вже відразу отримає Спасіння. Але людина може втратити своє Спасіння, грішачи, тому що гріхом людина розриває свій зв’язок з Церквою, знову опиняючись поза Її межами чи повністю втрачаючи будь який зв’язок з нею. Божественний дар же – Таїнство покаяння, як засіб возз’єднання з Церквою, – можливо лише в її межах, як і Таїнство Євхаристії, як засіб прилучення до Дарів Духа Святого. Іншими словами, досягнути Істини, бути членом Церкви, отримати Спасіння – тотожні поняття.

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

w

Connecting to %s