Чарльз К. Райрі

Уривок з книги “Рівновага християнського життя” Ч. Райрі

СПРАВИ УЗАКОНЕНІ
Цілком відповідно в християнському житті, для деяких віруючих, установлювати правила поведінки для інших. Я певний, що таке твердження викликає в декого різну та навіть досить негативну реакцію, але воно правдиве. Деякі речі вже відповідно узаконені в християнській поведінці. Це не є порушенням благодаті, бо ми бачили на початку цього розділу, що є закони, на яких ми наліплювали ярлик віку благодаті. До того ж, законодавство не є легалізмом, як ми про це довідаємося у наступному розділі. Тільки це не повинно відходити від біблійного порядку.

Є дві ділянки, де це необхідно, — поведінка вдома й поведінка в Церкві. Наказ для дітей слухатися своїх батьків, звичайно, включає особливі накази, які не наводяться у Біблії, але які є необхідні, правильні та обов’язкові для дітей. Наприклад, Біблія не говорить, до якої години вечора молодь може бути поза домом; а проте батьківський контроль й регулювання цієї справи дуже важливі, бо по цьому видно християнське життя батьків та їхніх дітей.
Два рази у Посланні до євреїв у 13-му розділі нам нагадується, що у локальній Церкві є наставники (вв. 7, 17) які у виконанні своїх відповідальних обов’язків повинні давати напрямні, вживати владу, тримати дисципліну та установлювати правила для членів. Що саме це може включати, або як далеко сягати, не говориться, але принцип ясно встановлений. Без цього у Церкві була б анархія.

Приблизно такий самий принцип буде стосуватися й інших організацій, таких як школи та місійні ради. Якщо віруючий є членом цих установ, то від нього вимагається послуху їхнім порядкам та відданости; якщо він не може цього дотримати, то не повинен належати до них. Коли повстає незгода між проводом і працівниками, тоді діють три засади: слухайся беззаперечно, пробуй змінити правила, якщо процедури дозволяють на це, або відійди.

ДЕЯКІ ЛЮДИ Є ЛЕҐАЛІСТИ
Легалізм більше дискутують, ніж його визначають. А коли його визначають, то це іноді робиться, щоб виправдати того, хто його визначає, а засудити поведінку інших! Звичайно, тому будь-яке окреслення походить від пристосування до Біблії, а не безпосередніх тверджень. Можливо, найпростіший спосіб розуміти легалізм це визначити, чим він не є, і в цьому процесі довідатися, чим він є.

Дуже важливо зрозуміти, що легалізм не є установленням законів. На жаль, багато людей розуміють, що це є саме так, і коли тільки якийсь закон появиться на їхньому обрії, то вони кричать: „Легалізм!” Якщо установлення закону назвати легалізмом, тоді, звичайно, треба сказати, що Бог підтримує його, бо Він дав людству багато законів протягом його історії. Також батьки, церковні провідники та державна влада були б легалістами, якщо б це було відповідним окресленням легалізму. Легалізм не є установленням законів.

До того ж, дехто визначає легалізм, як нав’язування закону комусь іншому. Проте таке визначення не включає біблійної санкції для батьків і церковних провідників встановляти закони у своїй родині та церковній групі. Ані встановлення закону, ані вимоги закону не є ключем до розуміння легалізму.

Що ж є легалізм? Це неправильне відношення до кодексу законів, під якими людина живе. Легалізм включає встановлення закону, неправильний мотив до послуху тому законові та часто неправильне вживання сили, даної для дотримування того закону, але в основному це означає неправильне відношення. Таким чином, легалізм можна визначити, як „тілесне відношення, яке пристосовується до кодексу з наміром прославити себе”. Кодекс це тільки об’єктивний стандарт, застосований до людини в особливий час (тепер є закон Христа); мотив — прославити себе й здобути заслугу, замість прославляти Бога за те, що Він зробив; а сила, що вживається для виконання кодексу, походить від тіла, а не від Святого Духа. Дуже важливо зауважити, що легаліст ДОТРИМУЄТЬСЯ закону; він не є порушник закону. Не слухатися закону Христа є беззаконня, а не воля. А слухатися закону, щоб прославити себе, є легалізм. Як леґаліст, так і нелеґаліст, принаймні поверхово пристосовуються до закону, під яким вони живуть.

Випробуймо цю концепцію. Погляньмо на людину, яка живе під законом Мойсея. Всі ізраїльтяни, що жили під законом, повинні були виконувати певні приписи, щоб підтримувати відповідне відношення з державою Ізраїля. Леґаліст слухався, щоб прославити себе, а це та форма поведінки, що Ісая так суворо засуджував (Ісаї 1:11-15). З другого боку, ізраїльтянин, якого Бог провадив і навчав приносити жертви й приношення, щоб прославити Бога, виявляв правильне відношення. Але вони обидва принесли жертви й послухалися закону, під яким вони жили.

Це просто неможливо належно вияснити, що не кожному учинкові можна приписувати легалізм, але неправильне відношення до учинку може бути таким. У вищенаведеному прикладі обидва ізраїльтяни мусили приносити жертви; інакше вони підлягали б певній карі. їхнє відношення до того, що вони мали робити, визначало їхній легалізм або відсутність його. Або наведемо небіблійний приклад: серйозний спортсмен мусить дотримуватися тренувальних правил. Більшість спортсменів охоче дотримуються їх, хоч це й важко для них, ради любови до спорту. Інші ж пристосовуються, щоб належати до команди ради слави та пихи. Правильним відношенням є любов до спорту; неправильне ж і хвальковите відношення — це легалізм. Але одне й друге відношення стосуються того самого кодексу правил, і виявляють своє пристосовування.

Під благодаттю ми повинні підпорядковуватися установленому порядкові. Ми повинні виконувати позитивні накази; ми зобов’язані не порушувати негативних; ми повинні керуватися духовним сенсом у застосуванні біблійних принципів у дискусійних справах; і від нас вимагається дотримуватися правил, установлених у родинному й церковному житті. Якщо хтось слухняний у служінні Богові, то він не є леґаліст. Навіть якщо хтось не хоче слухатися, або не розуміє, чому церковні провідники установлюють певні правила, але підкоряється їм, то це не є легалізмом.
З другого боку, відмова від послуху може бути легалізмом тому, що неслухняний (навіть хоч він може мати певну рацію бути ним) часто показує себе виставленням своєї „волі” перед цілим світом. І оте виставлення себе напоказ зробило його леґалістом.
Отже, деякі християни є леґалістами не тому, що закон є легалізмом, але тому, що їхнє неправильне відношення зробило їх такими. Правильне життя означає дозволити Богові викликати кожну дію й дозволити Духові Божому дати їм силу, включаючи й ті справи, які ми повинні виконувати, щоб пристосуватися до закону Христа.

ДЕЯКІ ЛЮДИ Є ВИЗВОЛЕНІ
Точно протилежне волі є рабство, не легалізм (хоч звичайно легалістичне життя включає певного роду рабство). Біблійна концепція християнської волі є новим становищем у Христі — свободи від кріпацтва й рабства гріха й тіла (Рим. 6:22; 2 Петра 2:19). Віруючий може бути вільним, але практикувати легалізм у своїй поведінці. Становище й відношення не є одне й те саме; тому-то воля й легалізм не є якраз протилежні.

Становище волі, яке кожен християнин має, звичайно, має відповідно правильну практику. Воля дала нам свободу бути рабом праведносги (Рим. 6:18). Зауважте, що християнська воля не дає віруючому права вибору жити так, як він бажає; це не є сваволя. Це ставить його у становище, де він може жити, як Бог бажає, чого він не міг робити, бувши невідродженою особою. Визволене життя не є необмежене життя.

Які ж тоді є біблійні обмеження для визволеного християнського життя? Відповідь на це питання надзвичайно важлива щодо освячення, бо необмежена воля є сваволя, а несправедливо обмежена воля є легалізм. Біблійно обмежена воля є визволене духовне життя. Яке ж тоді правильне обмеження? Відповідь: — любов. Ап. Павло говорить стисло: „Бо ви, браття, на волю покликані, але щоб ваша воля не стала приводом догоджати тілу, а любов’ю служити один одному!” (Галат 5:13).

Що є любов? Звичайно, ми починаємо думати про неї як про емоційний вияв у добрих вчинках. Це, до певної міри, добрий опис. Але любов іноді виявляється з метою виправлення, тому що вона бажає викликати добро, або запобігти злу; а це так само любов. Мати, яка пригортає свою дитину, також дає їй ляпаси по руці, але одне й друге побуджується любов’ю. Що є добро? Віруючий усвідомлює, що добро треба окреслювати з кута зору волі Божої. Таким чином, любов є шукання волі Божої у тому, де вона зосереджується, а християнська воля повинна бути обмежена таким родом любови.
Така, любов’ю обмежена, воля виявить себе у духовних діях християнина. Вона діє за принципом 1 Кор. 8:13. Певно, ап. Павло говорить, що християнин має право їсти м’ясо посвячене ідолам, але деякі християни не почуваються свобідними користуватися тим правом. Тому-то, хто відчуває, що він може їсти, повинен обмежити свою волю з любови до іншого брата. Зауважте, що ОБИДВА — сильніший і слабший брат — стримуються їсти м’ясо, хоч кожен із іншої причини.

Любов’ю обмежена воля також виявить себе у відношенні до віруючого. Часто трапляється, що християнин приборкає свої дії, а проте може мати погане відношення до слабшого брата. Подібно слабший брат може виявити неправильне відношення, судячи сильнішого брата навіть за розуміння своєї вільности, незалежно від того, чи він проводить це у своєму житті, чи ні (Рим. 14:3). Обидва вони не мають рації.

Визволене життя є любов’ю обмежене життя, і в цьому правдива духовність. Ми вже попередньо зауважили, що одним із головних доказів духовности є христоподібність. Христос, маючи свободу, обмежену тільки природою самого Бога, добровільно прийняв на Себе обмеження у вигляді слуги, щоб мати можливість нам служити. Його воля була обмежена Його великою любов’ю до нас, а ми повинні наше вільне становище у Христі виявляти у житті служіння. Бо тоді тільки ми наслідуємо приклад нашого Господа. „Ми, сильні, повинні нести слабості безсильних, а не собі догоджати. Кожен із нас нехай догоджає ближньому на добро для збудування. Бо й Христос не собі догоджав” (Рим. 15:1-3а).

Чарльз Калдвел Райрі (1925-2016)- американський протестантський богослов, викладач Далласької богословської семінарії, автор книг.