Як пов’язані Божа любов та гроші?

Ця тема так само належить до важливих доказів дійсної духовності, але дуже рідко обговорюється у книжках чи проповідях. Ми схильні малювати образ духовності в кольорах глибокого біблійного знання, в довгому перебуванні у молитвах, або у зайнятому становищі в Господній праці, відсутність чого у пересічного віруючого переживається ним з розчаруванням і пригніченням бо він приходить до висновку, що ці важливі ознаки духовності для нього недосяжні.
Зрозуміло, глибоке духовне життя сполучене із спільністю з Господом через Його Слово, з молитвою та з виконанням Господньої праці. Але нашу любов до Бога можна довести практично тим, що є необхідною частиною кожного життя, а це нашим матеріальним служінням. Як ми жертвуємо на діло Господнє гроші, показує дійсність нашої любові до Бога. У певному значенні це стверджує нашу любов більше переконливо, ніж глибина знання, довгість молитов, або видатність у служінні. У окремих випадках вони можуть бути вдавані, але пожертва нашого майна показує, якими є ми на ділі.

ДАВАННЯ
Апостол Іван сполучує матеріальне служіння і любов Божу: ,,А хто має достаток на світі, і бачить брата свого в недостачі, та серце своє зачиняє від нього, то як Божа любов пробуває в такому?” (1 Ів. 3:17). Попередній вірш говорить, що ми повинні віддавати наше життя за братів, щоб виявити найвищий доказ любові. Але, звичайно, більшість християн ніколи не матимуть можливості виявити ту самопожертву, хоч би це було їхнім найщирішим бажання. Як же тоді віруючий у звичайних обставинах може виявити свою любов до брата і, таким чином, до Бога? Відповідь проста: Допомагаючи грішми і майном своєму братові. Якщо він цього не вчинить, то покаже, що він не тільки не любить брата, але він також не любить Бога. Можуть бути одиниці, що не зможуть дати. Тому-то всі можуть показати в цей спосіб свою любов до Бога. Допомога грішми і майном це вияв і обов’язок дійсно духовного життя.
Як же ми виконуємо цей обов’язок?

У Новому Заповіті справа допомоги поставлена над звичайно поважно. Там є накази, практичні поради, попередження, приклади й напучування щодо цього важливого служіння. Всюди у Біблії скупість, зажерливість і пожадливість засуджені. А великодушність, гостинність і доброчинність цінуються. Пожертва грішми не є тілесною або світською справою, яку треба уникати, або обговорювати після розгляду „важливіших” справ. Те саме слово, яке вжите для нашої спільності з Господом, так само вжите у відношенні до спільного збирання грошей (2 Кор. 8:4). Це яскраво підкреслює духовний характер давання. Крім того, давання — це духовний дар (Рим. 12:8), доступний усім віруючим. І це дар, який усі християни можуть уживати, незалежно від їхнього індивідуального фінансового стану.
Ми часто маємо тенденцію, коли читаємо біблійні уривки, в яких говориться про гроші чи про багатих людей, застосовувати їх до когось іншого. Ми часто дивимося на особу, якої заробітна плата вища за нашу, і відносимо навчання таких уривків до неї. Ми швидко забуваємо, що хтось, чия заробітна плата є нижча за нашу, застосовує те навчання до нас! Кожен із нас комусь іншому видається багатою особою. Тому-то це навчання відноситься до всіх нас.

Але що повинно бути нашим провідним принципом у даванні? Безсумнівно, новозаповітний уривок в якому викладаються найстисліше основні принципи давання, знаходиться у Першому посланні до коринтян 16:2: „А першого дня в тижні нехай кожен із вас відкладає собі та збирає, згідно з тим, як ведеться йому, щоб складок не робити тоді, аж коли я прийду.” У цьому вірші є чотири принципи давання.

1. Давання є обов’язком кожної особи: — „нехай кожен із вас.” Ласка не робить давання необов’язковим; це привілей і відповідальність кожного християнина, а також конкретний вияв його любові до Бога. Давання є особистою справою, в якій кожен віруючий несе безпосередню й особисту відповідальність перед Господом, немов би він був єдиний християнин у світі. Що ви даєте, то це ваша особиста справа, якщо ви тільки даєте і чините це у погодженні з Тим, перед Ким усе є наге й відкрите.

2. Давання має бути пропорційне — „як ведеться йому.” Ми не знаходимо точно встановленого припису щодо суми пожертви між новозаповітними принципами давання. Новозаповітні принципи відмінні від постанов Старого Заповіту, в яких вимагалося, що десяту частину з усього потрібно давати Левитам (Лев. 27:30-33), які в свою чергу із того, що вони отримали, давали десяту частину для священиків. На додаток до цього, євреї розуміли, що другу десятину (десятину із залишених дев’ять десятих) треба було відкласти і спожити під час святої вечері в Єрусалимі (Пов. Зак. 12:5-6, 11, 18; а люди, які мешкали дуже далеко від Єрусалиму, могли принести гроші). Крім того, кожного третього року другу десятину збиралося для Левитів, чужинців, сиріт та вдів (Пов. Зак. 14:28-29). У цей спосіб пропорція була виразно визначена і кожен ізраїльтянин був зобов’язаний дати для Господа приблизно 22 проценти свого річного прибутку. Як контраст, Новий Заповіт лише говорить „як ведеться йому”. Це може означати 8, 12, 20, 50 процентів — який-будь процент, залежно від особистих обставин. Це може також означати зміну у пропорції з кожним роком, бо нема підстави твердити, що пропорція, відповідна для одного року, буде задовільною для наступного. Коли приходить добробут, як це сталося із багатьма християнами, то його треба вжити, щоб давати більше, а не якраз купувати більше. Кожного разу, коли християнин дає, він повинен подумати про Божі благословення у його житті й вирішити, яку пропорцію він дасть Богові. Зміна у пропорції означає не збільшення або зменшення тільки в сумі даній, але зміна пропорції у прибутку, яка дана Господеві (що, звичайно, також змінить суму).

3. Давання має бути в приватному сховищі — „нехай кожен із вас відкладає собі та збирає.” Протилежно заведеному звичаю, християнинові не наказано давати гроші в церковну скарбницю кожної неділі. Грецьке слово „відкладати” тут означає збирати й відкладати, нагромаджувати, зберігати; а зворотний займенник СОБІ показує, що дар має зберігатися у приватному, не публічному, сховищі. Картина в цім вірші є виразно приватного дарункового фонду у який віруючий складає свої пропорційно визначені дари, і з яких він розподіляє на специфічні цілі. Це не означає, що або давання в такий фонд або виплачування з такого фонду є спазматичне1. Ані це також не означає, що регулярне давання або навіть обіцянка є супротивна новозаповітнім принципам давання (пор. 2 Кор. 8:10-11 де обіцянка була зроблена й де Павло напучував їх виконати їхню обіцянку). Але це означає, що там мусить бути, хоч який малий, завжди готовий запас грошей доступний давати як Дух провадить, регулярно й випадково.

4. Давання повинно бути періодичне — „А першого дня в тижні.” Як уже було зазначено, давання не є ератична2 справа. Відкладання приватно про запас повинно бути зроблене в неділю. Господній День є Богом назначений день для збирання пожертв і визначення пропорцій. Писання не говорить багато, що християнин повинен чи не повинен робити в неділю, за винятком, що він повинен бути з іншими віруючими на богослужінні (Євр. 10:25) і давати пожертву (1 Кор. 16:2). Хоч ми не повинні бути обрядовими в справі давання для Господа в неділю, але ми теж не повинні ставитися до цього легковажно. Це є Богом даний порядок, на який ми повинні звернути увагу. І хоч незвичайним це може декому видаватися, але роблячи добре діло в Господній День, здається, приносить додаткове благословення. Часто Господній День дає кращий час, вільний від обов’язків тижня, подумати ясніше й обережніше про цю важливу справу. Один із моїх студентів випробував це одного року й свідчив, що це принесло благословення його родині; бо, зібравшися разом як родина в неділю по-обіді роздумуючи і молячися разом про їхнє давання Господеві, їхні духовні зв’язки були зміцнені. Якщо від Бога такий порядок, то його напевно, необхідно дотримувати.

Але хтось скаже, навіщо завдавати собі так багато клопоту? Чому не взяти десятини з кожної плати й не покласти на тарілку пожертви наступної неділі? Слово „десятина” знаходимо тільки вісім разів у Новому Заповіті (Мтв. 23:23; Луки 11:42; 18:12; Євр. 7:5-6, 8-9). У відсилачах Євангелій воно вживається у зв’язку з тим, що фарисеї дотримували їхніх зобов’язань щодо Мойсеєвого Закону. У відсилачах у Посланні до євреїв воно вживається, щоб довести нижчість Левитського священства до Мелхиседекового священства. Тому що Левій дав десятину в Авраамі, коли Авраам зустрів Мелхиседека, то він доводить вищість Мелхиседека і його священства. Тут не видно продовження думки (як це часто натякається), що ми, християни, повинні давати десятину Христові, нашому Первосвященикові.

Відомо, що десятина була частиною Мойсеєвого Закону (Лев.27:30-33) і важливим фактором в економіці Ізраїля. Закон ніколи не був даний поганам і не стосується християн (Рим. 2:14; 2 Кор. 3:7-13; Євр. 7:11-12). А також слова пророка Малахії 3 не відносяться до християн, бо який віруючий твердить, що він є сином Якова, до якого цей уривок адресований (в. 6)? Крім того, матеріальне благословення не обіцяється тепер як автоматична нагорода за вірність у будь-якій ділянці християнського життя, включаючи давання. Духовне благословення (Ефес. 1:3) і задоволення матеріальних потреб (Фил. 4:19) — ось що Бог обіцяє. Матеріальний успіх не служить ознакою глибокої побожності вірного давання десятини; і навпаки, убогість не служить ознакою, що людина знаходиться поза волею Божою (порівняти особистий випадок Павла у Фил. 4:12).

Але хтось може запитати: Тому що десятина практикувалася перед Законом, то хіба ж цей факт не уневажнює все те, що було вище сказане, і хіба не зберігає давання десятини відповідним принципом для наслідування? Тому що обидва, Авраам і Яків, давали десятину, і тому що це відбувалося ще до того, як даний був Закон, то хіба це не звільняє Закон від теперішніх поглядів на нього і не чинить його дійсним принципом до наслідування сьогодні? Відповідь була б така: Якби не було інших провідних принципів для давання у Новому Заповіті. Якби Новий Заповіт був мовчазний у цій справі, тоді, звичайно, ми шукали б іншого проводу, де тільки можна було б його знайти в Біблії; але так як Новий Заповіт дає нам ясні принципи у справі нашого давання, тоді нема потреби повертатися до двох окремих прикладів у Старому Заповіті за проводом. Те, що було вчинено перед Законом, що пізніше було включене до Закону, не означає, що воно має служити прикладом для нашого часу, особливо коли Новий Заповіт дає дальший провід у цій справі. Навіть найбільше ревний прихильник десятини сказав би, що сьогодні не потрібно додержувати суботи тільки тому, що її додержували перед Законом (Вих. 16:23-26), проте саме таку аргументацію вживають у підтримуванні десятини сьогодні. Новий Заповіт навчає нас про новий день поклоніння, і він теж дає нам нові напрямні відносно давання. Давати десятину сьогодні, наслідуючи приклади тих, хто так чинив перед Законом, означало б, що тільки десять процентів чийогось прибутку йшло б для Господа, і то тільки під час певних оказій; давати десятину на основі навчання Закону означало б, що 22 проценти були б дані Господеві як плата нашого боргу Йому. Але давати на основі принципів Нового Заповіту може означати будь-який процент, даний із свідомістю, що Богові належить усе, чим ми користаємося. Господня праця ніколи не матиме недостатку в засобах, якщо ми будемо проповідувати й практикувати новозаповітні принципи давання.

Пропорційне давання не починається з десятини, а тоді поступово додавати, що ми можемо й коли можемо. Пропорційне давання полягає в тому, як Бог поблагословив. Якщо хтось відчув після молитви, що вірна пропорція для нього 10 процентів, то я пропонував би, щоб він дав 9 чи 11 процентів, щоб тільки не триматися 10-ти процентної норми. Особа, яка дає 9 чи 11 процентів, буде чутливішою, коли Господь скаже їй змінити її пропорцію, ніж якби вона давала 10 процентів.

Кожен віруючий зобов’язаний Богові 100 процентів враховуючи, ким він є і що він має. Питання тоді ставиться не лише в тому, скільки я даю, але також скільки я витрачаю на себе. Саме пропорційне давання може дати правильну відповідь у цій справі й у кожній частині діяльності життя. Ми даємо, бо Бог дав, а не тому, що Бог наказав; ми даємо, бо бажаємо давати, а не тому, що мусимо давати; ми даємо, бо любимо Його і виявляємо цю любов найконкретніше цим способом. Якщо Бог поблагословить нас матеріально, то ми славимо Його; а якщо ні, то ми так само славимо Його. Це є християнське давання, і це є доказ нашої любові до Бога.

Багато років тому Луїс Спері Шейфер (Lewis Sperry Chafer) написав декілька добірних думок про „Духом кероване давання”. Між іншим він зазначив: „Надіючись тільки на Духа Божого, належить допомагати у потребах кожної особи, а тоді радо дотримуватися наслідків цього порядку й довір’я”. Не заперечуючи необхідності бути добре проінформованим про потреби, він висловив побоювання, що „дуже багато наших Церков були навчені відгукуватися лише на наполегливий людський заклик, а це, як певні ліки, вимагає завжди побільшуючої дози, щоб викликати бажаний наслідок”. Практикуючи цей принцип інформації без прохання, Д.М. Стірнз читав своїй громаді проповіді християнських працівників, а тоді навчав своїх людей складати свої дари, хіба що недавання обтяжувало б їхні душі. „Як старанно той, хто дає, повинен берегтися будь-якої і всіх форм людського тиснення, яке може запровадити його геть від виконання Богом даної відповідальності, а ця відповідальність є знати й чинити докладну волю Божу!

…Чи ваше давання погоджене з тихим, лагідним голосом Духа Божого? Чи ви є також частиною великої, божественної системи віри? Це є християнське давання, тому що воно Духом кероване давання, і належить до найбільш благословенних переживань, яке віруючий може мати.

Уривок з книги “Рівновага християнського життя”