У нас у культурі закріпилася така фраза “давати, скільки не шкода”. Чи мова йде про пожертвування на благодійність, чи на церкву, чи ще кудись. І от недавно я зрозумів, що давати треба стільки, скільки шкода.

Що я маю на увазі? Коли ми даємо стільки, скільки не шкода, ми не відриваємо нічого від серця. Це формальність, яка створює нам ілюзію пожертви. Якщо я, до прикладу, заробляю 5 000 грн, я “жертвую” 5 грн – це пуста формальність, яка не впливає на мій бюджет. Це створює мені ілюзію, що я жертвую, натомість ніякої жервти не відбувається.

А от коли я пожертвую значиму суму – скажімо гривень 500 чи 1000 – я це добре відчую. Тоді я краще думатиму кому давати і для чого. Тоді пожертвування будуть справжні – значимі, і розпоряджатися ними я буду більш серйозно.

Звичайно, шкодувати не треба. Мова лише про те, що коли я щось кому даю, це має бути по справжньому значимо для мене.