Чи може вічна (постійна) боротьба бути самоціллю?

Я помітив, що для багатьох українців (в т.ч. християн) боротьба (з владою, до прикладу) є якимось неймовірним благом, і не тільки благом, а й самоціллю. Недавно один мій знайомий друг написав у фейсбук коментар, що жити треба заради боротьби чи щось таке.

Звучить гарно. Викликає емоції, кип’ятить кров. Ну, дійсно, нас оточує зрадлива влада, треба з нею постійно боротися.

Мані пригадався один хлопець, про якого складали легенди – Робін Гуд. “Особистість прототипа цих балад і легенд не встановлена. Ймовірно, він жив на початку XV століття, під час правління короля Едуарда II, або навіть пізніше: в одній з балад діє королева Кетрін, яку іноді ототожнюють з Катериною Арагонською (1485—1536 роки). Проте, наразі найбільшою популярністю користується художня версія Вальтера Скотта, згідно з якою Робін жив у другій половині XII століття (тобто був сучасником Річарда Левине Серце і Іоанна Безземельного). На користь першої версії і проти версії Скотта говорить ряд історичних деталей: так, змагання зі стрільби з лука стали проводитися в Англії не раніше XIII століття.”

Чим займався добрий Робін? Хлопака зібрав ватагу розбишак та нападав у лісі на дворян – якщо коротко. Про нього складали пісні і легенди, і він сам став легендою. Жив десь у XII-XV столітті. Тобто доволі давно.

Я не читав оригінальні англійські легенди, звісно, але я читав українські легенди. Не знаю, хто їх коли склав чи переклав. Пам’ятаю, як був ще школярем, і прочитав у книжці про Робіна Гуда приблизно таке: “Багато хто з побратимів Робіна хотіли все життя жити в лісі і нападати час від часу на багачів, але Робін розумів, що так не може бути постійно”.

Розумний, якщо розумів. Бо боротися з панами (дворянами, багачами, олігархами) можна до пори до часу. Або ти їх переможеш і встановиш інший лад (не факт, що кращий), або вони тебе переможуть, або ти почнеш багаторічну громадянську війну багаті проти бідних. Хто виграє і чим взагалі закінчиться важко сказати.

Тепер у Галичину XIX століття. Жив-був такий молодий поет Іван Франко. В молоді революційні роки написав таке:

Лиш боротись значить жить…
Vivere memento!

і ще таке:

Вічний революціонер
Дух, наука, думка, воля
Не уступить пітьмі поля,
Не дасть спутатись тепер.
Розвалилась зла руїна,
Покотилася лавіна,
І де в світі тая сила,
Щоб в бігу її спинила,
Щоб згасила, мов огень,
Розвидняющийся день?

(1880 р.)

Останнє написано у 24 роки – тобто вік доволі мододий.

Щоправда, 1878 році є ще такий твір, “Каменярі” – тут галицькому генію 22 роки:

“Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод 
Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод, 
Бо вам призначено скалу сесю розбить.”

Не знаю, що там думав собі Франко, а я його вірш розумію так: щоб змінити країну, суспільний лад, треба дуже багато праці. Я б радив цей вірш вивчити на пам’ять всім, хто хоче займатися політикою чи громадською діяльністю.

“Вічний революціонер” – звучить гарно. Але що це значить? Постійно влаштовувати безлад? Перевертати владу кожні 3-5 років?

Натомість треба запастися терпінням і багато років змінювати і будувати. Терпіння тут головне. Не можна з корумпонваної пострадянської країни стрибнути в високотехнологічну Японію за рік. Можна за 25 – але якщо послідовно йти до цього.

Тому всім раджу тримати ноги в теплі, а голову в холоді.
“Хто в молодості не був радикалом – той не має серця, хто в зрілості не став консерватором – той не має розуму”. Вінстон Черчіль

Але не можна постійно бути в молодості, правда ж?

P.S.
Якщо читаючи цей текст, ви подумали, що я палкий прихильник чинного Президента, то Вам дуже варто терміново пройти курс герменевтики.