Але, коли апостол Павло говорить про віру, то він радикально протиставляє її будь-яким ділам зі сторони людини, щоб ніхто не міг хвалитися. В дійсності принцип віри знищує будь-які заслуги людини, все чим людина могла би похвалитися. “Бо ви спасені благодаттю через віру. І це не від нас: воно дар Божий. Воно не від діл, щоб ніхто не міг хвалитися”. (Еф.2:8-9) Це означає, що не віра є причиною нашого оправдання, особливістю віри якраз є те, що вона утверджує справжню причину, яка завжди знаходиться НЕ В нас, а в Бозі! Віра – це засіб, а не причина оправдання. Віра – це радикальний принцип відвернення від себе, і знаходження себе в Іншому. Віра – це уповання на праведність Божу, а не на свої чесноти. Віра – це довір’я нечестивого, а не чеснота праведника.

Так, це правда, що віра змінює нас, вона проявляється в практичному житті, як чеснота вірності, але сама віра – це уповання убогого, який немає достатніх чеснот. Віра нерозривно зв’язана з покаянням і побожністю, вона завжди проявляється в любові до Бога та ближніх. Але сама віра не сумісна з будь-якими заслугами. Віра прагне святості, але вона ніколи не терпить святенництва, вона немає нічим хвалитися, навіть своєю вірністю. “Де ж тоді хвальба? Вона виключена. – Яким законом? Діл? Ні, але законом віри”. (Рим.3:27)

Це означає, що віра, якою ми оправдуємося перед Богом – це чисте довір’я і сердечне уповання на Христа! Нашою праведністю є Христос, а не сама віра. Віра поміщає нас у Христа! Надією віруючого є Христос і тільки Христос, а будь-яка надія на власну вірність є насправді відступництвом від віри. Тільки з такої віри народжується справжня вірність, яка є плодом віри, але в жодному разі не є якоюсь заслугою.

Зречіться себе, відкиньте дурну гордість, визнайте власну убогість, не обманюйтесь своєю побожністю і культурністю, покладіть усе своє уповання на Ісуса Христа, довірте Йому своє спасіння і віддайте в Його руки ваше життя.

(З соцмереж)