Надія Гербіш

Днями юна пані написала мені з питанням, як зберегти сім’ю. Вона запитала мене, як я знаю, що мій чоловік мене любить, і звідки знаю, що люблю його.
Мені часто надходять такі листи – для людей я просто незнайомка, яка пише книжки, де багато любові, і, мабуть, тому їм легко звіряти мені серце. Може, вони думають, що я знаю відповідь.

Але я не знаю.
Тобто, я маю великий багаж (баласт?) теорії. Але хіба вона завжди працює? Як вона накладеться на їхнє життя? Чи завжди вона лягає на моє?
Отримуючи такі листи, я думаю, що ці всі традиційні обітниці напівпритомних молодят про «поки смерть не розлучить нас» (у найкращих традиціях британського кінематографічного гумору) не працюють. Тому що слова, сказані на вітер – ніяке не заклинання ж. Рятувати сім’ю мала би їхня суть. Але ху кен пасиблі обіцяти довічну любов? І що то взагалі за реактив?

Якось я принесла на наше мамське Пісню Пісень для інтерпретативного читання про любов, то дівчата кричали на мене, що камасутра менш радикальна. Ну-ну, відповідала їм я, розкажіть мені тепер про пуритантство тих, хто читає Святе Письмо.
Донедавна психологи і їхні підмайстри на кожному розі вигукували, що любов – це дієслово; це вибір. Але погодьтеся, немає нічого гнітючішого, аніж любов людини, яка вибрала тебе любити проти власної волі.

Інша школа вважає, що любов – то гормони, але гормональні впливи циклічні. І любов страшенно не-сексуальна, коли в неї критичні дні. З досвіду поскаржуся, що критичні дні в любові настають з не меншою регулярністю, ніж у здорової молодої жінки.
І мені здається, що любов – то не стільки про відчуття чи правильні вчинки з кислою міною, як про те, щоби разом пити каву в одному ліжку.
Якби не заплутана пишномовність весільних обітниць, у світі було би значно менше поспішних шлюбів.

Бо тоді довелося б казати: навіть коли підеш у неправильному напрямку, я піду з тобою до самої прірви, щоби потім разом повернутися назад. І навіть коли я буду зла і втомлена настільки, що захочу тебе скинути в ту прірву і втекти, я стримаюся і зроблю нам обом кави в ліжко.

Коли ти потрапиш в аварію, я стану санітаркою в твоїй лікарняній палаті (забудь про рольові ігри, там узагагалі не до того). І я прийматиму твоє таке ж піклування, лежачи в блакитній робі після кесаревого, не соромлячись.
Коли ти станеш старим занудою, ми разом питимемо каву в ліжку. Коли я вважатиму тебе чокнутим трудоголіком, то не перестану пити з тобою каву у ліжку і питиму її навіть тоді, коли ти не пускатимеш мене вночі в кабінет (он бил старше єйо, ана била хараша, в єйо малєньком тєлє ґастіла душа, но вот бєда, ана любіла пісАть па начяаам).
Я питиму з тобою каву в ліжку, коли в нас будуть різні політичні погляди, якщо ти не розумітимеш джазу, не читатимеш моїх улюблених авторів, піддаватимешся меланхолії і тріпатимеш мені нерви.

Але тільки тоді, коли ти захочеш її пити зі мною.
І саме тому я не знаю, що відповідати на такі листи.
Я не знаю, чи п’ють ці люди разом каву, чи затишно їм обом в одному ліжку, чи готові вони прочитати свої подружні обітниці в контексті їхньої буденності, без жодного пафосу.
Я знаю, що стосунки – це скажено складно, але я вірю в гормони, і у вибір, і в дієслово вірю теж.

З іншого боку, я свято вірю у добру волю і особисту відповідальність.
Не можна залляти каву комусь в горлянку, можна тільки запропонувати.
Не можна вибрати замість когось.
Не можна змусити любити.

Стосунки – не рулетка, а танець. Де веде один, але рухаються двоє. Інколи – не синхронно. Інколи – дуже навіть у такт. Але ніколи з примусу.
Як я знаю, що люблю? Коли відкрита до прийняття. Саме так знаю, що люблять мене – через бажання прийняти.
Але цей світ неідеальний, у ньому все так поламано, і, зрештою, хто я така, щоб відповідати на такі листи, я ж сама тільки вчуся – і не завжди мені вдається.

(з публічного посту приватної фейсбук-сторінки письменниці Надії Гербіш)