Приблизно два тижні тому в автотрощі розбилася одна моя знайома з давніх студентських років – Марічка. Вона була веселою, щирою і життєрадісною дівчиною. Власне, молодою жінкою і мамою. Вона жила останні роки закордоном – з чоловіком та однорічною донечкою. Вони їхали автомобілем по трасі і влетіли в вантажівку. В салоні також була мама чоловіка – всього 4-ро осіб. Чоловік та його мама загинули одразу, а мою знайому доставили в лікарню – спочатку в одну, а потім перевезли в іншу. Дитина залишилася неушкоджена.

Я знав цю дівчину років 12. Ми жили в гуртожитку на одному поверсі, навіть 1 рік в одному блоці. Я заходив до неї та її двох подруг-співмешканок досить частенько. Чи позичити віника, якого у нас, хлопців, не було, чи взяти солі, чи просто поспілкуватися. Ми бачилися на спільних лекціях. Я вже тоді був християнином. Молодим, новоспеченим християнином, який мав багато ентузіазму свідчити про Христа. І часто мало мудрості. Дівчата-співмешканки ставилися до мене доволі скептично. В їхніх очах я був сектантом, який покинув “правильну церкву” – греко-католицьку. Звісно, греко-католицька церква правильна, адже в більшості сіл Галичини іншої і нема – то яка ж правильна?

Але повернімося до Марічки. Вона сприймала Євангеліє по-іншому. Не скажу, що на ура чи дуже захопилася, але бувало, що ставила додаткові запитання. Йшли роки. Вона закінчила свій геологічний, я свій електроніки. Через певний час Марічка поїхала на заробітки в Польщу, де і вийшла заміж за українця. У них народилася донечка.

Років 3-4 тому Марічка була у Львові. Ми, як давні друзі, зустрілися і поспілкувалися. Прогулялися центральними вуличками Львова. Я намагався знову говорити про Бога, але не дуже успішно. Можливо, тому що обрав неправильні методи, можливо, тому що інтересу в Марічки не дуже і було. В будь-якому разі ми добре розійшлися.

Потім я вивчав польську, а моя знайома на той час вже розмовляла нею. Марічка погодилася мені трохи допомогти. Ми 1 раз порозмовляли польською в скайпі.

Марічка була єдиною моєю знайомою, яку цікавили мої стосунки з батьком. Для тих, хто не знає – я виховувався без батька з 5-и років. Потім ми з батьком бачилися кілька разів, але спілкувалися дуже рідко. Марічка майже кожної нашої розмови запитувала, як мій тато і чи ми спілкуємося. Здається, її цікавила ця тема навіть більше, ніж мене.

Останній наш контакт – осінь минулого року. Вона запитала мене про вчення Свідків Єгови (культу, до якого я не належав і не належу, але трохи знайомий з їхнім вченням). Сказала, що мала розмови з ними, але не завжди знала що відповісти. Я порадив переглянути деякі відео, і вона так і зробила.

Я не знаю, повірила у Христа Марічка, чи Він був для неї просто релігією. Але вже після її загибелі (після лежання у комі близько тижня), друзі та знайомі писали багато зворушливих слів про неї. Добра, щира, весела, підбадьорлива. І все це правда. Але і писали і речі, з якими погодитися не можу: що Бог просто забрав до Себе добру душу.

В традиційній католицькій Галичині більшість людей, на жаль, думає, що “добрих” Бог бере до Себе, а “поганих” посилає в пекло. Але не так говорить Святе Писання. Бог є добрим, а будь-яка людина є грішною. Гріх унеможливлює будь-які стосунки між людиною і святим Творцем – чи тут і зараз, чи у вічності. Бог Отець послав свого Сина за гріхи всього світу на хрест. Тепер будь-хто, хто повірить у замісну жертву Христа отримає вічне життя. Заробити чи заслужити спасіння (оправдання) неможливо. Це дар, і дає Бог цей дар людині через віру у Спасителя Христа.

Я не знаю, де зараз душа Марічки – це знає Бог. Звісно, мені хочеться вірити у краще. Але з Біблії я точно знаю, що спасіння через віру в жертву Христа. Не через релігію, добрі діла, традиції чи правильну церкву. А саме через Ісуса Христа, який страждав і помер за всіх людей.

Людина, яка покинула цей світ, вже не має вибору. Але людина, яка ще живе тут і зараз його має – повірити в жертву Христа (і отримати вічне життя), або відкинути Христа (і бути засудженою).

“Хто вірує в Мене – хоч і вмре, буде жити” (Ісус Христос, Ів. 11:25)