Володимир Зеленський

або думки про прес-марафон Президента Зеленського

Я не люблю розмови про політику ради самої політики. Це не моя парафія. Мені цікава політика з богословської точки зору. Це є та сфера, яка дозволяє робити певні висновки про людське життя взагалі. Це є сфера, яка належить до Божого образу в людині. Бог наділив людину владою. І це робить її подібною до Бога. Якщо вона здійснює цю владу по-божому. З цього огляду політика має безпосереднє відношення до теології. Політику не слід демонізувати, її потрібно морально оцінювати.

Вчора відбувся прес-марафон президента, який сьогодні всі обговорюють. Поділюсь кількома думками у вищевказаному ключі. В мене немає наміру давати вичерпних оцінок. Багато вже було сказано і я не хотів би повторюватись. Тому скажу те, що ще не було сказане, або принаймі я не чув, щоб хтось говорив про це.

Традиційно, виступаючи перед громадськістю, Президент виставляє наперед свій статус. Він говорить не свою приватну думку, а авторитетно заявляє державницьку позицію. Багатом не подобається такий офіційний підхід. Його вважають штучним. Так ось Володимир Зеленський належить до тих людей, які саме так вважають. Тому він сам відходить від традиційного підходу і формує нову парадигму. Її можна означити так: тепер наперед виступає особа Президента, а не його статус. І саме це асоціюється з чесністю, щирістю, непідробністю. Мені здається, що з теологічної точки зору такий підхід містить цілу низку небезпечних підвоних каменів. Людська особа не може бути джерелом і критерієм моральності. Ці критерії повинні бути об’єктивними і особа Президента повинна їм підпорядковуватись.

Наведу приклад. Ситуація з журналістами “Схем” або “Прямого”. Так, вони негативно сприймають Зеленського. Так, вони дошкуляють йому. І через це він неодноразово дозволяв собі публічно «гризтися» з ними, мовляв які вони погані, що вони образили його сім’ю і він з ними спілкуватися не буде. “Мій дім – моя фортеця”. Це святе, а святе я ображати не дозволю. Але це дуже суб’єктивна і вибіркова поведінка, тому що для мене – це святе, а для когось іншого святим є щось інше.

Спробую пояснити. Зеленський не приховує свою особисту ненависть і антипатію до певних політиків. А часом і до влади як такої. І творчість 95-го кварталу – це не просто гумор, це вияв цього презирства. Але ця ненависть є дуже вибірковою та суб’єктивною. Я пригадую злі жарти про Ющенка і про його сім’ю. Про козаків. Про біблійних героїв. Він без проблем робив так, бо для нього це не є святе. Але це дуже суб’єктивно. Від нього часто можна чути слова: «Я ж чесний…» Зачекайте-зачекайте. Хіба це серйозна розмова? Я би сказав, що це досить небезпечна розмова. “Сміятися над святинями інших – можна, бо вони погані, а над моїми – зась, бо я чесний і хороший”. Мені здається, що Зеленський вірить у те, що говорить, але якраз цей суб’єктивізм і викликає в мене занепокоєння. І ця сакраментальна фраза про 73% аж занадто часто звучить. В легітимності Президента не має жодних сумнівів. Але є питання щодо робочих моментів. І “за нас проголосували 73%” – не може бути відповіддю на всі запитання. Хороший парубок – це не професія.

Президент часто «зчеплювався» з журналістами під час марафону. Знову, забагато його власної особи в цьому всьому. В даній ситуації очікується конкретних слів та пояснень, які можна з часом порівняти з ділами. І все. Без зайвих пристрастей. «Я чесний – всі погані» – це сюжет серіалу. Але не можна цей сценарій переносити в житя. Це помилка. Знову – суб’єктивізм. Це правда, що противники чинного Президента просто нападають на нього. Це неправильно і нечесно. Повинна бут критика і діалог. Критика і діалог. Чесний відкритий. Але Сам Зеленський має такий самий полемічно-апологетичний менталітет. І це нічим не кращий варіант. Більше того – це не просто реакція на нападки. Задовго до приходу в політику він його демонстрував у своїй творчості. «Всі погані – всіх розстріляти». «Вони погані – ми хороші». І тут є кричуща непослідовність, тому що «ліберали завжди претендують на відкритість, але вони відкриті тільки в ліберальну сторону». (Вільям Маунс) Іншими словами, ми завжди дуже добрі… але, на жаль, тільки з однодумцями. І це є гріховна вада людської природи і християнська теологія постійно нагадує про неї. Ось чому парламентаризм краще, ніж вождизм. Так є не тільки в політиці, але і в житті. Вміти розмовляти з опонентами – це є висота, а «зчеплюватися» з ними – не блиск.

Ну і остання думка. Зустрічав у стрічці як християни ненависно пишуть про Президента: «Яке воно дурне» і таке подібне. Думаю – це гріх, таке говорити. Святе Письмо каже віддавати честь, кому вона належить. І не говорити зле про начальника свого народу. Це гріх. І християнинові не слід так робити. Можна критикувати, але не зневажати. Слова «популізм», «дурість» – це вживані в публічному мовленні поняття, які є прийнятними в критиці. Але говорити «воно дурне» – це нижче гідності християнина. Тут треба пригадати приклад Павла, як він розмовляв з царем Агрипою ІІ. Цей Агрипа був правнуком Ірода Великого, котрий повбивав немовлят у Віфлеємі, внуком Ірода Аристовула, якого вбив його батько Ірод Великий та сином Агрипи І, того що зрубав мечем голову апостола Якова, брата Йоана Богослова і запроторив до в’язниці апостола Петра. Сам же він був лояльний до Риму, підтримував дружні відносини з Нероном і, як кажуть, жив у інцесті з рідною сестрою. Достойний виплодок кривавого сімейства, одним словом. Так ось, Павло говорив з ним і про корупцію, і про суд, але потім сказав: «Я молив би Бога, щоб не лише ти, а всі, що нині це чують, стали такими, як і я, – без оцих кайданів». (Дії 26:29) Тільки уявіть, апостол не бажав йому помсти й кайданів, але спасіння душі. Це є справді християнське ставлення.

(з дозволу автора з соцмереж)