Уривок з книги “У що вірять християни?”

Запитання: Спасіння лише через віру чи через віру і діла?

Відповідь: Спасіння дається людині через заступницьку жертву Ісуса Христа — це чітке вчення Нового Завіту і головна суть Євангелії.

По-перше, важливо розуміти, що життя, смерть і воскресіння Ісуса Христа є Божим вирішенням людської проблеми гріха. Він добровільно прийняв покарання за гріхи всього світу. Ні наша віра, ні наші діла, ні наша любов, ні наше покаяння, ні наші моральність, традиції, обряди, милостиня, ні будь-що інше не є ціною нашого спасіння. Власне наша віра є безвартісною сама по собі, а набуває вона змісту лише при правильному об’єкті віри — Ісусі Христі. Я вірю не у свою віру, а в Особу Ісуса Христа, який мене полюбив і Себе видав за мене на смерть (див. Гал. 2:20). Коли ми говоримо, що спасіння через віру, ми не маємо на увазі, що Богові так подобається наша віра, що Він дає нам за неї спасіння. Наша віра не є еквівалентом спасіння, а лише умовою його отримати. Ціною спасіння є страждання і смерть Христа. Вірити — означає у справі спасіння покласти свою надію на Ісуса Христа, тобто відмовитися від спроб заробити життя вічне тими чи іншими ділами. Коли я увірував, я перестав намагатися заробляти спасіння, а прийняв його благодаттю даром, без діл, від Бога.

По-друге, віра за своєю суттю не є класичним добрим ділом. Мається на увазі, що віра не є такою, що задовольняє Бога сама по собі в питанні спасіння. Проте віра необхідна для будь-яких стосунків з Богом, а «без віри не можна догодити Богу» Євр. 11:6, «вірою ходимо, а не видінням» (2 Кор. 5:7), «праведний житиме вірою» (Авк. 2:4, Рим. 1:17, Гал. 3:11, Євр. 10:38). Вона є добрим ділом лише в тому розумінні, що це акт послуху Богу, який наказує всім людям у всьому світі увірувати в Його Сина (Ів. 6:29). Віру неможливо додати до діл, як неможливо червоне додати до круглого чи прозоре до гарячого — це поняття різних категорій.

По-третє, Апостол Павло дуже чітко і прямо навчає, що спасіння дане християнину не від діл: «Бо спасені ви благодаттю через віру, а це не від вас, то дар Божий, не від діл, щоб ніхто не хвалився» (Еф. 2:8-9), «Отож, ми визнаємо, що людина виправдується вірою, — без діл Закону… Як і Давид називає блаженною людину, якій Бог рахує праведність без діл» (Рим. 3:28, 4:6). «Він нас спас не з діл праведности, що ми їх учинили були, а зі Своєї милости…» (Титу 3:5), «[Бог] нас спас і покликав святим покликом, не за наші діла, але з волі Своєї та з благодаті, що нам дана в Христі Ісусі попереду вічних часів» (2 Тим. 2:9).

По-четверте, Апостол Павло навчає, що благодать і діла — взаємовиключні поняття в питанні оправдання. «А коли за благодаттю, то не з учинків, інакше благодать не була б благодаттю. А коли з учинків, то це більше не благодать, інакше вчинок не є вже вчинок» (Рим. 11:6). Мова йде про те, що благодать — це спосіб отримати щось безкоштовно, а діла — спосіб отримати щось платно, за виконану роботу. Неможливо отримати щось водночас і безкоштовно, і платно.

По-п’яте, варто розуміти, що небіблійна формула віра + діла відводить нашу увагу від Ісуса Христа, Який насправді є центром і змістом нашої віри, та виконавцем нашого спасіння. Християнин почне думати про свою віру і про свої діла, і в результаті сприйматиме спасіння як свою справу, а не Божу. Спасіння (оправдання) християнина в усіх сенсах є справою і заслугою Бога, і аж ніяк не є заслугою людини. Жодна людина на землі не заслужила спасіння, тому що «добрі діла» ніяк не покривають людських гріхів. Бога неможливо підкупити чи задобрити «добрими ділами».

Ми не можемо так просто додавати діла до віри ще і тому, що віра в Христа виключає надію на діла. Та і поняття “віра” і “діла” не є поняттями одного логічного ряду.

По-шосте, Ісус Христос на хресті вигукнув фразу τετελεσται, тобто звершилося, виконано (Ів. 19:30). З цього моменту все необхідне для спасіння людей було раз і назавжди виконане та повністю завершене. Додавати свої діла до діла Христа — те саме, що говорити про незавершеність Його роботи, про недостатність Його страждань та смерті. Багато християн погоджуються, що додавати свої діла до жертви Христа безглуздо, але часто після того вони стверджують, що для спасіння все-таки необхідні діла.

По-сьоме, діла необхідні для духовного росту християнина, освячення, пізнання Бога, праведного життя, прояву милості до ближнього і т. д. (Титу 2:7, 14, 3:1, 8, 14, Як. 2:14-17). У таких випадках діла є логічним продовженням віри, потрібним доповненням до неї (у контексті освячення). Бог діє на християнина благодаттю через Духа Святого, християнин реагує на цю дію, докладаючи зусиль, виконуючи певні діла, проявляє любов до Бога та ближніх, сприяє Божій роботі над своїм характером.

По-восьме, кожен християнин, який навчає про спасіння через віру та діла має пам’ятати про слова Апостола Павла: «Але якби й ми або Ангол із неба зачав благовістити вам не те, що ми вам благовістили, нехай буде проклятий! Як ми перше казали, і тепер знов кажу: коли хто вам не те благовістить, що ви прийняли, нехай буде проклятий!» (Гал. 1:8-9). Проблемою галатської церкви було те, що деякі галати-християни стверджували: щоб ствердити спасіння необхідно додати трохи діл, наприклад: обрізання чи святкування днів (Гал. 3:2, 11, 4:9-11, 5:2-4).

По-дев’яте, вчення про спасіння через діла притаманне всім або майже всім релігіям світу. Зокрема, давні єгиптяни (XII–XIII ст. до н.е.) вірили, що бог Осіріс буде зважувати людське серце на шальках терезів, і якщо воно виявиться легшим за пташине перо (тобто добрим, необтяженим злими думками і ділами), то душа такого єгиптянина потрапить у рай. Проте єгиптяни не дуже переймалися своєю вічною долею, оскільки надіялися на заступництво за них перед Осірісом інших богів. Зороастризм, релігія давніх персів (VII ст. до н.е.), містить ідею про зважування добрих і злих діл людини: якщо переважають добрі — душа йде вгору, до раю, якщо злі — вниз, до пекла, а якщо рівновага — у місце очищення. Вам це нічого не нагадує?

“Що насправді заслуговує на похвалу і в чому полягає істинна велич людини? Пророк повчає нас: “Нехай той, хто похваляється, хвалиться тим, щоб розуміти і знати, що Я – Господь.” (Єр.9,24). Справжня гордість людини, істинна слава її і велич у тому, щоб розуміти це і шукати слави у Господа слави. Апостол каже: “Хто хвалиться, нехай у Господі хвалиться.” (1 Кор.1,31), пояснюючи нам, що “Христос став нам мудрістю від Бога, оправданням, освяченням і відкупленням, щоб було, як написано: “Хто хвалиться, нехай у Господі хвалиться.” (1 Кор.1,30-31).

Це – досконала і повноцінна похвала в Бога, коли людина не звеличується власною праведністю, а знає, що хоча їй і бракує істинної праведності, вона виправдана вже одною вірою в Христа. Тому Павло хвалиться тим, що погордив власною праведністю, прагнучи праведності через Христа, і шукає праведності, яка від Бога, і є у вірі, щоб пізнати Його, силу Його воскресіння, розділити спільність Його страждань і, прийнявши подобу Його смерті, отримати воскресіння з мертвих.

Це знищує будь-які гордощі. Жодного приводу не залишається тобі, людино, для вихвалянь, бо твоя слава і надія полягають у тому, щоб умертвити усе своє, і шукати майбутнього життя у Христі. Тож коли ми матимемо зачатки цього життя, то повністю перебуватимемо у стані благодаті й матимемо Божі милості. Саме Бог є тим, Хто за своєю Доброю волею і викликає у вас бажання, і спонукає до дії (Флп.2,13). Бог виявляє Свою мудрість, яку призначив для нашого прославлення, через Святого Духа (1 Кор.2,7-10), і дає нам сили у трудах. (…)

Отож скажи мені, чому ти надимаєшся та вихваляєшся, і неначе власними благами, тим, що отримав від щедрого Благодійника, замість того щоб виявити Йому свою вдячність?! Що такого маєш, що отримав не від Нього? “Бо що ти маєш, чого б ти не отримав. А якщо отримав, то чому хвалишся, наче б не одержав?” (1 Кор.4,7). Не ти пізнав бога завдяки своїй праведності, а бог пізнав тебе завдяки своїй доброті. Сказано: “Ви, що пізнали Бога, чи краще сказати, яких Бог пізнав.” (Гал. 4, 9). Не ти прийняв христа завдяки своїй доброчесності, а христос прийняв тебе завдяки своєму приходові. “Прагну, – каже апостол, – щоб її осягнути; саме на це Христос і здобув мене.” (Флп.З,12). І Господь каже: “Не ви Мене вибрали, але Я вас вибрав.” (Йо.15,16).

Св. Василій Великий. Про покору.

Важливе зауваження. Віра і діла є протилежними лише в контексті оправдання. Проте вони не є протилежні за своєю суттю або в контексті духовного росту і служіння. Віра і діла в певному сенсі є виявом сутності, єства людини. Віра в Христа має наслідком народження згори, яке в свою чергу зазвичай має наслідком зміну світогляду, що у свою чергу породжує нові, праведні діла. Багато протестантів надмірно наголошують на позиційному оправданні в мить увірування і свободі вибору людини після увірування: мовляв, після увірування людина вільна і може знову і знову обирати гріх. В принципі, може. Людина вільна (у певному відношенні), але також варто брати до уваги Божу надзвичайну і надприродну роботу в ній. У Біблії дійсно є приклади великих гріхів мужів віри (Мойсей — убивство, Давид — убивство та перелюб, Ілля — страх і недовіра Богу, Петро — зречення Месії), але загалом є багато підстав вважати, що віра зазвичай і здебільшого має певні прояви в думках, словах і ділах. Віра в Христа це віра і у свою гріховність, бо для віри в Спасителя Христа треба погодитися, що мені потрібний Спаситель, адже я грішний.

Таке тлумачення не повинно підштохувати до думки, що віруючій людині треба “довести” свою віру. Таке «доведення» (чи собі, чи іншим) не має жодного сенсу, оскільки лише Бог знає серце людини. Ми не можемо точно сказати, чи після увірування людина може цілком і повністю ігнорувати Бога — це знає тільки Бог. Яку б відповідь ми не дали на це питання (“так, якісь діла йдуть” або “діла можуть і не йти”) – це не має значення. Немає якихось конкретних діл, які точно свідчать про віру чи невір’я. Бог не хитро “змушує” людину робити діла, “запхавши” їй у голову віру. Іншими словами, віра це не спосіб Бога змінити діла людини, щоб оправдати її ділами (хоча віра в певному сенсі є способом змінити людину). Віра — це прийняття жервти Христа, Його досконалої і звершеної роботи. Віра це не “елемент спасіння” і не “робота для спасіня”. Віра — це прийняття спасіння даром, відмова від будь-якого намагання заробити чи заслужити спасіння.

Ми також не повинні думати, що діла в контексті оправдання завжди йдуть зі знаком “мінус”, тобто ми не повинні наголошувати про “віру без діл” так, ніби віра завжди йде саме без діл, ніби віра і діла це відвічні полюси диполя. Концепція “оправдання не від діл” означає, що Бог оправдовує грішника незалежно від усіх його діл, їхньої кількості, якості чи їхньої повної відутності, але вона і не означає, що правильна християнска віра йде без діл. Зрештою, вона не означає і зворотнього — що за вірою завжди йдуть якісь діла. Оправдання через віру говорить лише те, що для повного і остаточного оправдання людини потрібна саме віра в Христа.

“Віри без діл” не існує в тому сенсі, що всі люди мають якусь віру і якісь діла. Навіть найгірші злочинці у світі робили добрі діла (та мали віру у щось). Тому вислів “віра без діл” означає не те, що людина потрапить на Небеса лише з вірою, але без діл, а те, що надія на будь-які діла (до увірування чи опісля) є марною, а правильною лише надія на діло (смерть) Христа. Віра у діло Христа веде до оправдання, віра в свої діла веде до засудження.