Євангельське християнство (у Львові, Україні, у світі чи ще десь) це не лише спільнота відроджених людей. Це і окремі невідроджені люди, які тут, поруч з нами, але не пережили особистого навернення до Христа.

Ми часто критикуємо католицизм і православ’я – мовляв, там дуже мало віруючих людей. В Галичині, до прикладу, більшість відвідує греко-католицькі храми не тому, що глибоко і осмислено зробила свій вибір на користь греко-католицизму, а з історичних, культурних, соціальних та психологічних причин.

Але подібні речі трапляються і у євангельському християнстві. У нашій країні протестантом бути не модно. Це не карається, не переслідується, але це точно не модно. Це одна з причин, чому нас аж 1%. Ти або народився у протестантській сім’ї, або навернувся до Христа у свідомому віці.

Але є і ті, які тут з інших причин. Тут їх прийняли, тут з ними товаришували, тут їх не ображали. Такі люди мають гостру соціально-психологічну потребу бути у якісь спільноті. Якщо це протестантська церква – що ж, підходить. Можна дружити, спілкуватися.

Але бути номінальним протестантом не дорівнює зустрітися з живим Христом / повірити у Євангеліє. Повторювати правильні слова і фрази на кшталт “Ісус помер за наші гріхи” це не означає вірити в них.

Такі люди не мають віри. Не тому, що вони погані чи підступні. Просто вони не увірували. Можна довго і нудно філософувати, чому, хто в цьому винен – Бог чи сама людина, але фактом є те, що людина не має віри. Не має ніякої віри – “справжньої” чи “несправжньої”. Просто не має віри у Христа. Не розуміє Євангеліє. Можливо, розуміє, але не хоче прийняти факт власної зіпсованості гріхом.

Інколи для таких людей приваблюючим фактором є розмови про духовний ріст. Для невіруючих людей слово “ріст” дуже знайоме, бо зараз з усіх усюд говорять про ріст і саморозвиток. І коли людина чує “духовний ріст” – вона може проводити певну аналогію з ростом соціальним, емоційним, інтелектуальним. Їй здається, що духовне життя, це не власне життя, тобто справжнє життя, для якого Бог її і створив, а просто грань, аспект, грубо кажучи, хобі в неділю. Я хочу розвиватися – вчити мови, заробляти гроші, ну і духовно розвиватися теж, мабуть, треба :)

Така людина може намагатися читати Біблію, молитися, навіть займатися служіннями – але все це лише по плоті, бо по духу в принципі не може. Рано чи пізно вона облишить будь-які спроби жити духовним життям, розчарується і швидше за все дистанціюється від Божої громади. Але і остаточно поривати зв’язків не буде.

Чого ж очікує Бог від нас, християн? Бути пильними. По-перше, не поспішати з водним хрещенням новонавернених (чи з членством у церкві). Так, я чудово знаю випадок з Дій 8:26-40, де Филип охрестив ефіопського євнуха, вельможу Кандакії. Але випадок цей просто один з багатьох, які читаємо в Писанні. Не варто бездумно і миттєво закликати всіх і кожного бігти у воду.

Я не кажу, що перед водним хрещенням має пройти рік, 5 чи 20. Не кажу, що треба змусити людину відвідати церкву 10 (100, 1000 служінь). Не треба очікувати, що новонавернений прочитає всю Біблію чи вивчить напам’ять грецькою Нікео-Цареградський символ віри.

Але нам не треба поспішати записувати людину в “списки спасенних”. Не відштовхувати її від віри, але і не приштовхувати її штучно.

Ми не повинні гнатися з кількісним зростом церков – Біблія ніде не закликає нас до цього. Ми повинні звіщати Євангеліє, але довіряти кількість навернних і швидкість зросту громади Богу.

Богу не потрібні невідроджені люди у громаді відроджених.

Цим текстом я жодною мірою не кажу, що віра без діл це не віра. Я кажу що “віра” без віри це не віра. Ніякі діла не зроблять з духовно мертвої людини духовно живу. Потрібна саме віра і саме у Христа. Потрібно знову і знову звіщати Євангеліє.

Я не знаю, чи може духовне немовля багато років не зростати духовно. З цими складними матеріями нехай розбирається Бог. Але я точно знаю, що очікувати росту від духовно метвого вкрай нерозумно.

Тільки Євангеліє має здатність воскресити людину. Тільки воно, а не наш церковний маркетинг чи менеджмент, наші досвід, поради, життєва мудрість, філософія, наставництво чи душеопікунство.

“Так бо Бог полюбив світ, що віддав Свого Єдинородного Сина, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав вічне життя”. Іоана 3:16.