Юлія Сабадашина

Як я здавала на права без хабаря 🚗
Обережно: лонгрід 😄

«Всі платять». «Не видумуй». «Ну ти пробуй сама, звісно, але навряд чи вийде»… Що я тільки не чула, коли озвучувала свою давню ідею здати самостійно на права. Найприкріше було чути таке від друзів чи близьких людей. Та мені як щось у голову засяде, то не так легко того спекатися).

Від кількох різних джерел знаю, що зараз «нарішати» права коштує 5000 гривень. Але іспити все одно треба здавати, хоч і з поблажками. П‘ять тисяч гривень – це орієнтовно 14-16 занять з інструктором (300-350 грн за півтори години). І мені здається, що це набагато краща інвестиція у своє майбутнє водіння 🙂

Передісторія
Автошколу (Нова автошкола) я закінчила у вересні 2018 року. Претензій до неї не маю: атмосфера була класна, графік зручний, уроки цікаві, машини нові. Проте, з усієї групи (а нас було приблизно 20) я так і не знайшла жодної людини, яка би здала самостійно. Можливо, хтось і був, але ми не перетнулися 🤷🏻‍♀️ Та, чесно кажучи, я в цьому дуже сумніваюся. Бо коли одногрупники почали масово виставляти селфіки з правами, то я ще брала додаткові практичні уроки, почувалася лузером і взагалі нулячою та неготовою, аби самостійно їздити Львовом. У мене вже був сертифікат про завершення автошколи і медична довідка, тож я могла здавати у будь-який момент. Але по факту бачила і розуміла: ну недостатньо 10 чи навіть і 20 занять для людини, яка раніше ніколи не сиділа за кермом. І це не лише моя думка.

Коротше, мене дуже нервувало, що уроки минають, а прогрес мінімальний. Таланту до водіння я в себе так і не виявила 😄 Тож коли дізналася в цей час, що завагітніла, – вирішила зробити паузу і здати десь-колись, а може, і ніколи)

Коли я закінчила автошколу, то були умови, що сертифікат чинний 10 років. «Та це ж купа часу! Ще навчуся і здам», – заспокоювала себе. Але згодом цей термін скоротили до двох років. І то правильно, я вважаю. Хоч тоді, з кількамісячною дитиною, не дуже зраділа таким нововведенням. Та у нас вже було своє авто (механіка), і ми з чоловіком почали потроху вибиратися на тренувальний майданчик у Брюховичах. Слава дідусям-бабусям, із якими можна було лишити сина на кілька годин ❣️

Навчання
На майданчику зрозуміла, що дива не сталося і я все ще не вмію водити машину 😄 Далі були місяці рутинної праці: із різним настроєм, втомою, нервами, часом навіть сварками. Ярослав увімкнув режим учителя і раз навіть змусив мене рушити без заглохування 30 разів підряд, щоб ми нарешті поїхали додому. Та практика давала своє, і я вже не жахалася кожного авто, яке проїжджало біля мене на майданчику. Ми дивилися вдома відеоуроки і практикували «гараж», «змійку», паралельне паркування між шинами. А недалеко від дому знайшли круту гірку, яка хоч трохи нагадувала естакаду, і пробували рушати ще там. Якщо підсумувати, то таких навчальних виїздів було 30-40. І це зараз основа того, що я вмію.
Далі дуже вчасно натрапила на групу Права без хабарів, де зібралися і спілкувалися такі самі відчайдушні, як я 🙂 Там мені порадили інструктора пана Сергія, який навчає цільово для самостійної здачі. З ним я долала страх машин і швидкості на справжніх львівських дорогах. Плюс він навчив виїжджати на реальну естакаду за допомогою ручного гальма («ручніка»). Бо ми-то з чоловіком трохи натупили (від незнання) і рушали під гірку лише на педалях. Але підкорити естакаду виявилося не так просто лише на щепленні)) Після чотирьох практичних занять по півтори години інструктор порадив записуватися на іспит.

Теоретичний іспит
Тут дуже просто і коротко. Правила і тести є в інтернеті, є купа зручних додатків із розширеними функціями за невеликі гроші. Для любителів класики – є паперові книжки з ПДР. На навчання і тренування тестів я витратила майже увесь липень: по півгодини щодня, коли малий спав. Орієнтувалася в них досить добре і здала без жодної помилки (20 із 20-ти). Помилки можна робити лише дві. Теорія була для мене найлегшим завданням з усієї цієї історії 😎

Перший практичний іспит і провал.
За кілька днів до іспиту змінилися правила його проведення. Мені капець щастить із різними нововведеннями 😆 Тепер треба було відкатати мінімум 10 хвилин на майданчику і мінімум 30 хвилин у місті. Ніби й нічого складного: хочеш бути водієм – не лякайся несподіванок 💪

Однак, я не була тоді готова замість звичного і досить простого маршруту по вул. Данила Апостола – Курмановича їхати на завантажене транспортом кільце на Городоцькій біля «Метро». Там я і завалилася, створивши аварійну ситуацію. А це рахують однією великою помилкою і одразу ж нездачею.

Чесно, я той момент пам‘ятаю хаотично, бо була в шоці від того, куди ми виїхали. До слова, на сайті МВС є затверджені маршрути, і на той час Городоцької там не було. Оновлені маршрути з‘явилися лише кілька днів тому, тож пару тижнів усі здавали по маршруту, з яким не могли наперед ознайомитися. Це неправомірно і можна було б оскаржувати, але я вирішила забити і зосередитися на другій спробі.
Буду щирою до кінця і зізнаюся, що думала про іспит так: два рази пробую сама, а як не вийде, то доречно, мабуть, шукати інший вихід. Я дуже хотіла здати без домовлянь і хабарів, але знала, що йти повторно на навчання в автошколу після трьох провалів (а саме такою є умова нездачі) – буде невиправдано складно. Але мене так вкурвив той незапланований маршрут і провал на іспиті! Тож дорогою додому чоловік слухав мій плач і крик, що я буду самостійно здавати хоч до старості, але нікому нічого не платитиму, і крапка.

Період між провалом і перездачею був психологічно дуже складним. Ми взяли маленьку відпустку, щоб відволіктися, і поїхали на озера. Але відволікатися (мені) вдавалося не дуже: подумки я постійно була в очікуванні другої спроби і вагалася, чи впораюся цього разу. Те кільце на Городоцькій я проїхала потім з інструктором і ще кілька разів із чоловіком, але на пасажирському сидінні. Також ми з Ярославом не раз практикувалися на майданчику сервісного центру. В режимі «на морозі» 🙂 І нам ніхто нічого не казав, бо він у вільному доступі, щоб ви знали) Але краще їхати туди з інструктором, хоч і не кожен погодиться, бо це дратує працівників сервісного центру.

Друга спроба
Я знала, що їжджу добре. Не ідеально, але явно краще за багатьох, хто там отримує права щодня. Найбільше боялася розгубитися чи почати нервувати – і через це наробити тупих помилок. Бо там така схема: три однакові помилки підряд – і до побачення. А не здаєш майданчик – у місто вже навіть не виїжджаєш.
Отже, за годину до іспиту ми контрольно катнули з інструктором по маршруту. Я встигла перелаштуватися на інше щеплення (ще досі це складно дається, коли сідаю в іншу машину) й підготувала себе морально: роблю все, щоб здати, налаштовуюся на успіх, але допускаю, що можу завалити. Добре, що була ще одна спроба, про всяк випадок.
Початок був шикарний – першу помилку я зробила упродовж 10 секунд 😄💪 Зняла раніше «ручнік», аніж ввімкнула передачу й почала рухатися (якщо я правильно зрозуміла аргументацію екзаменатора). За словами мого інструктора, це можна було би оскаржувати, адже в той час нога була на тормозі й машина б не покотилася. Але на щастя, не довелося. Майданчик (естакада, гараж задом і передом, розворот в обмеженому просторі, паралельне паркування) я здала без проблем.

Далі виїжджала в місто і здебільшого думала лише, аби не заглохнути при рушанні (я ще досі цим, буває, грішу) і завчасно показувати повороти. Переді мною хлопець завалив свій іспит лише через те, що то запізно вмикав поворот, то задовго не вимикав. Та все пройшло ніби на одному диханні. Пощастило, що був не дуже насичений потік машин, вдалося легко перелаштуватися перед кільцем, обрати гарний момент для в‘їзду на нього, не було велосипедистів і маршруток, яких треба би було обганяти чи пропускати. Вже наприкінці маршруту я не показала поворот, коли перед кільцем на Курмановича змінила смугу. Це була моя друга й остання помилка. Іспит здано. За півгодини права у мене 🤩

Замість висновків
Здавати самостійно чи платити – особистий вибір кожного. Але мене дуже зачіпає, коли люди нарікають на корупцію в країні, але хабар за права вважають звичною справою. «Бо всі платять». «Бо сам не здаш». «Бо вся група так здає».
Приємно, що мене вітають, але водночас засмучує, коли кажуть: «Нічого собі, ти здала сама? Це ж майже нереально!» Реально. Хоч і складно. І я не дивачка, я нормальна.
І на щастя, я знаю вже з добрий десяток таких нормальних людей, які отримали права самостійно. Хочу їм подякувати тут сердечком за мотивацію й підтримку ❤️ І потегаю, щоб ви знали, що вони насправді існують 🤗

Юлія Сабадашина