Сьогодні вечором в мене «в особистих» була довга переписка з одним з євангельських церковних служителів. В моїх дописах (в тому, що я пишу) на тему масової участі євангельських християн він бачить велику загрозу для церкви. Тобто, виходить так, що публічний масовий похід в депутати євангельських християн (більшість з яких церковні служителі), не є загрозою для церкви, коли вона політизується тими ж служителями діаметрально протилежними політичними і партійними ідеологіями, які втягуються в церкву.

Моє ж, теж публічне, переживання сприймається як загроза передвиборчій кампанії деяких кандидатів. Людина запитала мене про мою істинну мотивацію перед лицем Бога Отця, навіщо мені роздуми про політику і християн. Я відповів, що моя мотивація в тому, що я бачу реальну загрозу і небезпеку для євангельської церкви, що її саме церковні служителі втягують в ідеологічні діаметрально протилежні політичні і партійні дискурси, в яких змінюється і розчиняється суть Євангелії… відбувається політизація українського євангеликализму, а ми майже нічого не навчились в цьому питанні з досвіду політизованого євангелікалізму Європи і США, та політизованого православ’я в Росії…

Я особисто не вірю в аполітичність, бо її не існує в природі взагалі. Християни з різними покликаннями є невід’ємною частиною суспільно-політичних процесів різного рівня, оскільки Церква, як людська спільнота, є частиною громадянського суспільства. Євангеліє в політиці через покликання християнина – це одне. Політизація ж євангельської церкви через політичний активізм церковних служителів і іх стале масове ототожнення з сумнівними політичними силами – це вже, повірте, зовсім інше.

Разом з тим, ми не можемо політизувати церкву, замінювати її місіональний дискурс на політичний і партійний, християнизуючи і духовно легітимізуючи його. Тобто, до твердження Ісуса “нині будеш зі Мною в раю” додавати “ну, якщо ти підтримуєш саме ці політичні чи партійні вподобання”.

Чи потрібно вчити прихожан суспільно-політичній розсудливості? Звісно, що так. Але ця розсудливість відштовхується не від політичної чи партійної приналежності чи ідеології. Навіть не від християнської партії, а саме від етики Царства Божого, явленої у Христі, Його втіленні, Його відношенні до ближнього, другого і навіть ворога, у Його хресті. Саме втрачена здатність розрізняти між місіональним і політичним привела очільників народу Божого до релігійно-політичної симфонії і синергії і нездатності розпізнати в Ісусі Бога, Месію.

Смію також уявити, що саме ось ця політична нерозсудливість і масова втрата місіонального покликання призведе багатьох прихожан і служителів в певний час до того, що вони підтримають політичний дискурс того, хто прийде перед Христом, але замість Христа. Втрата місіонального покликання – це втрата віри в преобразуючу силу Євангелії, і приписування цієї трансформуючої сили політичним чи партійним дискурсам і ідеологіям.
Бути і працювати в політиці по покликанню як християнин, це одне. Йти в політичний «хрестовий похід», не розрізняючи між романтичним бажанням і реальністю покликання, – це інше. Судити зло в іншому, йдучи в політику, це одне. Судити його в собі, ставши політиком чи депутатом, – це інше…

Відверто кажучи, я особисто не очікую, що щось сильно зміниться в країні на краще, коли чи якщо євангельські служителі масово прийдуть до влади. Але я знаю, що відбудуться внутрішні зміни саме у багатьох євангельських служителів під впливом специфічного середовища. І ці зміни будуть саме тому, що спрацьовує не покликання, а масовий духовно-емоційний романтицизм. Скоріше за все, через 5 років ми матимемо вже три тисячі кандидатів в депутати від євангельських прихожан і служителів, і, можливо, матимемо “церкви-вподобайки” – в залежності від політичних вподобань.
Саме в підміні місіонального дискурсу в церкві на політичний я розглядаю питання Христа, чи знайде Він віру, а також Його твердження, що в багатьох охолоне любов. Цілі і бажання боротися зі злом завжди достойні похвали. Проте інструмент Церкви як Тіла Христового – це, перш за все, Євангеліє про Христа, що трансформує серце людини роботою Духа Святого, направляє людей до стосунків любові та довіри один з одним і з Христом, і вбачає силу Божу не в можливостях, які дає влада, а в силі любові до ближнього, другого і ворога, які дає Христос, Сам пройшовши хрест.

Участь християнина в політиці – це не духовно-емоційний романтицизм; це покликання – професійне покликання, служіння Богу в політичній сфері. Тому варто бути дуже обережними, щоб романтичне бажання не переплутати з реальністю Божого покликання.

І щоб масовий похід євангеликів в діаметрально протилежні за ідеологіями політичні партії не перетворився на танці на березневій кризі, коли ми своїми ногами руйнуємо єдність церкви, а тріщини списуємо на «сатана восстав»…

Так, я знаю різницю між двома царствами. І знаю наслідки і небезпеку втратити християнською спільнотою своє місіональне покликання в Божому Царстві, етику Божого Царства, віру в єдину трансформуючу силу Духа Святого, силу Євангелія про Христа. Саме тому і пишу роздуми про масовий похід євангельських служителів в політичний вимір… В цій масовості я вбачаю не стільки благо для «світу», скільки втрату для «малого стада»… Шануймося ❤
——
Тарас М. Дятлик
6 жовтня 2020
Рівне, Україна