Не все те, що екзальтована релігійно-політичними наративами і очікуваннями християнська спільнота вважає важливим до рівня “духовного окропу”, є потрібним і важливим для церкви, як Тіла Христового.

У тому числі, запит на радикальний етнічний махровий націоналізм, расизм, махровий республіканізм чи оголтілий лебірельний демократизм, про-лайф, яке захищає ненароджене, але готове бомбити народжене, яке готове захищати корумповане, але деперсоніфікувати на основі гендерних питань.

Мені особисто дуже жаль бачити все більше домінуючий тренд у християнській спільноті, який ховає у склеп місіональне, і виводить на рівень божественного етнічне і політичне і структурно-релігійне.

Християнська спільнота заставляє грішника змінитись і приєднатись до них. Церква христова з любов’ю очікує: приєднуйся до тас такий який ти є, і ми разом будемо йти по шляху переображення у характер Христа.

Бути частиною християнської спільноти ніяк не = бути частиною Тіла Христового, Церкви
бо Церква – це про Царство Боже, про стосунки довіри і любові, про прийняття і переображення у спільноті надії.

А сучасні християнські спільноти здебільшого – це про царство релігійних лідерів, деперсоналізованих християнських цінностей і соціальних структур. Христос хоче бачити нас як друзів у Царстві Божому, а не у якості рабів у християнській соціально-політичній здебільшого закритій структурі.

Місія Бога і покликання церкви – це турбота про окрему людину, про кожну окрему людину, а не суспільство, яке у екзальтованому стані вірності християнським цінностям готове затоптати просто одну чи дві людини з тисяч, просто одну чи дві людини заради корпоритивної безсвідомої більшості…

Царство Боже – це про окрему людину і люблячого Бога, а не про суспільне благо ціною знищення окремої персоналії в угоду релігійних цінностей… все інше між рядками для певної групи людей…

З фб-сторінки Тараса Дятлика