24 лютого о 5.00 за Києвом Росія віроломно, підступно і підло почала війну – справжню війну від Яворова до Донбасу, від Одеси до Чернігова. Війну почала, бомблячи Київ і Харків. Путін оголосив “спеціальну військову операцію на Донбасі”. На Донбасі, ага.

Я вирішив записати свої враження, поки вони ще “теплі” – в першу чергу для себе.

Напередодні

Десь за 2-3 тижні до нападу війна вже висіла в повітрі. Але абсолютна більшість людей мислила “а може таки пронесе?”. Так думав і я – навіть на фб написав – Путін не такий дурний, щоб почати велику повномасштабну війну. Бо виграти її він точно не зможе. Це 603.7 тис км кв, це 44 млн. Це не якась маленька Молдова, Грузія чи Вірменія.

Деякі запасалися продуктами. Після деяких роздумів я попросив Наталю купити дещо. Навіть кумедно вийшло – вона спочатку не купувала, потім вже купила трохи круп, цукру і т.д., але якось ніби потай від мене, і поклала це у валізу середнього розміру. Ми переклали продукти на антрисолі, купили ще дещо. Без фанатизму, в розумних межах.

Останні 1-2 тижні жартували – “війна на разі переноситься”. Я навіть так сказав у дитсадку. Це був десь вівторок, 22-го, напевно.

Ніч 23/23 в принципі спали спокійно. Десь серед ночі прийшла Францішка (5 р.) до нас в ліжко, а дружина взяла Юліана (9 міс) і пішла досипати в іншу кімнату. У нас таке взагалі було вкрай рідко, але якраз у ту ніч сталося.

Десь о шостій ранку пише мені сестра з церкви, запитує, яка різниця між ВС і НС. Я пояснюю. Кажу (бо про війну ще не знав) – у нас надзвичайний стан, а не воєнний. А вона – таки воєнний.

Я залажу у фб, а тут все кишить – війна, війна, війна. Читаю десяток постів, зістрибую з ліжка і біжу до дружини. Буджу її і кажу, що війна. Ми встаємо. Радимося, що робити. Вирішили, принаймні трохи запастися водою і докупити деякі продукти. Проклеюю вікна скотчем буквою Х чи сніжинкою.

День провели у Львові. Хоч бензин і газ у машині був – вирішили таки не їхати нікуди. Варіант Польщі не розглядали, думали на кілька днів до мами у Сколе. Ніч перебули у Львові. Були напружені, але трохи спали.

Вранці о 5 прокинулися, почали міркувати, що робити. Я вже вирішив, що треба на кілька днів їхати у Сколе. Спокійно сходили в душ, зібралися, зібрали речі. Десь о 8.00 сіли в машину з речами, валізами, дітьми – і тут сирена. Що робити? Їхати чи лізти у підвал? Вирішили – у підвал. Просиділи десь пів години і поїхали. Не пам’ятаю, чи був відбій чи просто поїхали.

У Сколе разом провели 3 дні. Кожного дня відправляли гроші ЗСУ. На третій день я зрозумів, що сидіти без діла не можу – буду волонтерити у Львові машиною, возити людей, до кордону і т.д. Та і квартира пустує, а могла би людей приймати.

Сам повертаюся до Львова. Починаю приймати людей на квартирі. Інших везу машиною на Закарпаття. Один рейс, другий. Поступово з дружиною дозріваємо, що їй з дітьми таки краще у Європу.

Її запрошують у Прагу – пожити місяць чи два безкоштовно. Чех, просто хороший друг, навіть невіруючий, але дуже добра і щира людина. З нею хоче їхати ще одна жінка, теж має 2ох дітей, хлопчика і дівчинку, як у нас і приблизно такого ж віку. Домовляємося. Обговорюємо різні варіанти. Оскільки число було 5-е березня, на польському кордоні автомобільні черги до 40 км (!!!), піші на кілька км, вирішили на поїзд на Остраву (Чехія). 5 березня це 6-а річниця нашої сім’ї. Чавунне весілля зустріли у війні.

Прибули у Чоп. Там мою дружину на потяг не пускають – громадянство Білорусі, а потяг тільки для українців. Інша жінка без моєї Наталі не хоче їхати. На неї кричать, виїзд анульовують. Діти плачуть. Вертаються. Ми гарячково шукаємо рішення. Словацький піший перехід. Там те саме – це лише для українців.

І тепер уявіть собі наші відчуття – мій син 9 місяців, на грудному вигодовуванні, громадянин України. Ясно що без мами діти поїхати не можуть, а її не випускають. І що це значить – не випускають? Хіба законно не випускати білоруску з України? А не випускають саме наші.

Ну, ок. Переночували у Мукачевому на квартирі батьків наших спільних друзів – обидві сім’ї разом. На ранок настрій трохи змінилася. Наша сім’я все таки хоче, щоб дружина і діти їхали в Європу, а іншя сім’я вже невпевнена. Тому я сам везу Наталю і дітей до Смільниці – найпівденніший ПП в Польщу. У Наталі польський шенген, її не можуть не пропустити.

Людей було 200, але Наталя з грудної дитиною, її пропустили біль-менш швидко.

Я залишаюся, волонтерю, вожу людей, тепер уже до польського кордону. Один рейс, другий, третій. Всього десь 6-7 на Польщу зробив. Переважно жінки і діти. Одного разу віз 2-ох старших жінок і старшого чоловіка. У нього чеченці хату відібрали. Оскільки хата велика і на горбі, зробили там свій штаб, поставили великий бінокль, рації, автомати, кулемети. Чоловік зрозумів, що рано чи пізно наші (СЗУ) хату розвалять, бо там чеченці засіли. Втік від них, 8 км йшов полем до траси.

Інші, яких возив – харків’яни. Розповідали про жахіття війни. Луплять всіма видами зброї безперестанку. Вдень і вночі.

Наші теж не пасуть задніх. Повбивали купу окупантів, підбили безліч танків, БТРів і все таке. Літаки і вертольоти російські вже доліталися. В полон взяли десь тисячу росіян. Убили принаймні 4-ох генералів, а ще різних там полковників, підполковників…

На ютубі слухаю розмови росіян з мамою чи дружиною. Мат-перемат на маті. Важко повірити, що десь існують такі люди і такі розмови. Грубість, жорстокість. Дуже багато росіян убито, інші налякані. Кадирівці прийшли, деякі тут лягли навіки, інші втекли назад. Деякі росіяни описують, як вони ґвалтували, крали, курей ловили і катували українців.

Паралельно приймаю різних людей на квартирі. Навіть одну співачку з сином 7 р. приймав :) Люди дуже різні, але в цілому досвід позитивний.

Дивився трохи НТВ (пропаганда РФ) – така брехня на брехні – “міліція ЛНР відтісняє ЗСУ”. Бла бла бла. Перші дні ні слова про Київ. Тільки про ДНР-ЛНР. Брехливі брехуни. А у коментах боти накатали 100 коментів “ми за мир”. Тобто це війна за мир, чьо! Потім ютуб їх закрив. Потім фейсбук забокували у Росії. Всі все заблокували. Цукор виріс у ціні втричі. Це лише початок.

З Європи мені і дружині скидають гроші. На ці гроші купую газ для машини. Потім газ зникає в країні, то вже купую бензин. Вожу людей. Купую продукту на квартиру. Деякі люди, яких возив чи прихистив на квартирі навіть гроші давали.

Війна триває. Проводжу уроки української мови онлайн, двічі на тиждень ще і фізики для трьох восьмих класів. Одного разу прямо перед уроком повітряна тривога. Я і діти ліземо в підвал – кожен у себе вдома.

Вночі сирени. У Львові відносно безпечно. Читаєш про Маріуполь – там пекло. Люди без їжі. Все розбомблено і розвалено. У Харкові лише трішки краще. ЗСУ не мають змоги врятувати Маріуполь. Врятувати Маріуполь – це поставити під удар Київ, Харків і всю Україну. Молюся за Маріуполь кожного дня.

Окрім того, тричі чергував у школі вночі. Першу ніч було спокійно і лише 8 людей – біженців зі сходу. Другу ніч аж 40, але теж відносно спокійно. Приймаю вночі людей, записую, перевіряю паспорти і т.д. Третю ніч (не підряд, а для мене третю) 2 людини – лише мама з дитиною. Але вночі сирени, зазвичай після 5.00. В підвал школи за 15 хв приходять понад 100 людей з інших будинків. Це вулиці Пулюя, там є багатоповерхівки.

2 дні тому, в неділю вранці, машина, яка вірно служила весь цей час, бахнула. Тобто не заводиться. Я думав стартер, але майстер каже, що ні, а що саме він не знає, це не його профіль. Треба якось ремонтувати, шукати майстра, тягнути на сервіс.

За той час Наталя з дітьми безпечно добираються до Праги. Спочатку двічі ночують у сім’ях – один раз біля Перемишля, один раз біля Кракова. Потім близько тижня в Празі. Оскільки Наталя жила у Німеччині 7 років до заміжжя – вирішуємо, що Німеччина для нас краще. Там Наталя знає мову і країну, є друзі, які допоможуть. Спілкуємося по скайпу. З Наталею і Францішкою – Юліанчик ще не дуже щось розуміє, але для мене радість його бачити.

Варіант покинути Україну на разі не розглядаю. Це і неможливо, але я б і не зміг. Хоча з мене такий собі вояка, але якщо будуть брати мене, без досвіду – буду воювати як умію. Натомість взагалі не розумію чоловіків, які рвонули закордон ще у перший день…

Паралельно читаю новини. Бачу, що реально нам допомагають США, Британія, Польща, Литва, Чехія, Словаччина. Навіть Японія. А Німеччина і Франція так собі. Китай і Індія “нейтральні”. Навіть Сінгапур за нас. Три перші дні всі (на заході) взагалі чекали, що візьмуть Київ. А не взяли. Не взяли Харків, не взяли нічого. Хіба Херсон і то там синьо-жовті прапори всюди. Тоді “колективний захід” прокинувся, почали зброю і гроші давати. “Пекельні санкції” запрацювали. SWIFT. Швейцарія блокує Росію фінансово.

У фейсбуках свої пристрасті. В тому числі мовні. Мовляв, російськомовні мають на українську переходити. Звісно, такий перехід справа добра і корисна, але річ взагалі не в мові. Путін вигадає 100 причин для війни, навіть якщо Харків заговорить української чи китайською. Суть не в мові взагалі. Російськомовні росіяни убивають російськомовних українців. Чхати Путін хотів на всі мови – російську і українську так само. Він імперіаліст, шовініст, тотілатарний диктатор. Мова – формальний привід. Він тут “знайде” ядерну зброю, хімічну, бактеріологічну. Розвалить нам пів України. Чхати Путін хотів на мови в прицнипі.

Зеленський виступає перед парламентами США, ВБ, Німеччини та Ізраїлю. Ще 10 років тому він був просто капітаном команди “95-ий квартал”. Не політиком, не мільйонером. Заможним українцем з бізнесом. А тепер його стоячи вітає Конгрес.

До речі, Зеленський веде себе дуже гідно в цілому. Здивував весь народ. Підтримка 91%. Натомість ЄС (“європейська солідарність”, тобто) трішки піарить Порошенка. Відео знімають, як він там евакуйовує людей. Може мені так здається, але більше для пі-ару, аніж для діла.

Війна триває. Ми не знаємо, коли і як вона закінчиться. Але вона не може закінчитися “десь посередині”. Або ми розіб’єму орду зі Сходу, або вони знищать нас. Третього не дано. Путін намагається зберегти обличчя. Він хотів захопити Київ і Харків, але взяти зміг лише Херсон. Тепер йому треба вдавати переможця. Він виступає на концерті з гаслом “Ми проти нацизму”. Цинізм по-російськи – нацисти 21-го століття проти нацизму. Бджоли проти меду.

По телевізору марафон. В цілому добре, але деколи перегинають палицю. Ведучі так себе ведуть, ніби українська армія розбила російську і за 3 дні Москву візьме. Я не проти, але на разі так не є. Нам треба бути максимально чесними – ця війна не закінчиться найближчі 3 тижні. Хіба що Путіна вб’ють чи заарештують. Путін не просто не може зупинитися – він вже і не може і не хоче. Він хоче перемоги. Принаймні якусь ще одну “республіку” створити. Принаймні, Таврію взяти. Йому потрібен імідж переможця. Як це укри йому носа втерли?! Та не бути цьому! Гопнік з Кремля не знає, як робити крок назад. Така його психологія.

Садовий і обидва Клички ведусь себе дуже адекватно. Навіть Вілкул став патріотом. А от Царьов покидьок, зрадник, чкурнув десь у Іспанію, потім у Москву. Закликав ОПЗЖ з квітами зустрічати армію РФ! Одне добре – тепер ясно хто є хто, хоч і раніше було більше менш ясно.

Списувався з студенткою з Росії. Вона не путіністка, але і не хоче чесно назвати речі своїми іменами. “Это все политика”. Не Путін злочинець, а якась розмита політика винна у смертях. Не Росія, не російський народ.

А Медведчук утік з-під домашнього арешту. Тепер шукають. У нас все так – спочатку хай втече, а потім будемо шукати. Тим часом деякі вивозять через Закарпаття на Угорщину по 30 млн доларів готівки. Наші прикордонники осліпли і не бачать нічого. 30 млн доларів – це кілька валіз, щоб ви розуміли.

Я продовжую молитися за нашу перемогу. Ми не почали цю війну – її почав Путін, його генерали і його армія. Бог є на боці правди і справедливості.

Все буде Україна!

(всі фото з інтернету)