Замітка про мови і окупантів – Тарас Дятлик

Мови агресорів проти України:
• російська
• німецька
• татарська
• монгольська
• турецька
• арабська
• польська
• угорська
• румунська
• норвезька
• шведська
• французька

Не впевнений, чи всі мови перерахував по пам’яті з історії України, тобто мови тих, хто історично вчиняв чи вчиняє агресію проти України. І якщо бути абсолютно послідовним, то необхідно прийняти закон проти мов агресорів, заборонити говорити, писати, читати, думати мовами агресора тощо. Будь якою мовою народу, який хоч колись вчинив будь яку агресію проти України. Ми, діти Христа, не забудемо! не простимо! не будем проповідувати Євангеліє мовою будь якого агресора! Спочатку мова, потім Христос і Христове! [це іронічний сарказм]

Друзі, я абсолютно підтримую в Україні єдину державну мову — українську! Її дуже люблю, нею спілкуюсь в родині, нею служу Богу в Україні, нею читаю, пишу.

Проте я абсолютно не підтримую демонізацію будь-якої мови, особливо християнами, які мають сприймати дар мов як дар Божий, хоч і через трагедію Вавилонської вежі; як маємо дар Викуплення Христом через трагедію Непослуху. Ми приймаємо Викуплення з вдячністю. Ми приймаємо різноманіття мов з вдячністю до Бога.
Мова для християнина — це інструмент спілкування з Богом, з ближнім, з іншим, навіть з ворогом в контексті місіональної діяльності, здійснення місії Бога. Люблячи і поважаючи рідну мову, ми не маємо права принижувати будь яку іншу. Так само як є гріхом, коли росіянин-християнин принижує і насміхається з української мови, так само, вважаю, є гріхом, коли українець-християнин зневажає російську чи якусь іншу мову.

Гріх не в мові людини, чи народу. Гріх — в гріховній природі, в гріховній сутності людини. І мене глибоко дивують християни і в Україні, і в Росії, які сакралізують мову, надають їй містичного значення. Новий Завіт написаний з ціллю здійснення місії Бога мовою греків, які декілька сот були агресорами проти Ізраїлю. Можливо, зробимо тоді один толковий переклад українською мовою і знищимо всі грецькі манускрипти, хоча би ті, що в Києві? Ну, якщо Ізраїль для нас — народ Божий..

Христос, Який втілився у світ, в народ Божий, щоб примирити Бога і людину, говорив мовою того, хто став ворогом Богу. Христос зробив крок у Своїй місії – говорив мовою того народу, до якого безпосередньо звертався, не демонізуючи арамейську (гебрейську) мову через те, що юдеї розп’яли (!) Божого Сина, не розпізнавши у Христі Бога. Саме це є агресія вселенського масштабу, підтримана Пилатом, який, скоріше за все, говорив мовою окупантів Ізраїлю – латиною… І знову ж таки, я не про агресора, а про управляючий принцип щодо мови.

Час від часу мені пишуть в коментарях чи в особисті повідомлення (з претензіями або без), чому я часто пишу російською. Друзі, я вибираю мову в залежності від аудиторії, до якої хочу звернутись. І це не завжди українська аудиторія через особливості мого служіння в регіоні Східна Європа і Центральна Азія (біля ~10 різних країн з десятками мов, де саме часто російська мова є Lingua franca). Майже 7-8 місяців в рік вже майже 10 років я в поїздках по регіону, де більшість моїх колег, друзів, партнерів, знайомих (окрім росіян) мають російську мову у якості міжнародної. Чи ж не маю я права, поважаючи їх і бажаючи чимось поділитись з ними, звернутись до них мовою, яку вони розуміють?

Я ж не пишу якісь богохульні тексти, чи наклепи, чи прокльони чи ще щось російською мовою (навіть українською і англійською не пишу цього). Просто намагаюсь поділитися своїми роздумами про Бога, свій шлях з Ним, свої переживання з ширшим колом, де більшість не читає українською. Знаю, що для деяких моїх близьких знайомих це є болюче питання, і цей мій допис у тому числі.
Але я думаю про те, що якщо дійсно це є проблема (бо ці питання досить часто піднімаються щодо моїх російськомовних дописів), то, мабуть, варто не писати і взагалі не ділитися нічим зі своїми друзями і знайомими з регіону? Мабуть, варто зробити як поступили деякі пастори – оголосити всіх російськомовних агресорами (навіть не питаючи їх політичних поглядів, так, включно з Юрієм Кириловичем, бо ж він російською теж пише) і обмежитись виключно українською принципово у всьому? Мабуть, варто кинути служіння для регіону (більшістю російськомовне), залишивши своє покликання, піти з організації і служити виключно україномовним? Мабуть, варто всіх російськомовних військовослужбовців поставити перед вибором: або думаєш, говориш, пишеш українською в житті і в сім’ї, або звільняйся? І, мабуть, варто тоді багатьом (сотням?) україномовним пасторам, що їдуть в Штати збирати кошти для свого служіння, перестати відвідувати російськомовні слов’янські церкви, перестати там проповідувати російською, і говорити з перекладачем – з української на російську… Це буде послідовність! Це буде по-справжньому про-українськи! Але чи буде це мудро, розумно для нас, християн? Чи буде це місіонально?

Я люблю українську мову, спілкуюся нею, пишу, читаю, думаю, проповідую в нашій церкві. Але я також люблю і російську мову. І як Гітлер для мене не є причиною демонізації німецької, Наполеон – французької, Пілсудський – польської (привіт десяткам тисяч заробітчан у Польщі), так і Путін не є для мене причиною демонізації російської мови. Бо сотні і тисячі російськомовних людей, які живуть не в Україні, – люблять Україну, люблять Христа, поважають мову один одного заради Христа, перш за все, заради Його місії.
Можливо, для когось це звучить як захист російської мови. Ні, це абсолютно не так. Я захищаю своє право, як християнин, звертатись, у тому числі, і російською мовою до російськомовних християн у нашому регіоні, де я несу служіння. І для мене це питання місії, а не демонізації. Та й багато що хотілось би ще сказати… І знаю, що, як завжди, кожен прочитає своє… Але для мене, як для християнина, всі мови у Христі – місіональні, є даром Божого різноманіття. А демонізуємо ми їх самі, за своїм вибором. Бо як є російськомовні агресори, так є і немало україномовних зрадників, і україномовних християн, які ненавидять Майдан, не допомогли нічим українській армії, ні одному переселенцю тощо… Зато багато з них захищають українську мову…

Перепрошую, якщо зачепив ваші почуття. Простіть мене… Просто намаюсь востаннє пояснити себе, якщо це має якесь значення. І не хочу, захищаючи свою рідну улюблену мову, мову своєї мами, ображати чи принижувати мову мого ближнього, мого друга, його улюблену мову, мову його мами. Немає рас у Тілі Христовому, немає мови агресора в житті сповідуючого християнина, але є мова рідна. Не має бути в Тілі Христовому мови гріховного мислення на роз’єднання церкви, але мають бути мови місіонального мислення, на об’єднання Церкви… Шануймося

Тарас Дятлик
(з соцмережі)

Сім питань до євангельської спільноти в Україні

Нам в Україні потрібна не стільки Реформація (як відтворення середньовічного явища в сучасній Україні), скільки сам Ісус Христос та койнонія з Ним та з Христовими, з усіма сповідуючими християнами, які вірять в преображуючу силу Євангелія для людини та в преображуючу силу місії Бога для суспільства. Як богословський термін стосовно людини, то ре-формація — це те, що робить людина, щоб відповідати Божим очікуванням, а транс-формація (преображення, μεταμορφοομαι) — це те, що робить Бог Духом Святим.

▪︎ Μεταμορφοομαι (Мт 17:2; Мк 9:2; Рим 12:2; 2 Кор 3:18).

▪︎ Μορφοω (Гал 4:18). ▪︎ Μορφη (Мк 16:12; Фил 2:6, 7).

▪︎ Συμμορφιζομαι (Фил 3:10).

▪︎ Συμμορφος (Рим 8:29; Фил 3:21).

Ми дуже багато що хочемо просто реформувати. Проте без трансформації реформація людини чи суспільства, щоб закріпити результат реформування, не відбувається.

Причина — трансформація. Наслідок – реформація. Ми надіємось, що наслідок можна закріпити як форму за допомогою п’яти соло без відповідної трансформації Христом. Але реформування — це зовнішні зміни, трансформація ж (переображення, зміна образу) — це, перш за все, внутрішнє (відродження, зміна стосунків з Христом, – причина), а потім і зовнішнє (зміна способу стосунків з іншим і способу життя, – наслідок) преображення.

Говорячи про відтворення Реформації в українському суспільстві, так, як це мислять саме євангельські християни, я не вірю в цей процес і його успіх, якщо не буде повернення християнської спільноти, перш за все, до свого первинного покликання — місійної роботи в проголошенні Доброї Новини, а не просто надто вибіркова боротьба християнської спільноти з виключно окремими соціальними гріхами на рівні заборони.

Відверто кажучи, ми перестаємо вірити в преображуючу силу простого Євангелія Ісуса Христа, що веде до відродження від Бога та трансформації.

Я не проти Реформації, як явища, яке почалось в 1517 році, якщо дивитись на її богословські, філософські, економічні, культурні, соціальні, політичні передумови, і брати до уваги (тільки?) позитивні наслідки (бо ми, українські євангельські християни, не хочемо і не любимо говорити і пояснювати взаємозв’язок між Реформацією і хвилею кривавих повстань, а також хвилею Контрреформації).

Отож, вивчаючи історію Реформації, в мене є питання до тих, хто хоче відтворити Реформацію в українському суспільстві:

1️⃣ Чи готові ми “оплатити” той самий “соціально-політичний пакет” наслідків, ставши і активно закликаючи, як євангельська спільнота, на шлях Реформації українського суспільства?

2️⃣ Чи готові ми, як євангельська спільнота (і хто саме з наших очільників) взяти відповідальність за наслідки і результат цього процесу?

3️⃣ Чи відбулися в Україні передумови Реформації, а саме в сфері інтелектуальній, освітній, культурній, гуманістичній?

4️⃣ Чи готові, перш за все, наші євангельські церкви самі повертатись до першохристиянства у своїй життєдіяльності, перед тим, як його насаджувати в країні у якості Реформації українського суспільства?

5️⃣ Що ми готові змінити особисто в собі, в своїй спільноті, в своїй практиці, окрім презентації 5 соло? За що готові страждати як за Христа в Україні? Пройшов 2017 рік, але в наших помісних церквах практично нічого в плані Реформації не змінилось з різних об’єктивних і суб’єктивних причин.

6️⃣ Чи є у нас в Україні соціальні пророки, які передували Реформації, помираючи за те, у що вірять? Чи готові ми прийняти гоніння від українського суспільства і держави, ставши на активний шлях Реформації українського суспільства? Чи готові будемо прийняти також Контрреформацію, і від кого саме?

7️⃣ Чи готова наша євангельська спільнота взяти відповідальність за локальні повстання і локальні військові конфлікти в Україні, якщо почнеться активне насаджування ідеалів Реформації? Бо повторити лютерівську Реформацію без фундаментальних соціальних потрясінь в українському суспільстві інакше буде неможливо. Реформація — це не тільки 5 соло, це й фундаментальні зміни як в Церкві, так і в суспільстві.

Отож всі заклики до втілення ідеалів Реформації в Україні особисто я не сприймаю сьогодні як щось серйозне (за що готові платити саме ті, хто до цього закликає), бо, як правило, ці люди не до кінця усвідомлюють всіх передумов та наслідків Реформації, і сумніваюсь, що вони самі візьмуть моральну відповідальность за це.Повторюсь, в цілому я позитивно оцінюю історичне явище Реформації, що відбулась в Європі, та її соціально-політичний і духовний вплив на європейські нації, а згодом і держави. Проте сам цей історичний феномен неможливо повторити і відтворити як “Реформацію” в пост-реформаційний період Церкви, націй і держав, коли в нас фундаментально змінився як устрій Церкви та її політична роль, так і соціально-політичний устрій порівняно з середньовічним. Я не проти Реформації. Я за трансформацію…

Що нам треба, як євангельській спільноті в Україні, на мою думку?

1️⃣ Повернення євангельської спільноти до віри в силу Євангелія і до проголошення Євангелія не просто в церкві, а поза її межами, щоб Євангеліє було частиною не тільки проповідей під час богослужіння, але, перш за все, частиною нашого щоденного життя, якщо вже говорити про повернення до першохристиянства. Докостянтинівське християнство характеризувалось саме неймовірною вірою сповідуючих християн в преображуючу силу Євангелії, вірністю не стільки церковним чи державним чи етнічним ідеям чи структурам, скільки самому Христу, Його Тілу (Церкві) і Добрій Новині про Царство Боже і можливість через жертву Христа знову мати стосунки любові і довіри з Богом і один з одним, як це замислив Господь ще до гріхопадіння людини.

2️⃣ Повернення євангельської спільноти до цілісного розуміння місії Бога і покликання християнина (див. Кайпера) у світі. Щоб цьому навчати не тільки в семінаріях, але й в кожній помісній церкві. В цьому контексті має трансформуватись і духовна освіта, переналаштувавшись з підготовки до церковної життєдіяльності на підготовку до місії християнина в світі у співпраці з Університетом. Бо інтелектуальна еліта, завдяки якій стала можливою Реформація у той час, готувалась не в семінаріях, а саме на богословських факультетах Університету. На жаль, сьогодні більшість церковних служителів сприймає ідею богословського факультету в Університеті скорше як дикий лібералізм, який не має нічого спільного з підготовкою до служіння в помісній церкві. Але це окрема тема, до якої нам потрібно повертатись без суперництва між деномінаціями і семінаріями, об’єднуючи наші обмежені ресурси заради втілення місії Бога, а не просто заради видачі дипломів і вчених звань “хто перший?”.

Отакі передумови мого допису: чому нам потрібен зараз найбільше сам Христос (як відновлення довіри до Євангелія і місії Бога), а не спроба відтворити ідеї середньовічної Реформації в сучасних українських реаліях. Шануймося ❤——

(с) Тарас М. Дятлик
1 листопада 2020
Рівне, Україна

Дивенні часи – Микола Романюк

Дивенні часи – на наших очах формуються нові християнські вірування. Ось одне з нових: Виявляється, що якщо євангельські християни стануть депутатами, то вони щось почнуть робити доброго для міста, для людей, для Бога, для поширення Царства Божого.

Нісенітниця. Бо правда в тому, що якщо вони цього не робили раніше – то депутатство піде їм і їх громаді лише на шкоду. Або ще таке: якщо до політичної партії долучаються як кандидати члени баптистських, п’ятидесятницьких чи харизматичних церков, то ці партії одразу стають просімейними, прохристиянськими і однозначно вартними до обрання. Ну а це вже, пробачте, дурість. Живий і проактивний християнин може вплинути (і то ймовірно і то в майбутньому) на своє найближче партійне оточення і то чисто теоретично.

А ще ці віруючі у свої нові доктрини не беруть до уваги, хто там більшість на верху різної партійної висоти, і який шлейф за ними тягнеться. Віряни з ЄХБ, ХВЄ й інші їм (партіям) потрібні – а куди правду діти – задля збільшення лояльного електорату з наївного та інтелектуально не перевантаженого церковного середовища, для якого наявність «свого» одразу приваблює, а ще відбілює і «освячує» всю партію.

Чи ще така «віра»: партія, до якої належить той і той, святіша і чистіша, як партія до якої пішов інший. Глобально в українському політикумі немає декількох справжніх партій, як у демократично розвинених країнах. Ті наші 120 чи й більше постійно реінкарнуються з новими іменами і вивісками, але залишаються здебільш ідеологічно імпотентними, як і ті, що були до них і будуть після. А ті, які мають обриси ідейних партій, наповнені нерідко глибоко безідейними людьми, для яких їхній приватний зиск – це вся і ідеологія і релігія, неважливо у який бік хто хреститься. А тому, ймовірно, крім перемальованих комуністів і відверто бізнесових, немає великого значення у якій хто партії. І час – хороший суддя: через чотири роки повернемося до підсумків.

За кого голосувати? Лише за ті команди на місцях, яких ви хоч якось безпосередньо знаєте, розумієте, цінності яких теоретично можете спрогнозувати. Цікавтесь не лише тим, що обіцяють, пам’ятаючи народну приказку «Обіцянка – цяцянка, а дурню радість», але й тим, що ті люди вже робили не лише як депутати, а як громадяни. Бо лише кандидати, відомі турботою про спільну користь, варті якнайпильнішої уваги.

(з фейсбуку)

Християнин, служитель, церква і політика

2000 років історії Церкви і християнства промовисто свідчать, що загравання церкви і політики закінчуються погано. можна навести низку прикладів з римського католицизму, православ’я, протестантизму.

це жодною мірою не означає, що віруючим людям категорично не можна йти в політику.

це свого роду парадокс. Церква – це спільнота віруючих людей, але церква як інституція (передусім духовна, а вже потім суспільна чи соціальна) має тримати дистанцію з політичними інституціями. адвокат має тримати дистанцію з суддею і прокурором, британська королева не може заходити в парламент, а бути дівчині і батьком і чоловіком не можна. є речі, які мають внутрішню суперечність.
мова не йде про те, що батько трьох дітей не може бути військовим, чи екскурсовод не може бути вчителем. є десятки занять і професій, які прекрасно можна поєднати. можна мати кілька вищих освіт, бути інженером і депутатом місцевої ради, керівником благодійної організації і батьком 5 дітей, колекціонувати марки і бути радіоаматором, розводити курей і вести молитовну групу в церкві.
мова про інше.

служитель церкви завжди ототожнюється з нею, церквою. пресвітер – це “обличчя церкви”, так би мовити.
а церква має свою, унікальну функцію. церква в певному відношенні є в опозиції до цього світу, бо світ – це не просто люди, а певні структури, філософія, цінності, парадигми, практики. і світ в цілому є ворожим Богу. хоча це той самий світ (космос) за який помер Христос, але це той самий світ (космос), який не можна любити. В першому випадку це люди, і кожна душа цінна Богу. В другому – це вже філософії і поривання, традиції і практики, дух часу, противний Богу.
чому ж тоді християнин може йти в політику, а служитель – ні?
а тому, що священник римо-католицької церкви не може одружуватися, а мирянин може. хоча я не підтримую ідею целібату і вважаю її вигадкою, тим не менше, структура має свої правила. мій знайомий священник ПЦУ вже не стане єпископом – бо він одружений. такі правила в ПЦУ.

деколи вибрати А, означає відмовитися від Б. вибрати Б – відмовитися від А. стати Президентом означає перестати грати в 95-у кварталі.
просто христянин може (і повинен) бути політично активним, тому що це його країна, його земля, його місто чи село. він не має ховатися в печері від соціуму. йти на вибори і голосувати – це ок.

але для того, щоб активно займатися політикою (бути професійним політиком), мабуть, треба мати певні освіту/здібності/схильності/досвід/підтримку/фінанси/дари/таланти і т.д. християни не змінять цей світ якщо просто масово ринуть у політику. цей світ гине через гріх – і ні політики, ні християни не переламають цю тенденцію. зупинити можна лише локальні вияви.

навіть якщо всі євангельські христяни масово підуть у ради всіх рівнів – гомосексуалізм не зупинити. можна заборонити гей-паради, але вони – наслідок гріха, неправильно, небожого розуміння шлюбу і сім’ї.

а звідки приходить Боже? чи через закон, який щось забороняє (чи до чогось змушує)? ні, через віру в Христа і внутрішню роботу Святого Духа.

шлях Бога – це відродження людини через віру в Христа, і вже потім (але не завжди), як наслідок – трансформація суспільства. Христос не помер заради трансформації суспільства, а помер заради кожної конкретної душі. оправдання через віру головна ціль Бога, а не “більш християнська Україна” у 21 ст.

в нашій країні за 30 років було зроблено мільйони абортів. аборт це вбивство, гріх. і майже всім партіям так нормально, за винятком кількох. нормально і тим, в які масово пішли християни. чи повинні християни вилазити зі шкіри, щоб зупинити аборти? чи це головне призначення християн на землі – забороняти аборти? і що дасть заборона сама по собі? аборти будуть робити або таємно, або закордоном.

можливо, мої думки здаватимуться дещо кострубатими, але головна ідея, яку я хочу донести – світ це світ, а церква це церква. держава не має ставати церквою, а церква державою.

сьогодні служитель Петренко балотується від партії сірих. завтра християнин Сидиренко не приєднається до його церкви саме тому, що підтримує зелених. сьогодні політичні смаки служителя здаються “просто його особистими смаками”, а завтра впливатимуть на церкву, її внутрішнє життя, духовний клімат.

певні речі є незворотними. рішення, прийняті зараз, буде неможливо скасувати через 5 років. навіть коли/якщо ті, хто приймали їх, усвідомлять їхню помилковість.

Сергій Чепара

Христос і політизовані служителі храму…

Сьогодні вечором в мене «в особистих» була довга переписка з одним з євангельських церковних служителів. В моїх дописах (в тому, що я пишу) на тему масової участі євангельських християн він бачить велику загрозу для церкви. Тобто, виходить так, що публічний масовий похід в депутати євангельських християн (більшість з яких церковні служителі), не є загрозою для церкви, коли вона політизується тими ж служителями діаметрально протилежними політичними і партійними ідеологіями, які втягуються в церкву.

Моє ж, теж публічне, переживання сприймається як загроза передвиборчій кампанії деяких кандидатів. Людина запитала мене про мою істинну мотивацію перед лицем Бога Отця, навіщо мені роздуми про політику і християн. Я відповів, що моя мотивація в тому, що я бачу реальну загрозу і небезпеку для євангельської церкви, що її саме церковні служителі втягують в ідеологічні діаметрально протилежні політичні і партійні дискурси, в яких змінюється і розчиняється суть Євангелії… відбувається політизація українського євангеликализму, а ми майже нічого не навчились в цьому питанні з досвіду політизованого євангелікалізму Європи і США, та політизованого православ’я в Росії…

Я особисто не вірю в аполітичність, бо її не існує в природі взагалі. Християни з різними покликаннями є невід’ємною частиною суспільно-політичних процесів різного рівня, оскільки Церква, як людська спільнота, є частиною громадянського суспільства. Євангеліє в політиці через покликання християнина – це одне. Політизація ж євангельської церкви через політичний активізм церковних служителів і іх стале масове ототожнення з сумнівними політичними силами – це вже, повірте, зовсім інше.

Разом з тим, ми не можемо політизувати церкву, замінювати її місіональний дискурс на політичний і партійний, християнизуючи і духовно легітимізуючи його. Тобто, до твердження Ісуса “нині будеш зі Мною в раю” додавати “ну, якщо ти підтримуєш саме ці політичні чи партійні вподобання”.

Чи потрібно вчити прихожан суспільно-політичній розсудливості? Звісно, що так. Але ця розсудливість відштовхується не від політичної чи партійної приналежності чи ідеології. Навіть не від християнської партії, а саме від етики Царства Божого, явленої у Христі, Його втіленні, Його відношенні до ближнього, другого і навіть ворога, у Його хресті. Саме втрачена здатність розрізняти між місіональним і політичним привела очільників народу Божого до релігійно-політичної симфонії і синергії і нездатності розпізнати в Ісусі Бога, Месію.

Смію також уявити, що саме ось ця політична нерозсудливість і масова втрата місіонального покликання призведе багатьох прихожан і служителів в певний час до того, що вони підтримають політичний дискурс того, хто прийде перед Христом, але замість Христа. Втрата місіонального покликання – це втрата віри в преобразуючу силу Євангелії, і приписування цієї трансформуючої сили політичним чи партійним дискурсам і ідеологіям.
Бути і працювати в політиці по покликанню як християнин, це одне. Йти в політичний «хрестовий похід», не розрізняючи між романтичним бажанням і реальністю покликання, – це інше. Судити зло в іншому, йдучи в політику, це одне. Судити його в собі, ставши політиком чи депутатом, – це інше…

Відверто кажучи, я особисто не очікую, що щось сильно зміниться в країні на краще, коли чи якщо євангельські служителі масово прийдуть до влади. Але я знаю, що відбудуться внутрішні зміни саме у багатьох євангельських служителів під впливом специфічного середовища. І ці зміни будуть саме тому, що спрацьовує не покликання, а масовий духовно-емоційний романтицизм. Скоріше за все, через 5 років ми матимемо вже три тисячі кандидатів в депутати від євангельських прихожан і служителів, і, можливо, матимемо “церкви-вподобайки” – в залежності від політичних вподобань.
Саме в підміні місіонального дискурсу в церкві на політичний я розглядаю питання Христа, чи знайде Він віру, а також Його твердження, що в багатьох охолоне любов. Цілі і бажання боротися зі злом завжди достойні похвали. Проте інструмент Церкви як Тіла Христового – це, перш за все, Євангеліє про Христа, що трансформує серце людини роботою Духа Святого, направляє людей до стосунків любові та довіри один з одним і з Христом, і вбачає силу Божу не в можливостях, які дає влада, а в силі любові до ближнього, другого і ворога, які дає Христос, Сам пройшовши хрест.

Участь християнина в політиці – це не духовно-емоційний романтицизм; це покликання – професійне покликання, служіння Богу в політичній сфері. Тому варто бути дуже обережними, щоб романтичне бажання не переплутати з реальністю Божого покликання.

І щоб масовий похід євангеликів в діаметрально протилежні за ідеологіями політичні партії не перетворився на танці на березневій кризі, коли ми своїми ногами руйнуємо єдність церкви, а тріщини списуємо на «сатана восстав»…

Так, я знаю різницю між двома царствами. І знаю наслідки і небезпеку втратити християнською спільнотою своє місіональне покликання в Божому Царстві, етику Божого Царства, віру в єдину трансформуючу силу Духа Святого, силу Євангелія про Христа. Саме тому і пишу роздуми про масовий похід євангельських служителів в політичний вимір… В цій масовості я вбачаю не стільки благо для «світу», скільки втрату для «малого стада»… Шануймося ❤
——
Тарас М. Дятлик
6 жовтня 2020
Рівне, Україна

Усі – на вибори?

Дуже-дуже багато з моїх євангельських знайомих (близьких і не дуже), а також євангельські «френди» з ФБ (з якими вже багато років знайомі і «френдуємо» в соцмережі) балотуються в депутати від різних, діаметрально протилежних за ідеологією партій. «Собор» на днях повідомив, що не менше 1000 євангельських християн по всій Україні балотується в депутати. Хоча я вважаю, що їх кількість набагато більша, — щонайменше 1500 євангельських. Ось поіменний список партій (з моїх спостережень), інтереси яких представлені євангельськими християнами на перегонах в кінці жовтня цього року (якщо євангельські балотуються ще від якихось партій, буду вдячний, якщо дасте знати):

• Слуга народу
• Опозиційна платформа – За життя
• Європейська Солідарність
• Батьківщина
• За майбутнє
• Радикальна партія Ляшка
• УДАР
• Наш край
• ВО “Свобода”
• Партія Шарія
• Сила і честь
• Голос
• Перемога Пальчевського
• ПроПозиція
• Успішна Україна
• Наш край
• Рідне Закарпаття

Що мене найбільше турбує (в Рівному зокрема)? Мене дуже турбує те, що більшість партій і євангельських християн, церковних служителів (за окремим виключенням, спостерігайте самі) користуються риторикою “вони” (це ті, кого “ми” вважаємо ворогами Бога, Церкви, України, суспільства, цінностей тощо; хоча, можливо, насправді “вони” “нам” і не вороги) та “ми” (це ті, хто глибоко вірить у те, що якщо “ми” отримаємо владу, ми встановимо божественний порядок в селі, в місті, в районі, в області, в державі, а вже потім, можливо, і по всій Європі аж до Танзанії).

Вони – брехуни, ми – чесні.
Вони – бажають зла країні, ми – бажаємо виключно добра.
Вони – йдуть грабувати, ми – йдемо спасати.
Вони – тільки говорять, ми – тільки працюємо.
Вони – нечестивці, ми – християни.
Вони – за війну, ми – за мир.
Вони – старе мислення, ми – нове мислення.
Вони – наймити, ми – господарі.
Вони – дилетанти, ми – професіонали.
І так далі… вони… ми… вони… ми…

Як членам євангельських церков робити політичний вибір, коли так безпрецедентно в цьому році через церковних служителів політичні гасла та обіцянки вриваються в помісні церкви, звучать з кафедр, в проповіді, в виховних бесідах “щодо єдиної політичної правди” і “якщо ти проти нас, дивись, щоб не похулив Духа Святого”?

Я аж ніяк не хочу сказати, що всі поголовно 1500 євангельських християн хочуть влади. Але разом з тим, хочу закликати всіх євангельських християн, що балотуються, уважно прочитати наступне від Генрі Нувена. Це НЕ проти Церкви, НЕ проти місії Церкви, НЕ проти місії Бога, НЕ проти християнства. Це проти спокуси явити Божу любов владною силою, “женучи нечисть” невідомо звідки і невідомо куди… Все інше – краще за Нувена сказати не можу.
Тому думаймо… ніяка влада не замінить звістку про Надію у Христі та божественну любов Церкви до грішника, до нечестивця, до ЛГБТ, до корупціонера, до їх спасіння душі…
І в той час, як ми так хочемо вигнати нечестивця, будьмо уважними, щоб Христос не пішов за ним, шукати його – одну вівцю, «полишивши» нас – 99 політичних праведників «при владі»… Нагадаю, це не проти Церкви, не проти християнства… Хоча вже втомився пояснювати… Шануймося

Тарас Дятлик
(з фейсбуку)

Все вы знаете о том, что третьим искушением Иисуса было искушение власти. «Я дам тебе все царства мира и славу их», — говорил дьявол Иисусу. Когда я задумываюсь о том, в чем причина отхода стольких людей от церкви за последние десятилетия во Франции, Германии и Голландии, Канаде и Америке, мне невольно приходит на ум слово «власть». Беда христианства в том, что христианские руководители постоянно поддавались искушению власти — политической, военной, экономической или духовной — хотя выступали от имени Иисуса, Который не держался за Свою божественную власть, но уничижился и уподобился нам. Сильнейшее искушение — понимать власть как удачный способ проповеди Евангелия. Мы постоянно слышим (и сами говорим) о том, что власть — если используется для служения Богу и ближним — благо. Такое понимание лежало в основе крестовых походов, инквизиции, порабощения индейцев, стремления к влиятельному положению, возникновения дворцов епископов, дивных соборов и роскошных семинарий… Всякий раз в момент кризиса в истории церкви, будь то великий раскол XI века, реформация XVI века или беспредельная секуляризация в XX столетии, основная причина разлада, как мы видим, — власть тех, что называют себя последователями избравшего бедность и отказавшегося от власти Иисуса.Что делает искушение власти столь неодолимым? Быть может, власть предлагает удачную замену любви? Легче быть Богом, нежели любить Бога; легче править людьми, нежели любить их; легче обладать жизнью, нежели любить жизнь. Иисус спрашивает: «Любишь ли ты Меня?» А мы спрашиваем: «Можно нам сесть у Тебя по правую руку и по левую в Царстве Твоем?» С той поры, как змей сказал: «В день, в который вы вкусите плодов этого дерева, откроются глаза ваши, и вы будете как боги, знающие добро и зло» (Быт. 3:5), для нас остается искушение подменять любовь властью. Иисус пережил это искушение, пройдя путем высшего страдания от пустыни к кресту. Долгая мучительная история Церкви есть история людей, вновь и вновь испытывающих искушение предпочесть власть и руководство любви, кресту и послушанию. Те, кто до конца преодолели это искушение и тем самым подают нам надежду, являются подлинными святыми. Одно для меня очевидно: искушение власти сильнее, когда нет истинной близости к Богу. Во многих случаях христианскими руководителями являются те, кто не знают, как установить здоровые, близкие отношения с людьми, и предпочитают власть над ними. \\ Генри Нувен. «Во имя Иисуса. Размышления о христианском руководстве»

“Одна из проблем христиан, идущих в политику…” – Тарас Дятлик

Одна из проблем христиан, идущих в политику на волне защиты христианских и традиционных ценностей (что бы они ни значили), – это желание поставить христианскую веру на службу «правильным» политическим идеям.

• Нужно ли быть аполитичными? — Нет.
• Нужно ли говорить о несовместимости веры и политики? — Нет.
• Можно ли отделять богословие от политики? — Нет.

Но, занимаясь политическими видами активностей, очень важно идеологически не осквернять Иисуса Евангелий и само Евангелие Царства Божьего:
• надрасового, но в каждой расе,
• наднационального, но в каждой нации,
• надъязыкового, но в каждом языке,
• надконфессионального, но в каждом дитяти Божьем.

 

Евангелие включает в себя политическую оценку. Но политическая оценка и идеология — это не Евангелие.
Должно ли Евангелие влиять и трансформировать политический дискурс? — Несомненно.
Является ли политический дискурс, весьма ограниченный временем, пространством и контекстом, частью Евангелия? — Нет.

Политики евангельских времен до смерти боялись Иисуса не потому, что Он провозглашал политическую адженду против (или за) окккупированного Израиля, римлян, Самарии, иудейского царя или римского императора.
Но потому что Евангелие Царствия разрушало их политическую адженду, ставя в центр Мессию и миссию Отца, объединяя Его последователей отношениями доверия и любви к Богу, друг к другу, даже изменяя их отношение к врагу. Самые последние силы и минуты на Кресте Иисус посвятил молитве именно о Своих врагах… чтобы и они были частью Его Царства, которое в этом мире, не от мира сего…

Сила Евангелия не столько в том, что оно изменяет политику, сколько в том, что оно трансформирует сердце человека, возрождает его Духом Святым к жизни по Христу, изменяет отношения и формирует новый политический дискурс — явное присутствие Царства в отношениях доверия и любви ко Христу и друг ко другу.
Влияние Евангелия на политическую адженду, прежде всего, состоит в пророческом моральном гласе вопиющего в пустыне безнравственности: не только с народом Божьим или нацией, но и против народа Божьего и нации.

Иисус много говорил к политикам и о политике в Своем учении о Царстве Божьем. Даже Пилат, вопреки религиозным иудейским политикам, признал в нем царя Иудейского.

Но сердце Отца не в политике, а в примирении Бога с человеком и человека с человеком исключительно на основании отношения человека ко Христу и Евангелию, а не к политическим идеям, идеологиям, партиям, лидерам.

Причина и следствие — это то, что большей частью игнорируют христиане. И политический христианский «зашквар» лично для меня свидетельствует о том, что христианское сообщество потеряло суть миссии Отца и Его Царства.

Если Церковь сильна Евангелием, миссией Бога, силой Духа Святого, с ней не смогут не считаться политики.

Если же «Церковь» хочет считаться с политикой, интегрироваться в политические движения и использовать политическую адженду (которая всегда ограничена временем, пространством и контекстом) для созидания Царства Божьего в своей стране, она теряет свое фундаментальное призвание — быть пророческим голосом Царства.

Сила Церкви — не в политической активности, что абсолютно не есть призывом к аполитичности.

• Сила Церкви состоит в осуществлении миссии Бога посредством провозглашения Евангелия, преобразующего сердце и отношения человека.
• Сила Церкви состоит в верности миссии Бога и своему миссиональному, а не политическому призванию.
Сила Церкви состоит не в христианских ценностях, а в том, что в детях Отца живет Дух Святой, направляющий нас к верности Христу, а не политическому дискурсу.

Ничто так не разрушает фундаментальную миссиональную идентичность церкви, как стремление превратить пророческое служение Церкви в «правильный» политический дискурс, отведя на второй план план важность любви Бога именно к грешнику, прежде всего, любви к одной потерянной овце на фоне 99 политических праведников.
Нужно ли быть активным в политике? Несомненно. Но сила наша не в политическом дискурсе, не в насаждении христианских или традиционных ценностей, не в Мече, который Христос велел Петру вложить в ножны перед лицом Своей искупительной смерти.

Наша сила — в нашей верности преображающему Евангелию, в нашей любви к Богу, к ближнему и к врагу, в нашем Господе Иисусе Христе, Которому мы позволяем действовать в нас и через нас. Евангелие преображает политику. Но политика искажает суть Евангелия, если мы делаем политический дискурс, ограниченный временем, пространством и контекстом, частью Евангелия… Остальное — между строк и на блоге…

Тарас Дятлик
(з публічної сторінки автора мовою оригіналу) 

Чи може пресвітер церкви бути політиком або публічно агітувати?

Останні тижні спостерігаю дебати в євангельських колах – може чи не може відкрито агітувати пресвітер/диякон церкви за політичну партію або і самому балотуватися на виборні посади.

Дискусії ці спричинені тим, що на цих місцевих виборах чимало протестантів подалися в політику. Деякі захотіли стати депутатами чи навіть мерами міст. Навіть деякі служителі помітно політизувалися.

Моя позиція коротко:
– поза всяким сумнівом, християни можуть (а інколи повинні) долучатися до громадсько-політичного життя країни; щонайменше ми всі повинні платити податки, мати поняття, що робиться у країні, голосувати на місцевих/президентських/парламентських виборах; якщо відчувають поклик – йти в політику, ставати депутатом, мером і т.д.
– пресвітер церкви це не просто християнин; пресвітер церкви – це її публічне обличчя; подобаєтсья нам це чи ні, але світ буде ототожнювати пресвітера і саму церкву, або пресвітера і конфесію; іншими словами, якщо світ побачить, що пресвітер баптистської церкви агітує за сіро-буро-малинових (СБМ) то зробить висновок, що вся церква/братство/конфесія за СБМ;
– пресвітер не може бути політиком як журналіст/суддя/прокурор/президент не може бути партійним; військові не можуть йти на мітинги; присяжним не може бути поліціянт; жертва не може бути суддею; суддя не може судити рідного брата чи дружину; є внутрішня суперечність між роллю служителя церкви і політиком; ролі церкви і держави різні, і ролі пресвітера і мера/президета різні;
– церква це структура не політична; вона може бути або аполітичною або надполітичною, але не політичною; з різних причин церква не може бути соціалістичною, націоналістичною, правою або лівою; церква об’єднує віруючих у Христа, а не лівих, правих, республіканців чи демократів, соціал-демократів чи націонал-лібералів; Христос – це Син Божий, Спаситель; Христу не байдужі соціальні питання, але все ж таки вони не головні; церква поширює Євангеліє (духовне звільнення грішної людини через віру у Христа);
– пресвітер не може публічно підтримувати СБМ, тому що у його церкві можуть бути і будуть зелені, чорні, квадратні і крапчасті; якщо твій пресвітер публічно і гучно за СБМ, а ти ні – це створить напругу;
– якщо пресвітер підтримує Петра Петренка на пост президента, а виграє Іван Іваненко, якими будуть стосунки церкви і влади?
– пресвітер може працювати на роботі, в тому числі і на уряд, якщо це не передбачає високу політизацію; але мені важко уявити пресвітера-прокурора чи пресвітера суддю; навіть пресвітеру журналісту було б складно; проте бути служителем церкви і вчителем у школі цілком можливо; іншими словами є низка професій, які чудово поєднуються з пресвітеруванням, і ще низка, які взагалі ніяк; пресвітер церкви може бути і бізнесменом, але якщо на нього працюватимуть його ж церкв’яни – це створить додаткову напругу – одні стосунки будуть заважати іншим;
– якщо пресвітер буде дупутатом міської ради – як він має голосувати за виділення землі іншій церкві, не його? а виділення землі культам? а встановлення скульптури діві Марії? :)
– якщо пресвітер аж дуже хоче стати мером чи народним депутатом – він повинен скласти повноваження служителя і займатися політикою; політика це нормально, церква теж добре. але разом це погана суміш.

Подібні думки писали Тарас Дятлик, Роман Соловій, Андрій Шиманович, Сергій Накул. Раджу відвідати їхні сторінки та особисто ознайомитися з їхніми аргументаціями.

Сергій Чепара

Чи захистять два диктатори Святу Русь від навали ЛГБТ?

Дві дівчини на акції протесту поцілувалися під БЧБ-прапором

Ліберальний Захід наступає на святу Русь і тільки ми врятуємо її. Приблизно така риторика у двох дядьків, які при владі відповідно 20 і 26 років. Неважко здогадатися, про кого саме мова – Путін і Лукашенко.

Але ця проблема хвилює багатьох християн. Всі бачать, що з лібералізацією приходить і певне відступлення від Божих стандартів. Серце християнина не знає як йому бути – можливо, Янукович/Путін/Лукашенко і не дуже хороші, але вони стримували “зло з заходу”.

Тут треба сказати кілька речей. Янукович, Путін і Лукашенко такі захисники сімейних цінностей, як я іспанський льотчик. Усі троє не є порядними сім’янинами – усі троє не живуть зі своїми дружинами у шлюбі. Тому їхні поривання захищати Русь від навали гомосексуалістів – чистої води фейк і ширма. Continue reading

Кілька думок християнина про Білорусь сьогодні

Білорусь сьогодні - державний терор

Білорусь сьогодні – державний терор

Можна любити Росію, ЄС чи Америку, Китай чи Парагвай, одну мову чи іншу, планову економіку чи вільний ринок… Можна казати про асфальтовані дороги чи державні заводи-гіганти.

Але.

9 серпня у Білорусі відбулися чергові вибори Президента. Виборам передували такі події:
– Вся влада остаточно сконцентрована у однієї людини – Олександра Григоровича Лукашенка; він керує всією країною, всі гілки влади йому підпорядковуються; в країні нема опозиції, справжнього парламенту, незалежної преси;
– Опозиціонери, які становили реальну загрозу для режиму або зникли безвісти (ймовірно, убиті), або у в’язницях, або втекли на Захід;
– Лукашенко утримує свою владу, спираючись на МВД, КДБ і армію (а ще – слухняних суддей, слухняних мерів, слухняні ЦВК, ТВК і ДВК);
– За всіма ознаками зараз в країні державний терор, Білорусь – поліційна держава, де владу мають ті, хто мають автомати;

За всіма ознаками Лукашенко програв вибори, його підтримували в основному лише частина людей старшого віку, деякі бюджетнинки і деякі селяни; в цілому у Лукашенка нема базового електорату чи сильної підтримки в жодному регіоні; його не підтримує ані більшість робітників, ані більшість селян, ані більшість пенсіонерів; єдина група, яка його підтримує – це армія, міліція і КДБ. Continue reading