З юдейської традиції, звідки пішло християнство, храм і храмове поклоніння займали центральне місце серед її вірян. Єрусалимський храм і його руїни – це сакральна споруда, яка відігравала і відіграє донині ключове місце серед юдеїв. Коли виникло християнство, воно не могло не перейматися цим храмовим поклонінням одночасно борючись з язичництвом і традиційним юдаїзмом. Історики стверджують, що протиборствуючи з язичництвом, християнство сприйняло багато «поганських» елементів. І як зазначає протопресвітер Олександр Шмеман з часом ця захопленість церквою поганською культурою збільшувалась: “Храмове благочестя, розвиток і ускладнення культу, шанування святих і їх мощей, починаючи з VI століття все більший інтерес з’являється до «матеріального» в релігії: до святих місць, предметів, реліквій – все це безпосередньо зводиться до язичницького впливу в Церкві». З‘являється релігійна масовість.

Cпілкуючись з самарянкою, яка була переконана як і більшість самарян, що Богу можна вклонятись лише в храмі на горі Гарізім, Христос відповідає жінці: “Але наступає година, і тепер вона є, коли богомільці правдиві вклонятися будуть Отцеві в дусі та в правді, бо Отець Собі прагне таких богомільців”.

Кілька днів тому моя донечка Францішка (4 р) їхала зі мною в машині. На вулиці вона помітила банери з соціальною рекламою, там була зображена жінка з синцем. Текст говорив, що жінка не має мовчати чи терпіти домашнє насильство, а “б’є це не любить, а сяде”. Я пояснив дитині, що є сім’ї, де чоловік (на жаль) б’є дружину, і що так не має бути.
Коли чоловіки б’ють жінок – це дуже погано, неправильно і неприпустимо.

Але треба розуміти, що за суспільними чи соціальними явищами часто стоять духовні причини. Чоловіки часто вдаються до фізичного насильства як “спосіб” вирішити ту чи іншу проблему (інколи вони самі це частина проблеми). Звісно, це і неправильно і нічого не вирішує.

Але є і такі випадки – дружина веде себе неправильно (ставиться до чоловіка зневажливо, критикує його, висміює, не живе з ним інтимним життям, бере управління сім’єю у свої руки, ставиться до нього майже як до прислуги), а чоловік реагує по різному. Є чоловіки, які чинять смогубство.

Я бачив сім’ї (в карпатських селах), де функція чоловіка одна єдина – догладяти коней. Тобто чоловік фірман. Відповідальність за таку модель лежить на обох. Хтось таку просунув, хтось її прийняв, погодився.

И снова о тату. Думал, что этот вопрос уже давно решен, однако вновь и вновь вижу посты в фейсбучной ленте, осуждающие современную практику тату на основании Лев. 19:28, “Ради умершего не делайте нарезов на теле вашем и не накалывайте на себе письмен. Я Господь”.

Сразу отмечу, что 1) лично у меня нет ни одного тату, 2) я не собираюсь делать тату, 3) я никому не рекомендую и не призываю делать тату, 4) лично не вижу никаких причин делать тату с декоративным рисунком, орнаментом, и даже с христианской символикой, хотя и не считаю это, само по себе, неким грехом, 5) я осознаю, что далеко не всем, по состоянию здоровья и кошелька, и по культурно-церковному контексту, можно и нужно делать тату, 6) я естественно осознаю, что тату с языческой символикой, или политической, никакого отношения к Христианству не имеет, и как христианин и пастор, я понимаю обеспокоенность братьев и сестер по данному вопросу.

Итак, вкратце сказав все это, я постараюсь теперь кратко ответить на один вопрос, «Можно ли использовать текст Лев. 19:28 в качестве основания для осуждения современной практики тату?».
Еще раз подчеркиваю, что мой обзор касается исключительно рассмотрения этого текста в его непосредственном историко-культурном контексте.

Практика показывает, что ссылаясь на Лев. 19:28, мы зачастую не знаем даже непосредственный контекст этого стиха, а именно, предшествующий текст Лев. 19:27, “Не стригите головы вашей кругом, и не порти края бороды твоей”.

Гортаючи фб-стрічку, я дізнався, що Стародавній Схід був кричущо сексистський, а Ісус Христос був борцем за права жінок.

Напевно, головними сексистами були Авраам, Ісаак і Яків, тобто патріархи і родоначальники Ізраїля. Ну і взагалі всі чоловіки від Адама до Йосипа, вітчима Ісуса.

А якщо серйозно, то церква (як живі віруючі люди) потрапляє під вплив світу. Ми часто хочемо бути модерними, прогресивними і не помічаємо, як намагання культурно контекстуалізувати христянство плавно переходять у загравання з світською філософією і духом часу. Ми не хочемо бути відсталими, немодними, несучасними, і тому починаємо підтакувати світу.

Вода з річки, навіть дуже холодна з ополонки, не змиває ніяких гріхів. Навіть вода Йордану нічого не змиває. Єдина вода, яка може говорити про очищення душі від гріхів – це щирі сльози покаяння перед Богом. Омиває душу від гріхів зовсім не вода, а кров. “…все за Законом очищається кров’ю, і без пролиття крові немає прощення” (Євреїв 9:22).

Саме тому ще в старозавітні часи за гріхи людей священники приносили в жертву тварин, але цього було недостатньо, оскільки «…неможливо, щоб кров телят і козлів усувала гріхи» (Євреїв 10:4). Гріх проти святого, вічного і нескінченного Бога вимагає святої, досконалої і нескінченної жертви. Саме тому на землю приходив вічний і досконалий Син Божий, Який у ніч перед розп’яттям взяв чашу вина і сказав: «Ця чаша – Новий Завіт у Моїй крові, яка за вас проливається» (Луки 22:20). Вино в чаші символізувало кров Христа, що мала пролитися за всіх, хто коли-небудь повірив чи повірить у Нього. Проливши Свою кров на хресті, Ісус покінчив зі старою вимогою Закону щодо постійних жертв тварин. На хресті Ісус сказав – «Звершилося!» (Івана 19:30), Він мав на увазі саме те, що назавжди “здійснив вічне викуплення” за нас ставши досконалою жертвою за гріхи людства (Євреїв 9:12).

Щодо дару мов, чудес і інших речей існує принаймні 2 точки зору серед християн. Один табір каже, що все це мало місце під час приходу Христа, щоб засвідчити початок нової епохи. А зараз, мовляв, ми живемо у звичайний час, епоху церкви, тому нема потреби у всіх цих особливих дарах та чудесах.

Інші гадають інакше – все це і зараз є. Бог не змінився, не змінилися і його методи.

Але погляньмо на це питання через призму суверенності Бога (його повної екзистенційної незалежності від творива, яка має наслідком те, що Бог може робити що хоче і коли хоче не запитуючи у творива).

Переглядаю український серіал 1997 року “Роксолана”, де у головній ролі Ольга Сумська. Фільм знятий простенько, бюджетненько, але тим не менше, дивитися цікаво.

Турки захопили Настю Лісовську у неволю. Вона сподобалася султану Сулейману Пишному, він хоче взяти її за жінку. Він то може і не хотів би саме за жінку, але роксолана (русинка) Настя не допускає будь-якої близькості, посилаючись на Коран. Султан має честь і ламати Коран не хоче. Настя / Роксолана відрікатися від віри в Христа не хоче, хранитель Корану і надія османів відерктися від віри Мухамеда в принципі не може. Патова ситуація – вона не може стати його дружиною через свою віру, він не може і не хоче взяти її силою через свою віру.

Все, що треба зробити – прийняти іслам. Процедура доволі проста – сказати публічно фразу “Нема Бога, крім Аллаха, і Мухаммед— по­сланець Аллаха” або “Визнаю, що нема Бога, окрім Бога, і Мухаммед – пророк Його”. Ця форма називається шахада, або таухід, що означає “свідчення”. Промовляючи ці слова, му­сульманин ніби засвідчує визнання принципу монотеїзму. Потрійне проголошення шахади перед духовною особою є ритуалом навернення до ісламу. Шахада входить до бага­тьох молитв.

Наскільки розумію, нікому нема діла до того, щиро Ви неверталися чи не дуже. Власне, питання не стоїть у вірі як такій, а в причасності до релігії. Це ніби вступ в клуб.

Геть не так з християнством. Звісно, можна визнати Христа як Спасителя тими чи іншими словами, наприклад “Вірую в єдиного Бога…” (давній християнський символі віри) або “Ісус Христос – мій Господь і Спаситель” або ще якось.

Але ніяка фраза, та й узагалі ніщо не робить людину християнином. Річ у тім, що християнином не роблять ані слова, ані діла, ані відвідування богослужіння, ані молитва, ані читання Біблії. Взагалі нічого. Тільки віра в Христа.

А віра – це тайна. Це реакція на надприродню і незвичайну дію Святого Духа Божого, який свідчить про Христа. Свідчить Він всім, напевно, але всім по-різному. Людина не може просто взяти та й стати християнином/християнкою. Вона не може народитися згори за власним бажанням.

В той же час Бог працює з тими, кому є до цього інтерес. Бог не просто безумовно дає віру одним, а іншим не дає. Так було би несправедливо, адже неминучим наслідком цього є те, що Бог створив одних на Небо, інших на пекло (адже умова на спасіння одна – віра в Христа, а цю віру нібито роздає Бог як хоче). Бог хоче спасіння всіх людей, тому що Він добрий. Христос помер за всіх, Його смерть покриє будь-яку кількість будь-яких гріхів. Гіпотетично, якщо завтра повірить мільйон чи мільярд – смерть Христа одразу і негайно зарахується їм усім як оправдання через їхню віру.

Тому буддист, конфуціанець, синтоїст чи “культурний християнин” не може просто так взяти і стати християнином. Бо християнство це не якийсь клуб, куди можна прийти. Звісно, з тих чи інших причин можна обманювати себе чи інших, що ти христянин. Себе – коли не знаєш Бога, але і не знаєш, що не знаєш. Інших – коли “вірити” просто вигідно, щоб мати певні преференції від християн.

Можливо, Вам таки здалося, що християнство і іслам все ж таки віра, нехай різна, але одного широкого типу. Запевняю Вас, що ні. Християнство саме тому і унікальне, що будь-яка поверхнева релігійність не має значення, будь-яке добровільне прийняття християнства це не прийняття Христа. Бо щоб прийняти Христа треба відмовитися від будь-якої релігії! Треба раз і назавжди розпрощатися з думкою, що ми можемо будь-що зробити для нашого спасіння. Ані членство в “християнському клубі”, ані щось інше, це не членство в Тілі Христа. А воно – через віру.

Тепер до серіалу. Героїня Настя-Роксолана, яку грає Ольга Сумська, доволі недвозначно визнає Христа як свого Спасителя. Так, вона молиться Марії (бо так навчена змалечку батьком-священником і середовищем), але вона кілька разів чітко говорить “Він помер за мене”. Просто наслідує культуру? Гадаю, що ні.

Але, з іншого боку, коли народжується син Селім ІІ, вона … його хрестить таємно. Для чого? Хрещення у православній традиції це обіцянка Богу виховати дитя у християнстві, православ’ї. Якщо ж сама Настя прийняла іслам (швидше за все, аби бути дружиною падишаха), і син її буде мусульманином – то до чого водне хрещення? Як воно йому допоможе? Зробить пропуск на Небо?

Словом, не приймайте християнство. Краще повірте, що Ісус Христос це Син Божий, Месія, який помер за всі Ваші гріхи. Прийміть Христа. Християнство можете не приймати.

Дуже-дуже багато з моїх євангельських знайомих (близьких і не дуже), а також євангельські «френди» з ФБ (з якими вже багато років знайомі і «френдуємо» в соцмережі) балотуються в депутати від різних, діаметрально протилежних за ідеологією партій. «Собор» на днях повідомив, що не менше 1000 євангельських християн по всій Україні балотується в депутати. Хоча я вважаю, що їх кількість набагато більша, — щонайменше 1500 євангельських. Ось поіменний список партій (з моїх спостережень), інтереси яких представлені євангельськими християнами на перегонах в кінці жовтня цього року (якщо євангельські балотуються ще від якихось партій, буду вдячний, якщо дасте знати):

• Слуга народу
• Опозиційна платформа – За життя
• Європейська Солідарність
• Батьківщина
• За майбутнє
• Радикальна партія Ляшка
• УДАР
• Наш край
• ВО “Свобода”
• Партія Шарія
• Сила і честь
• Голос
• Перемога Пальчевського
• ПроПозиція
• Успішна Україна
• Наш край
• Рідне Закарпаття

Що мене найбільше турбує (в Рівному зокрема)? Мене дуже турбує те, що більшість партій і євангельських християн, церковних служителів (за окремим виключенням, спостерігайте самі) користуються риторикою “вони” (це ті, кого “ми” вважаємо ворогами Бога, Церкви, України, суспільства, цінностей тощо; хоча, можливо, насправді “вони” “нам” і не вороги) та “ми” (це ті, хто глибоко вірить у те, що якщо “ми” отримаємо владу, ми встановимо божественний порядок в селі, в місті, в районі, в області, в державі, а вже потім, можливо, і по всій Європі аж до Танзанії).

Вони – брехуни, ми – чесні.
Вони – бажають зла країні, ми – бажаємо виключно добра.
Вони – йдуть грабувати, ми – йдемо спасати.
Вони – тільки говорять, ми – тільки працюємо.
Вони – нечестивці, ми – християни.
Вони – за війну, ми – за мир.
Вони – старе мислення, ми – нове мислення.
Вони – наймити, ми – господарі.
Вони – дилетанти, ми – професіонали.
І так далі… вони… ми… вони… ми…

Як членам євангельських церков робити політичний вибір, коли так безпрецедентно в цьому році через церковних служителів політичні гасла та обіцянки вриваються в помісні церкви, звучать з кафедр, в проповіді, в виховних бесідах “щодо єдиної політичної правди” і “якщо ти проти нас, дивись, щоб не похулив Духа Святого”?

Я аж ніяк не хочу сказати, що всі поголовно 1500 євангельських християн хочуть влади. Але разом з тим, хочу закликати всіх євангельських християн, що балотуються, уважно прочитати наступне від Генрі Нувена. Це НЕ проти Церкви, НЕ проти місії Церкви, НЕ проти місії Бога, НЕ проти християнства. Це проти спокуси явити Божу любов владною силою, “женучи нечисть” невідомо звідки і невідомо куди… Все інше – краще за Нувена сказати не можу.
Тому думаймо… ніяка влада не замінить звістку про Надію у Христі та божественну любов Церкви до грішника, до нечестивця, до ЛГБТ, до корупціонера, до їх спасіння душі…
І в той час, як ми так хочемо вигнати нечестивця, будьмо уважними, щоб Христос не пішов за ним, шукати його – одну вівцю, «полишивши» нас – 99 політичних праведників «при владі»… Нагадаю, це не проти Церкви, не проти християнства… Хоча вже втомився пояснювати… Шануймося

Тарас Дятлик
(з фейсбуку)

Все вы знаете о том, что третьим искушением Иисуса было искушение власти. «Я дам тебе все царства мира и славу их», — говорил дьявол Иисусу. Когда я задумываюсь о том, в чем причина отхода стольких людей от церкви за последние десятилетия во Франции, Германии и Голландии, Канаде и Америке, мне невольно приходит на ум слово «власть». Беда христианства в том, что христианские руководители постоянно поддавались искушению власти — политической, военной, экономической или духовной — хотя выступали от имени Иисуса, Который не держался за Свою божественную власть, но уничижился и уподобился нам. Сильнейшее искушение — понимать власть как удачный способ проповеди Евангелия. Мы постоянно слышим (и сами говорим) о том, что власть — если используется для служения Богу и ближним — благо. Такое понимание лежало в основе крестовых походов, инквизиции, порабощения индейцев, стремления к влиятельному положению, возникновения дворцов епископов, дивных соборов и роскошных семинарий… Всякий раз в момент кризиса в истории церкви, будь то великий раскол XI века, реформация XVI века или беспредельная секуляризация в XX столетии, основная причина разлада, как мы видим, — власть тех, что называют себя последователями избравшего бедность и отказавшегося от власти Иисуса.Что делает искушение власти столь неодолимым? Быть может, власть предлагает удачную замену любви? Легче быть Богом, нежели любить Бога; легче править людьми, нежели любить их; легче обладать жизнью, нежели любить жизнь. Иисус спрашивает: «Любишь ли ты Меня?» А мы спрашиваем: «Можно нам сесть у Тебя по правую руку и по левую в Царстве Твоем?» С той поры, как змей сказал: «В день, в который вы вкусите плодов этого дерева, откроются глаза ваши, и вы будете как боги, знающие добро и зло» (Быт. 3:5), для нас остается искушение подменять любовь властью. Иисус пережил это искушение, пройдя путем высшего страдания от пустыни к кресту. Долгая мучительная история Церкви есть история людей, вновь и вновь испытывающих искушение предпочесть власть и руководство любви, кресту и послушанию. Те, кто до конца преодолели это искушение и тем самым подают нам надежду, являются подлинными святыми. Одно для меня очевидно: искушение власти сильнее, когда нет истинной близости к Богу. Во многих случаях христианскими руководителями являются те, кто не знают, как установить здоровые, близкие отношения с людьми, и предпочитают власть над ними. \\ Генри Нувен. «Во имя Иисуса. Размышления о христианском руководстве»

Останні тижні спостерігаю дебати в євангельських колах – може чи не може відкрито агітувати пресвітер/диякон церкви за політичну партію або і самому балотуватися на виборні посади.

Дискусії ці спричинені тим, що на цих місцевих виборах чимало протестантів подалися в політику. Деякі захотіли стати депутатами чи навіть мерами міст. Навіть деякі служителі помітно політизувалися.

Моя позиція коротко:
– поза всяким сумнівом, християни можуть (а інколи повинні) долучатися до громадсько-політичного життя країни; щонайменше ми всі повинні платити податки, мати поняття, що робиться у країні, голосувати на місцевих/президентських/парламентських виборах; якщо відчувають поклик – йти в політику, ставати депутатом, мером і т.д.
– пресвітер церкви це не просто християнин; пресвітер церкви – це її публічне обличчя; подобаєтсья нам це чи ні, але світ буде ототожнювати пресвітера і саму церкву, або пресвітера і конфесію; іншими словами, якщо світ побачить, що пресвітер баптистської церкви агітує за сіро-буро-малинових (СБМ) то зробить висновок, що вся церква/братство/конфесія за СБМ;
– пресвітер не може бути політиком як журналіст/суддя/прокурор/президент не може бути партійним; військові не можуть йти на мітинги; присяжним не може бути поліціянт; жертва не може бути суддею; суддя не може судити рідного брата чи дружину; є внутрішня суперечність між роллю служителя церкви і політиком; ролі церкви і держави різні, і ролі пресвітера і мера/президета різні;
– церква це структура не політична; вона може бути або аполітичною або надполітичною, але не політичною; з різних причин церква не може бути соціалістичною, націоналістичною, правою або лівою; церква об’єднує віруючих у Христа, а не лівих, правих, республіканців чи демократів, соціал-демократів чи націонал-лібералів; Христос – це Син Божий, Спаситель; Христу не байдужі соціальні питання, але все ж таки вони не головні; церква поширює Євангеліє (духовне звільнення грішної людини через віру у Христа);
– пресвітер не може публічно підтримувати СБМ, тому що у його церкві можуть бути і будуть зелені, чорні, квадратні і крапчасті; якщо твій пресвітер публічно і гучно за СБМ, а ти ні – це створить напругу;
– якщо пресвітер підтримує Петра Петренка на пост президента, а виграє Іван Іваненко, якими будуть стосунки церкви і влади?
– пресвітер може працювати на роботі, в тому числі і на уряд, якщо це не передбачає високу політизацію; але мені важко уявити пресвітера-прокурора чи пресвітера суддю; навіть пресвітеру журналісту було б складно; проте бути служителем церкви і вчителем у школі цілком можливо; іншими словами є низка професій, які чудово поєднуються з пресвітеруванням, і ще низка, які взагалі ніяк; пресвітер церкви може бути і бізнесменом, але якщо на нього працюватимуть його ж церкв’яни – це створить додаткову напругу – одні стосунки будуть заважати іншим;
– якщо пресвітер буде дупутатом міської ради – як він має голосувати за виділення землі іншій церкві, не його? а виділення землі культам? а встановлення скульптури діві Марії? :)
– якщо пресвітер аж дуже хоче стати мером чи народним депутатом – він повинен скласти повноваження служителя і займатися політикою; політика це нормально, церква теж добре. але разом це погана суміш.

Подібні думки писали Тарас Дятлик, Роман Соловій, Андрій Шиманович, Сергій Накул. Раджу відвідати їхні сторінки та особисто ознайомитися з їхніми аргументаціями.

Сергій Чепара