Як очиститися від гріхів на Водохреще? – Андрій Савич

Вода з річки, навіть дуже холодна з ополонки, не змиває ніяких гріхів. Навіть вода Йордану нічого не змиває. Єдина вода, яка може говорити про очищення душі від гріхів – це щирі сльози покаяння перед Богом. Омиває душу від гріхів зовсім не вода, а кров. “…все за Законом очищається кров’ю, і без пролиття крові немає прощення” (Євреїв 9:22).

Саме тому ще в старозавітні часи за гріхи людей священники приносили в жертву тварин, але цього було недостатньо, оскільки «…неможливо, щоб кров телят і козлів усувала гріхи» (Євреїв 10:4). Гріх проти святого, вічного і нескінченного Бога вимагає святої, досконалої і нескінченної жертви. Саме тому на землю приходив вічний і досконалий Син Божий, Який у ніч перед розп’яттям взяв чашу вина і сказав: «Ця чаша – Новий Завіт у Моїй крові, яка за вас проливається» (Луки 22:20). Вино в чаші символізувало кров Христа, що мала пролитися за всіх, хто коли-небудь повірив чи повірить у Нього. Проливши Свою кров на хресті, Ісус покінчив зі старою вимогою Закону щодо постійних жертв тварин. На хресті Ісус сказав – «Звершилося!» (Івана 19:30), Він мав на увазі саме те, що назавжди “здійснив вічне викуплення” за нас ставши досконалою жертвою за гріхи людства (Євреїв 9:12).

Continue reading

Дар мов, чудеса і суверенність Бога

Щодо дару мов, чудес і інших речей існує принаймні 2 точки зору серед християн. Один табір каже, що все це мало місце під час приходу Христа, щоб засвідчити початок нової епохи. А зараз, мовляв, ми живемо у звичайний час, епоху церкви, тому нема потреби у всіх цих особливих дарах та чудесах.

Інші гадають інакше – все це і зараз є. Бог не змінився, не змінилися і його методи.

Але погляньмо на це питання через призму суверенності Бога (його повної екзистенційної незалежності від творива, яка має наслідком те, що Бог може робити що хоче і коли хоче не запитуючи у творива).

Continue reading

Чому християнство не можна прийняти

Переглядаю український серіал 1997 року “Роксолана”, де у головній ролі Ольга Сумська. Фільм знятий простенько, бюджетненько, але тим не менше, дивитися цікаво.

Турки захопили Настю Лісовську у неволю. Вона сподобалася султану Сулейману Пишному, він хоче взяти її за жінку. Він то може і не хотів би саме за жінку, але роксолана (русинка) Настя не допускає будь-якої близькості, посилаючись на Коран. Султан має честь і ламати Коран не хоче. Настя / Роксолана відрікатися від віри в Христа не хоче, хранитель Корану і надія османів відерктися від віри Мухамеда в принципі не може. Патова ситуація – вона не може стати його дружиною через свою віру, він не може і не хоче взяти її силою через свою віру.

Все, що треба зробити – прийняти іслам. Процедура доволі проста – сказати публічно фразу “Нема Бога, крім Аллаха, і Мухаммед— по­сланець Аллаха” або “Визнаю, що нема Бога, окрім Бога, і Мухаммед – пророк Його”. Ця форма називається шахада, або таухід, що означає “свідчення”. Промовляючи ці слова, му­сульманин ніби засвідчує визнання принципу монотеїзму. Потрійне проголошення шахади перед духовною особою є ритуалом навернення до ісламу. Шахада входить до бага­тьох молитв.

Наскільки розумію, нікому нема діла до того, щиро Ви неверталися чи не дуже. Власне, питання не стоїть у вірі як такій, а в причасності до релігії. Це ніби вступ в клуб.

Геть не так з християнством. Звісно, можна визнати Христа як Спасителя тими чи іншими словами, наприклад “Вірую в єдиного Бога…” (давній християнський символі віри) або “Ісус Христос – мій Господь і Спаситель” або ще якось.

Але ніяка фраза, та й узагалі ніщо не робить людину християнином. Річ у тім, що християнином не роблять ані слова, ані діла, ані відвідування богослужіння, ані молитва, ані читання Біблії. Взагалі нічого. Тільки віра в Христа.

А віра – це тайна. Це реакція на надприродню і незвичайну дію Святого Духа Божого, який свідчить про Христа. Свідчить Він всім, напевно, але всім по-різному. Людина не може просто взяти та й стати християнином/християнкою. Вона не може народитися згори за власним бажанням.

В той же час Бог працює з тими, кому є до цього інтерес. Бог не просто безумовно дає віру одним, а іншим не дає. Так було би несправедливо, адже неминучим наслідком цього є те, що Бог створив одних на Небо, інших на пекло (адже умова на спасіння одна – віра в Христа, а цю віру нібито роздає Бог як хоче). Бог хоче спасіння всіх людей, тому що Він добрий. Христос помер за всіх, Його смерть покриє будь-яку кількість будь-яких гріхів. Гіпотетично, якщо завтра повірить мільйон чи мільярд – смерть Христа одразу і негайно зарахується їм усім як оправдання через їхню віру.

Тому буддист, конфуціанець, синтоїст чи “культурний християнин” не може просто так взяти і стати християнином. Бо християнство це не якийсь клуб, куди можна прийти. Звісно, з тих чи інших причин можна обманювати себе чи інших, що ти христянин. Себе – коли не знаєш Бога, але і не знаєш, що не знаєш. Інших – коли “вірити” просто вигідно, щоб мати певні преференції від християн.

Можливо, Вам таки здалося, що християнство і іслам все ж таки віра, нехай різна, але одного широкого типу. Запевняю Вас, що ні. Християнство саме тому і унікальне, що будь-яка поверхнева релігійність не має значення, будь-яке добровільне прийняття християнства це не прийняття Христа. Бо щоб прийняти Христа треба відмовитися від будь-якої релігії! Треба раз і назавжди розпрощатися з думкою, що ми можемо будь-що зробити для нашого спасіння. Ані членство в “християнському клубі”, ані щось інше, це не членство в Тілі Христа. А воно – через віру.

Тепер до серіалу. Героїня Настя-Роксолана, яку грає Ольга Сумська, доволі недвозначно визнає Христа як свого Спасителя. Так, вона молиться Марії (бо так навчена змалечку батьком-священником і середовищем), але вона кілька разів чітко говорить “Він помер за мене”. Просто наслідує культуру? Гадаю, що ні.

Але, з іншого боку, коли народжується син Селім ІІ, вона … його хрестить таємно. Для чого? Хрещення у православній традиції це обіцянка Богу виховати дитя у християнстві, православ’ї. Якщо ж сама Настя прийняла іслам (швидше за все, аби бути дружиною падишаха), і син її буде мусульманином – то до чого водне хрещення? Як воно йому допоможе? Зробить пропуск на Небо?

Словом, не приймайте християнство. Краще повірте, що Ісус Христос це Син Божий, Месія, який помер за всі Ваші гріхи. Прийміть Христа. Християнство можете не приймати.

Усі – на вибори?

Дуже-дуже багато з моїх євангельських знайомих (близьких і не дуже), а також євангельські «френди» з ФБ (з якими вже багато років знайомі і «френдуємо» в соцмережі) балотуються в депутати від різних, діаметрально протилежних за ідеологією партій. «Собор» на днях повідомив, що не менше 1000 євангельських християн по всій Україні балотується в депутати. Хоча я вважаю, що їх кількість набагато більша, — щонайменше 1500 євангельських. Ось поіменний список партій (з моїх спостережень), інтереси яких представлені євангельськими християнами на перегонах в кінці жовтня цього року (якщо євангельські балотуються ще від якихось партій, буду вдячний, якщо дасте знати):

• Слуга народу
• Опозиційна платформа – За життя
• Європейська Солідарність
• Батьківщина
• За майбутнє
• Радикальна партія Ляшка
• УДАР
• Наш край
• ВО “Свобода”
• Партія Шарія
• Сила і честь
• Голос
• Перемога Пальчевського
• ПроПозиція
• Успішна Україна
• Наш край
• Рідне Закарпаття

Що мене найбільше турбує (в Рівному зокрема)? Мене дуже турбує те, що більшість партій і євангельських християн, церковних служителів (за окремим виключенням, спостерігайте самі) користуються риторикою “вони” (це ті, кого “ми” вважаємо ворогами Бога, Церкви, України, суспільства, цінностей тощо; хоча, можливо, насправді “вони” “нам” і не вороги) та “ми” (це ті, хто глибоко вірить у те, що якщо “ми” отримаємо владу, ми встановимо божественний порядок в селі, в місті, в районі, в області, в державі, а вже потім, можливо, і по всій Європі аж до Танзанії).

Вони – брехуни, ми – чесні.
Вони – бажають зла країні, ми – бажаємо виключно добра.
Вони – йдуть грабувати, ми – йдемо спасати.
Вони – тільки говорять, ми – тільки працюємо.
Вони – нечестивці, ми – християни.
Вони – за війну, ми – за мир.
Вони – старе мислення, ми – нове мислення.
Вони – наймити, ми – господарі.
Вони – дилетанти, ми – професіонали.
І так далі… вони… ми… вони… ми…

Як членам євангельських церков робити політичний вибір, коли так безпрецедентно в цьому році через церковних служителів політичні гасла та обіцянки вриваються в помісні церкви, звучать з кафедр, в проповіді, в виховних бесідах “щодо єдиної політичної правди” і “якщо ти проти нас, дивись, щоб не похулив Духа Святого”?

Я аж ніяк не хочу сказати, що всі поголовно 1500 євангельських християн хочуть влади. Але разом з тим, хочу закликати всіх євангельських християн, що балотуються, уважно прочитати наступне від Генрі Нувена. Це НЕ проти Церкви, НЕ проти місії Церкви, НЕ проти місії Бога, НЕ проти християнства. Це проти спокуси явити Божу любов владною силою, “женучи нечисть” невідомо звідки і невідомо куди… Все інше – краще за Нувена сказати не можу.
Тому думаймо… ніяка влада не замінить звістку про Надію у Христі та божественну любов Церкви до грішника, до нечестивця, до ЛГБТ, до корупціонера, до їх спасіння душі…
І в той час, як ми так хочемо вигнати нечестивця, будьмо уважними, щоб Христос не пішов за ним, шукати його – одну вівцю, «полишивши» нас – 99 політичних праведників «при владі»… Нагадаю, це не проти Церкви, не проти християнства… Хоча вже втомився пояснювати… Шануймося

Тарас Дятлик
(з фейсбуку)

Все вы знаете о том, что третьим искушением Иисуса было искушение власти. «Я дам тебе все царства мира и славу их», — говорил дьявол Иисусу. Когда я задумываюсь о том, в чем причина отхода стольких людей от церкви за последние десятилетия во Франции, Германии и Голландии, Канаде и Америке, мне невольно приходит на ум слово «власть». Беда христианства в том, что христианские руководители постоянно поддавались искушению власти — политической, военной, экономической или духовной — хотя выступали от имени Иисуса, Который не держался за Свою божественную власть, но уничижился и уподобился нам. Сильнейшее искушение — понимать власть как удачный способ проповеди Евангелия. Мы постоянно слышим (и сами говорим) о том, что власть — если используется для служения Богу и ближним — благо. Такое понимание лежало в основе крестовых походов, инквизиции, порабощения индейцев, стремления к влиятельному положению, возникновения дворцов епископов, дивных соборов и роскошных семинарий… Всякий раз в момент кризиса в истории церкви, будь то великий раскол XI века, реформация XVI века или беспредельная секуляризация в XX столетии, основная причина разлада, как мы видим, — власть тех, что называют себя последователями избравшего бедность и отказавшегося от власти Иисуса.Что делает искушение власти столь неодолимым? Быть может, власть предлагает удачную замену любви? Легче быть Богом, нежели любить Бога; легче править людьми, нежели любить их; легче обладать жизнью, нежели любить жизнь. Иисус спрашивает: «Любишь ли ты Меня?» А мы спрашиваем: «Можно нам сесть у Тебя по правую руку и по левую в Царстве Твоем?» С той поры, как змей сказал: «В день, в который вы вкусите плодов этого дерева, откроются глаза ваши, и вы будете как боги, знающие добро и зло» (Быт. 3:5), для нас остается искушение подменять любовь властью. Иисус пережил это искушение, пройдя путем высшего страдания от пустыни к кресту. Долгая мучительная история Церкви есть история людей, вновь и вновь испытывающих искушение предпочесть власть и руководство любви, кресту и послушанию. Те, кто до конца преодолели это искушение и тем самым подают нам надежду, являются подлинными святыми. Одно для меня очевидно: искушение власти сильнее, когда нет истинной близости к Богу. Во многих случаях христианскими руководителями являются те, кто не знают, как установить здоровые, близкие отношения с людьми, и предпочитают власть над ними. \\ Генри Нувен. «Во имя Иисуса. Размышления о христианском руководстве»

“Одна из проблем христиан, идущих в политику…” – Тарас Дятлик

Одна из проблем христиан, идущих в политику на волне защиты христианских и традиционных ценностей (что бы они ни значили), – это желание поставить христианскую веру на службу «правильным» политическим идеям.

• Нужно ли быть аполитичными? — Нет.
• Нужно ли говорить о несовместимости веры и политики? — Нет.
• Можно ли отделять богословие от политики? — Нет.

Но, занимаясь политическими видами активностей, очень важно идеологически не осквернять Иисуса Евангелий и само Евангелие Царства Божьего:
• надрасового, но в каждой расе,
• наднационального, но в каждой нации,
• надъязыкового, но в каждом языке,
• надконфессионального, но в каждом дитяти Божьем.

 

Евангелие включает в себя политическую оценку. Но политическая оценка и идеология — это не Евангелие.
Должно ли Евангелие влиять и трансформировать политический дискурс? — Несомненно.
Является ли политический дискурс, весьма ограниченный временем, пространством и контекстом, частью Евангелия? — Нет.

Политики евангельских времен до смерти боялись Иисуса не потому, что Он провозглашал политическую адженду против (или за) окккупированного Израиля, римлян, Самарии, иудейского царя или римского императора.
Но потому что Евангелие Царствия разрушало их политическую адженду, ставя в центр Мессию и миссию Отца, объединяя Его последователей отношениями доверия и любви к Богу, друг к другу, даже изменяя их отношение к врагу. Самые последние силы и минуты на Кресте Иисус посвятил молитве именно о Своих врагах… чтобы и они были частью Его Царства, которое в этом мире, не от мира сего…

Сила Евангелия не столько в том, что оно изменяет политику, сколько в том, что оно трансформирует сердце человека, возрождает его Духом Святым к жизни по Христу, изменяет отношения и формирует новый политический дискурс — явное присутствие Царства в отношениях доверия и любви ко Христу и друг ко другу.
Влияние Евангелия на политическую адженду, прежде всего, состоит в пророческом моральном гласе вопиющего в пустыне безнравственности: не только с народом Божьим или нацией, но и против народа Божьего и нации.

Иисус много говорил к политикам и о политике в Своем учении о Царстве Божьем. Даже Пилат, вопреки религиозным иудейским политикам, признал в нем царя Иудейского.

Но сердце Отца не в политике, а в примирении Бога с человеком и человека с человеком исключительно на основании отношения человека ко Христу и Евангелию, а не к политическим идеям, идеологиям, партиям, лидерам.

Причина и следствие — это то, что большей частью игнорируют христиане. И политический христианский «зашквар» лично для меня свидетельствует о том, что христианское сообщество потеряло суть миссии Отца и Его Царства.

Если Церковь сильна Евангелием, миссией Бога, силой Духа Святого, с ней не смогут не считаться политики.

Если же «Церковь» хочет считаться с политикой, интегрироваться в политические движения и использовать политическую адженду (которая всегда ограничена временем, пространством и контекстом) для созидания Царства Божьего в своей стране, она теряет свое фундаментальное призвание — быть пророческим голосом Царства.

Сила Церкви — не в политической активности, что абсолютно не есть призывом к аполитичности.

• Сила Церкви состоит в осуществлении миссии Бога посредством провозглашения Евангелия, преобразующего сердце и отношения человека.
• Сила Церкви состоит в верности миссии Бога и своему миссиональному, а не политическому призванию.
Сила Церкви состоит не в христианских ценностях, а в том, что в детях Отца живет Дух Святой, направляющий нас к верности Христу, а не политическому дискурсу.

Ничто так не разрушает фундаментальную миссиональную идентичность церкви, как стремление превратить пророческое служение Церкви в «правильный» политический дискурс, отведя на второй план план важность любви Бога именно к грешнику, прежде всего, любви к одной потерянной овце на фоне 99 политических праведников.
Нужно ли быть активным в политике? Несомненно. Но сила наша не в политическом дискурсе, не в насаждении христианских или традиционных ценностей, не в Мече, который Христос велел Петру вложить в ножны перед лицом Своей искупительной смерти.

Наша сила — в нашей верности преображающему Евангелию, в нашей любви к Богу, к ближнему и к врагу, в нашем Господе Иисусе Христе, Которому мы позволяем действовать в нас и через нас. Евангелие преображает политику. Но политика искажает суть Евангелия, если мы делаем политический дискурс, ограниченный временем, пространством и контекстом, частью Евангелия… Остальное — между строк и на блоге…

Тарас Дятлик
(з публічної сторінки автора мовою оригіналу) 

Чи може пресвітер церкви бути політиком або публічно агітувати?

Останні тижні спостерігаю дебати в євангельських колах – може чи не може відкрито агітувати пресвітер/диякон церкви за політичну партію або і самому балотуватися на виборні посади.

Дискусії ці спричинені тим, що на цих місцевих виборах чимало протестантів подалися в політику. Деякі захотіли стати депутатами чи навіть мерами міст. Навіть деякі служителі помітно політизувалися.

Моя позиція коротко:
– поза всяким сумнівом, християни можуть (а інколи повинні) долучатися до громадсько-політичного життя країни; щонайменше ми всі повинні платити податки, мати поняття, що робиться у країні, голосувати на місцевих/президентських/парламентських виборах; якщо відчувають поклик – йти в політику, ставати депутатом, мером і т.д.
– пресвітер церкви це не просто християнин; пресвітер церкви – це її публічне обличчя; подобаєтсья нам це чи ні, але світ буде ототожнювати пресвітера і саму церкву, або пресвітера і конфесію; іншими словами, якщо світ побачить, що пресвітер баптистської церкви агітує за сіро-буро-малинових (СБМ) то зробить висновок, що вся церква/братство/конфесія за СБМ;
– пресвітер не може бути політиком як журналіст/суддя/прокурор/президент не може бути партійним; військові не можуть йти на мітинги; присяжним не може бути поліціянт; жертва не може бути суддею; суддя не може судити рідного брата чи дружину; є внутрішня суперечність між роллю служителя церкви і політиком; ролі церкви і держави різні, і ролі пресвітера і мера/президета різні;
– церква це структура не політична; вона може бути або аполітичною або надполітичною, але не політичною; з різних причин церква не може бути соціалістичною, націоналістичною, правою або лівою; церква об’єднує віруючих у Христа, а не лівих, правих, республіканців чи демократів, соціал-демократів чи націонал-лібералів; Христос – це Син Божий, Спаситель; Христу не байдужі соціальні питання, але все ж таки вони не головні; церква поширює Євангеліє (духовне звільнення грішної людини через віру у Христа);
– пресвітер не може публічно підтримувати СБМ, тому що у його церкві можуть бути і будуть зелені, чорні, квадратні і крапчасті; якщо твій пресвітер публічно і гучно за СБМ, а ти ні – це створить напругу;
– якщо пресвітер підтримує Петра Петренка на пост президента, а виграє Іван Іваненко, якими будуть стосунки церкви і влади?
– пресвітер може працювати на роботі, в тому числі і на уряд, якщо це не передбачає високу політизацію; але мені важко уявити пресвітера-прокурора чи пресвітера суддю; навіть пресвітеру журналісту було б складно; проте бути служителем церкви і вчителем у школі цілком можливо; іншими словами є низка професій, які чудово поєднуються з пресвітеруванням, і ще низка, які взагалі ніяк; пресвітер церкви може бути і бізнесменом, але якщо на нього працюватимуть його ж церкв’яни – це створить додаткову напругу – одні стосунки будуть заважати іншим;
– якщо пресвітер буде дупутатом міської ради – як він має голосувати за виділення землі іншій церкві, не його? а виділення землі культам? а встановлення скульптури діві Марії? :)
– якщо пресвітер аж дуже хоче стати мером чи народним депутатом – він повинен скласти повноваження служителя і займатися політикою; політика це нормально, церква теж добре. але разом це погана суміш.

Подібні думки писали Тарас Дятлик, Роман Соловій, Андрій Шиманович, Сергій Накул. Раджу відвідати їхні сторінки та особисто ознайомитися з їхніми аргументаціями.

Сергій Чепара

Поруч з нами, але не наші

Євангельське християнство (у Львові, Україні, у світі чи ще десь) це не лише спільнота відроджених людей. Це і окремі невідроджені люди, які тут, поруч з нами, але не пережили особистого навернення до Христа.

Ми часто критикуємо католицизм і православ’я – мовляв, там дуже мало віруючих людей. В Галичині, до прикладу, більшість відвідує греко-католицькі храми не тому, що глибоко і осмислено зробила свій вибір на користь греко-католицизму, а з історичних, культурних, соціальних та психологічних причин.

Але подібні речі трапляються і у євангельському християнстві. У нашій країні протестантом бути не модно. Це не карається, не переслідується, але це точно не модно. Це одна з причин, чому нас аж 1%. Ти або народився у протестантській сім’ї, або навернувся до Христа у свідомому віці. Continue reading

Ім’я і суспільний лад – Олександр Сугоняко

Александр Сугоняко: фото, биография, досье(до Дня Незалежності України)

1. Ім’я (назва) речі (об’єкта, суб’єкта, події) в просторі мови відображає, несе в собі її (речі) суть. Ми кажемо: річ відповідає своїй назві. Для буття людського соціуму у Всесвіті це – основа. Панування у суспільстві ладу потребує, щоб речі в дійсності відповідали тому смислу, який надають їм імена. Це аксіома. Конфуцій, коли його спитали, що він зробив би у першу чергу, якби став правителем, відповів: «Перше, що потрібно зробити – виправити імена». Що це означає? «Це коли правитель буде правителем, слуга – слугою, батько – батьком і син – сином», – відповідав він.

Коли ім’я не відповідає сутності речі, наприклад, правитель не є правителем за суттю, а лише за назвою, то світ речей двоїться. Є світ, у якому речі відповідають своїм назвам, а є його викривлена копія, у якої такої відповідності немає. У цьому другому, облудному світі, назви справжніх речей використовуються для підробок. Речі в ньому являється нам по суті як неназвані, хоч названі, бо мають прикладки (назвиська, лейби), які мітять підробки, як річ справжню. Така ситуація, при якій імена не відповідають суті речей означає для нас, що ми живемо серед об’єктів, суб’єктів, подій, суть яких прихована за туманом псевдоназв. Ми начебто знаємо, що то підробки, оманливі копії природних, суспільних, духовних речей, що їхні назви не відповідають суті правдивих речей. Проте, знаючи це, часто-густо знаками ми демонструємо на ззовні своє їх визнання, тобто вступаємо у взаємодію з ними, як зі справжніми. І немає ніякого значення, що робиться при тому у нашій свідомості щодо цього подвоєння світу речей на реальний і облудний, головне для нашого несправжнього правителя, бізнесмена, чиновника щоб ми потрібні знаки подавали – голосували, писали петиції, платили за підробки товарів, платили хабарі замість податків. Адже цими зовнішніми діями ми вже включилися в механізм цього облудного світу як його складові гвинтики чи деталі. Continue reading

Роздуми про віру і розум

Розмірковую на тему Віра і розум/знання.
Про це вже писали і говорили давним давно, тема не нова, а стара-престара.

Але все ж таки.
Людині властиво покладатися на щось або на когось. На владу, на гроші, на себе, на розум, на зв’язки, на зброю, на знання, на досвід, на друзів, на родичів, на сусідів, на … Список довгий.

Бог закликає нас користуватися розумом, але покладатися саме на Нього.
Віра і розум. Часто чуємо, що вони доповнюють одне одного. Безперечно, тут є доля істини. Але є і аспект, коли розум воює проти віри.
Наведу приклад.

Людині розумній властиво покладатися на розум. Вона прагне пояснити все саме розумом.
Якщо віруюча людина розумна – вона прагне пізнавати Творця і світ навколо, осмислювати дійсність.

Але намагання осмислити дійсніть інколи тяжіє до “запхати Бога в коробочку”. Але Бог за визначенням позакоробкова сутність, Його ніхто і ніщо не може кудись помістити. Навіть категоризувати Бога дуже важко, бо він унікальний у своєму роді, Він Дух, який існує поза часом і простором. Збагнути розумом Його неможливо. Continue reading

Як може звільнитися той, хто є рабом гріха?

Речі, які відрізняються, не є однаковими.
(Американська приказка)

Одним з моїх обов’язків є  перевіряти відповіді на запитання до кожного уроку курсу “Біблія понад усе”. Нашими студентами часто є християни з євангельських церков. І саме їхні відповіді мене деколи насторожують.

Запитання: Як може звільнитися той, хто є рабом гріха?

Відповідь студента: Схилитись на коліна, помолитись визнавши свої гріхи – попросити прощення в Ісуса Христа. І більше не грішити – просити допомоги в Ісуса – слідувати Його заповідям. Continue reading