Дивенні часи – Микола Романюк

Дивенні часи – на наших очах формуються нові християнські вірування. Ось одне з нових: Виявляється, що якщо євангельські християни стануть депутатами, то вони щось почнуть робити доброго для міста, для людей, для Бога, для поширення Царства Божого.

Нісенітниця. Бо правда в тому, що якщо вони цього не робили раніше – то депутатство піде їм і їх громаді лише на шкоду. Або ще таке: якщо до політичної партії долучаються як кандидати члени баптистських, п’ятидесятницьких чи харизматичних церков, то ці партії одразу стають просімейними, прохристиянськими і однозначно вартними до обрання. Ну а це вже, пробачте, дурість. Живий і проактивний християнин може вплинути (і то ймовірно і то в майбутньому) на своє найближче партійне оточення і то чисто теоретично.

А ще ці віруючі у свої нові доктрини не беруть до уваги, хто там більшість на верху різної партійної висоти, і який шлейф за ними тягнеться. Віряни з ЄХБ, ХВЄ й інші їм (партіям) потрібні – а куди правду діти – задля збільшення лояльного електорату з наївного та інтелектуально не перевантаженого церковного середовища, для якого наявність «свого» одразу приваблює, а ще відбілює і «освячує» всю партію.

Чи ще така «віра»: партія, до якої належить той і той, святіша і чистіша, як партія до якої пішов інший. Глобально в українському політикумі немає декількох справжніх партій, як у демократично розвинених країнах. Ті наші 120 чи й більше постійно реінкарнуються з новими іменами і вивісками, але залишаються здебільш ідеологічно імпотентними, як і ті, що були до них і будуть після. А ті, які мають обриси ідейних партій, наповнені нерідко глибоко безідейними людьми, для яких їхній приватний зиск – це вся і ідеологія і релігія, неважливо у який бік хто хреститься. А тому, ймовірно, крім перемальованих комуністів і відверто бізнесових, немає великого значення у якій хто партії. І час – хороший суддя: через чотири роки повернемося до підсумків.

За кого голосувати? Лише за ті команди на місцях, яких ви хоч якось безпосередньо знаєте, розумієте, цінності яких теоретично можете спрогнозувати. Цікавтесь не лише тим, що обіцяють, пам’ятаючи народну приказку «Обіцянка – цяцянка, а дурню радість», але й тим, що ті люди вже робили не лише як депутати, а як громадяни. Бо лише кандидати, відомі турботою про спільну користь, варті якнайпильнішої уваги.

(з фейсбуку)

Християнин, служитель, церква і політика

2000 років історії Церкви і християнства промовисто свідчать, що загравання церкви і політики закінчуються погано. можна навести низку прикладів з римського католицизму, православ’я, протестантизму.

це жодною мірою не означає, що віруючим людям категорично не можна йти в політику.

це свого роду парадокс. Церква – це спільнота віруючих людей, але церква як інституція (передусім духовна, а вже потім суспільна чи соціальна) має тримати дистанцію з політичними інституціями. адвокат має тримати дистанцію з суддею і прокурором, британська королева не може заходити в парламент, а бути дівчині і батьком і чоловіком не можна. є речі, які мають внутрішню суперечність.
мова не йде про те, що батько трьох дітей не може бути військовим, чи екскурсовод не може бути вчителем. є десятки занять і професій, які прекрасно можна поєднати. можна мати кілька вищих освіт, бути інженером і депутатом місцевої ради, керівником благодійної організації і батьком 5 дітей, колекціонувати марки і бути радіоаматором, розводити курей і вести молитовну групу в церкві.
мова про інше.

служитель церкви завжди ототожнюється з нею, церквою. пресвітер – це “обличчя церкви”, так би мовити.
а церква має свою, унікальну функцію. церква в певному відношенні є в опозиції до цього світу, бо світ – це не просто люди, а певні структури, філософія, цінності, парадигми, практики. і світ в цілому є ворожим Богу. хоча це той самий світ (космос) за який помер Христос, але це той самий світ (космос), який не можна любити. В першому випадку це люди, і кожна душа цінна Богу. В другому – це вже філософії і поривання, традиції і практики, дух часу, противний Богу.
чому ж тоді християнин може йти в політику, а служитель – ні?
а тому, що священник римо-католицької церкви не може одружуватися, а мирянин може. хоча я не підтримую ідею целібату і вважаю її вигадкою, тим не менше, структура має свої правила. мій знайомий священник ПЦУ вже не стане єпископом – бо він одружений. такі правила в ПЦУ.

деколи вибрати А, означає відмовитися від Б. вибрати Б – відмовитися від А. стати Президентом означає перестати грати в 95-у кварталі.
просто христянин може (і повинен) бути політично активним, тому що це його країна, його земля, його місто чи село. він не має ховатися в печері від соціуму. йти на вибори і голосувати – це ок.

але для того, щоб активно займатися політикою (бути професійним політиком), мабуть, треба мати певні освіту/здібності/схильності/досвід/підтримку/фінанси/дари/таланти і т.д. християни не змінять цей світ якщо просто масово ринуть у політику. цей світ гине через гріх – і ні політики, ні християни не переламають цю тенденцію. зупинити можна лише локальні вияви.

навіть якщо всі євангельські христяни масово підуть у ради всіх рівнів – гомосексуалізм не зупинити. можна заборонити гей-паради, але вони – наслідок гріха, неправильно, небожого розуміння шлюбу і сім’ї.

а звідки приходить Боже? чи через закон, який щось забороняє (чи до чогось змушує)? ні, через віру в Христа і внутрішню роботу Святого Духа.

шлях Бога – це відродження людини через віру в Христа, і вже потім (але не завжди), як наслідок – трансформація суспільства. Христос не помер заради трансформації суспільства, а помер заради кожної конкретної душі. оправдання через віру головна ціль Бога, а не “більш християнська Україна” у 21 ст.

в нашій країні за 30 років було зроблено мільйони абортів. аборт це вбивство, гріх. і майже всім партіям так нормально, за винятком кількох. нормально і тим, в які масово пішли християни. чи повинні християни вилазити зі шкіри, щоб зупинити аборти? чи це головне призначення християн на землі – забороняти аборти? і що дасть заборона сама по собі? аборти будуть робити або таємно, або закордоном.

можливо, мої думки здаватимуться дещо кострубатими, але головна ідея, яку я хочу донести – світ це світ, а церква це церква. держава не має ставати церквою, а церква державою.

сьогодні служитель Петренко балотується від партії сірих. завтра християнин Сидиренко не приєднається до його церкви саме тому, що підтримує зелених. сьогодні політичні смаки служителя здаються “просто його особистими смаками”, а завтра впливатимуть на церкву, її внутрішнє життя, духовний клімат.

певні речі є незворотними. рішення, прийняті зараз, буде неможливо скасувати через 5 років. навіть коли/якщо ті, хто приймали їх, усвідомлять їхню помилковість.

Сергій Чепара

Христос і політизовані служителі храму…

Сьогодні вечором в мене «в особистих» була довга переписка з одним з євангельських церковних служителів. В моїх дописах (в тому, що я пишу) на тему масової участі євангельських християн він бачить велику загрозу для церкви. Тобто, виходить так, що публічний масовий похід в депутати євангельських християн (більшість з яких церковні служителі), не є загрозою для церкви, коли вона політизується тими ж служителями діаметрально протилежними політичними і партійними ідеологіями, які втягуються в церкву.

Моє ж, теж публічне, переживання сприймається як загроза передвиборчій кампанії деяких кандидатів. Людина запитала мене про мою істинну мотивацію перед лицем Бога Отця, навіщо мені роздуми про політику і християн. Я відповів, що моя мотивація в тому, що я бачу реальну загрозу і небезпеку для євангельської церкви, що її саме церковні служителі втягують в ідеологічні діаметрально протилежні політичні і партійні дискурси, в яких змінюється і розчиняється суть Євангелії… відбувається політизація українського євангеликализму, а ми майже нічого не навчились в цьому питанні з досвіду політизованого євангелікалізму Європи і США, та політизованого православ’я в Росії…

Я особисто не вірю в аполітичність, бо її не існує в природі взагалі. Християни з різними покликаннями є невід’ємною частиною суспільно-політичних процесів різного рівня, оскільки Церква, як людська спільнота, є частиною громадянського суспільства. Євангеліє в політиці через покликання християнина – це одне. Політизація ж євангельської церкви через політичний активізм церковних служителів і іх стале масове ототожнення з сумнівними політичними силами – це вже, повірте, зовсім інше.

Разом з тим, ми не можемо політизувати церкву, замінювати її місіональний дискурс на політичний і партійний, християнизуючи і духовно легітимізуючи його. Тобто, до твердження Ісуса “нині будеш зі Мною в раю” додавати “ну, якщо ти підтримуєш саме ці політичні чи партійні вподобання”.

Чи потрібно вчити прихожан суспільно-політичній розсудливості? Звісно, що так. Але ця розсудливість відштовхується не від політичної чи партійної приналежності чи ідеології. Навіть не від християнської партії, а саме від етики Царства Божого, явленої у Христі, Його втіленні, Його відношенні до ближнього, другого і навіть ворога, у Його хресті. Саме втрачена здатність розрізняти між місіональним і політичним привела очільників народу Божого до релігійно-політичної симфонії і синергії і нездатності розпізнати в Ісусі Бога, Месію.

Смію також уявити, що саме ось ця політична нерозсудливість і масова втрата місіонального покликання призведе багатьох прихожан і служителів в певний час до того, що вони підтримають політичний дискурс того, хто прийде перед Христом, але замість Христа. Втрата місіонального покликання – це втрата віри в преобразуючу силу Євангелії, і приписування цієї трансформуючої сили політичним чи партійним дискурсам і ідеологіям.
Бути і працювати в політиці по покликанню як християнин, це одне. Йти в політичний «хрестовий похід», не розрізняючи між романтичним бажанням і реальністю покликання, – це інше. Судити зло в іншому, йдучи в політику, це одне. Судити його в собі, ставши політиком чи депутатом, – це інше…

Відверто кажучи, я особисто не очікую, що щось сильно зміниться в країні на краще, коли чи якщо євангельські служителі масово прийдуть до влади. Але я знаю, що відбудуться внутрішні зміни саме у багатьох євангельських служителів під впливом специфічного середовища. І ці зміни будуть саме тому, що спрацьовує не покликання, а масовий духовно-емоційний романтицизм. Скоріше за все, через 5 років ми матимемо вже три тисячі кандидатів в депутати від євангельських прихожан і служителів, і, можливо, матимемо “церкви-вподобайки” – в залежності від політичних вподобань.
Саме в підміні місіонального дискурсу в церкві на політичний я розглядаю питання Христа, чи знайде Він віру, а також Його твердження, що в багатьох охолоне любов. Цілі і бажання боротися зі злом завжди достойні похвали. Проте інструмент Церкви як Тіла Христового – це, перш за все, Євангеліє про Христа, що трансформує серце людини роботою Духа Святого, направляє людей до стосунків любові та довіри один з одним і з Христом, і вбачає силу Божу не в можливостях, які дає влада, а в силі любові до ближнього, другого і ворога, які дає Христос, Сам пройшовши хрест.

Участь християнина в політиці – це не духовно-емоційний романтицизм; це покликання – професійне покликання, служіння Богу в політичній сфері. Тому варто бути дуже обережними, щоб романтичне бажання не переплутати з реальністю Божого покликання.

І щоб масовий похід євангеликів в діаметрально протилежні за ідеологіями політичні партії не перетворився на танці на березневій кризі, коли ми своїми ногами руйнуємо єдність церкви, а тріщини списуємо на «сатана восстав»…

Так, я знаю різницю між двома царствами. І знаю наслідки і небезпеку втратити християнською спільнотою своє місіональне покликання в Божому Царстві, етику Божого Царства, віру в єдину трансформуючу силу Духа Святого, силу Євангелія про Христа. Саме тому і пишу роздуми про масовий похід євангельських служителів в політичний вимір… В цій масовості я вбачаю не стільки благо для «світу», скільки втрату для «малого стада»… Шануймося ❤
——
Тарас М. Дятлик
6 жовтня 2020
Рівне, Україна

Усі – на вибори?

Дуже-дуже багато з моїх євангельських знайомих (близьких і не дуже), а також євангельські «френди» з ФБ (з якими вже багато років знайомі і «френдуємо» в соцмережі) балотуються в депутати від різних, діаметрально протилежних за ідеологією партій. «Собор» на днях повідомив, що не менше 1000 євангельських християн по всій Україні балотується в депутати. Хоча я вважаю, що їх кількість набагато більша, — щонайменше 1500 євангельських. Ось поіменний список партій (з моїх спостережень), інтереси яких представлені євангельськими християнами на перегонах в кінці жовтня цього року (якщо євангельські балотуються ще від якихось партій, буду вдячний, якщо дасте знати):

• Слуга народу
• Опозиційна платформа – За життя
• Європейська Солідарність
• Батьківщина
• За майбутнє
• Радикальна партія Ляшка
• УДАР
• Наш край
• ВО “Свобода”
• Партія Шарія
• Сила і честь
• Голос
• Перемога Пальчевського
• ПроПозиція
• Успішна Україна
• Наш край
• Рідне Закарпаття

Що мене найбільше турбує (в Рівному зокрема)? Мене дуже турбує те, що більшість партій і євангельських християн, церковних служителів (за окремим виключенням, спостерігайте самі) користуються риторикою “вони” (це ті, кого “ми” вважаємо ворогами Бога, Церкви, України, суспільства, цінностей тощо; хоча, можливо, насправді “вони” “нам” і не вороги) та “ми” (це ті, хто глибоко вірить у те, що якщо “ми” отримаємо владу, ми встановимо божественний порядок в селі, в місті, в районі, в області, в державі, а вже потім, можливо, і по всій Європі аж до Танзанії).

Вони – брехуни, ми – чесні.
Вони – бажають зла країні, ми – бажаємо виключно добра.
Вони – йдуть грабувати, ми – йдемо спасати.
Вони – тільки говорять, ми – тільки працюємо.
Вони – нечестивці, ми – християни.
Вони – за війну, ми – за мир.
Вони – старе мислення, ми – нове мислення.
Вони – наймити, ми – господарі.
Вони – дилетанти, ми – професіонали.
І так далі… вони… ми… вони… ми…

Як членам євангельських церков робити політичний вибір, коли так безпрецедентно в цьому році через церковних служителів політичні гасла та обіцянки вриваються в помісні церкви, звучать з кафедр, в проповіді, в виховних бесідах “щодо єдиної політичної правди” і “якщо ти проти нас, дивись, щоб не похулив Духа Святого”?

Я аж ніяк не хочу сказати, що всі поголовно 1500 євангельських християн хочуть влади. Але разом з тим, хочу закликати всіх євангельських християн, що балотуються, уважно прочитати наступне від Генрі Нувена. Це НЕ проти Церкви, НЕ проти місії Церкви, НЕ проти місії Бога, НЕ проти християнства. Це проти спокуси явити Божу любов владною силою, “женучи нечисть” невідомо звідки і невідомо куди… Все інше – краще за Нувена сказати не можу.
Тому думаймо… ніяка влада не замінить звістку про Надію у Христі та божественну любов Церкви до грішника, до нечестивця, до ЛГБТ, до корупціонера, до їх спасіння душі…
І в той час, як ми так хочемо вигнати нечестивця, будьмо уважними, щоб Христос не пішов за ним, шукати його – одну вівцю, «полишивши» нас – 99 політичних праведників «при владі»… Нагадаю, це не проти Церкви, не проти християнства… Хоча вже втомився пояснювати… Шануймося

Тарас Дятлик
(з фейсбуку)

Все вы знаете о том, что третьим искушением Иисуса было искушение власти. «Я дам тебе все царства мира и славу их», — говорил дьявол Иисусу. Когда я задумываюсь о том, в чем причина отхода стольких людей от церкви за последние десятилетия во Франции, Германии и Голландии, Канаде и Америке, мне невольно приходит на ум слово «власть». Беда христианства в том, что христианские руководители постоянно поддавались искушению власти — политической, военной, экономической или духовной — хотя выступали от имени Иисуса, Который не держался за Свою божественную власть, но уничижился и уподобился нам. Сильнейшее искушение — понимать власть как удачный способ проповеди Евангелия. Мы постоянно слышим (и сами говорим) о том, что власть — если используется для служения Богу и ближним — благо. Такое понимание лежало в основе крестовых походов, инквизиции, порабощения индейцев, стремления к влиятельному положению, возникновения дворцов епископов, дивных соборов и роскошных семинарий… Всякий раз в момент кризиса в истории церкви, будь то великий раскол XI века, реформация XVI века или беспредельная секуляризация в XX столетии, основная причина разлада, как мы видим, — власть тех, что называют себя последователями избравшего бедность и отказавшегося от власти Иисуса.Что делает искушение власти столь неодолимым? Быть может, власть предлагает удачную замену любви? Легче быть Богом, нежели любить Бога; легче править людьми, нежели любить их; легче обладать жизнью, нежели любить жизнь. Иисус спрашивает: «Любишь ли ты Меня?» А мы спрашиваем: «Можно нам сесть у Тебя по правую руку и по левую в Царстве Твоем?» С той поры, как змей сказал: «В день, в который вы вкусите плодов этого дерева, откроются глаза ваши, и вы будете как боги, знающие добро и зло» (Быт. 3:5), для нас остается искушение подменять любовь властью. Иисус пережил это искушение, пройдя путем высшего страдания от пустыни к кресту. Долгая мучительная история Церкви есть история людей, вновь и вновь испытывающих искушение предпочесть власть и руководство любви, кресту и послушанию. Те, кто до конца преодолели это искушение и тем самым подают нам надежду, являются подлинными святыми. Одно для меня очевидно: искушение власти сильнее, когда нет истинной близости к Богу. Во многих случаях христианскими руководителями являются те, кто не знают, как установить здоровые, близкие отношения с людьми, и предпочитают власть над ними. \\ Генри Нувен. «Во имя Иисуса. Размышления о христианском руководстве»

Чи може пресвітер церкви бути політиком або публічно агітувати?

Останні тижні спостерігаю дебати в євангельських колах – може чи не може відкрито агітувати пресвітер/диякон церкви за політичну партію або і самому балотуватися на виборні посади.

Дискусії ці спричинені тим, що на цих місцевих виборах чимало протестантів подалися в політику. Деякі захотіли стати депутатами чи навіть мерами міст. Навіть деякі служителі помітно політизувалися.

Моя позиція коротко:
– поза всяким сумнівом, християни можуть (а інколи повинні) долучатися до громадсько-політичного життя країни; щонайменше ми всі повинні платити податки, мати поняття, що робиться у країні, голосувати на місцевих/президентських/парламентських виборах; якщо відчувають поклик – йти в політику, ставати депутатом, мером і т.д.
– пресвітер церкви це не просто християнин; пресвітер церкви – це її публічне обличчя; подобаєтсья нам це чи ні, але світ буде ототожнювати пресвітера і саму церкву, або пресвітера і конфесію; іншими словами, якщо світ побачить, що пресвітер баптистської церкви агітує за сіро-буро-малинових (СБМ) то зробить висновок, що вся церква/братство/конфесія за СБМ;
– пресвітер не може бути політиком як журналіст/суддя/прокурор/президент не може бути партійним; військові не можуть йти на мітинги; присяжним не може бути поліціянт; жертва не може бути суддею; суддя не може судити рідного брата чи дружину; є внутрішня суперечність між роллю служителя церкви і політиком; ролі церкви і держави різні, і ролі пресвітера і мера/президета різні;
– церква це структура не політична; вона може бути або аполітичною або надполітичною, але не політичною; з різних причин церква не може бути соціалістичною, націоналістичною, правою або лівою; церква об’єднує віруючих у Христа, а не лівих, правих, республіканців чи демократів, соціал-демократів чи націонал-лібералів; Христос – це Син Божий, Спаситель; Христу не байдужі соціальні питання, але все ж таки вони не головні; церква поширює Євангеліє (духовне звільнення грішної людини через віру у Христа);
– пресвітер не може публічно підтримувати СБМ, тому що у його церкві можуть бути і будуть зелені, чорні, квадратні і крапчасті; якщо твій пресвітер публічно і гучно за СБМ, а ти ні – це створить напругу;
– якщо пресвітер підтримує Петра Петренка на пост президента, а виграє Іван Іваненко, якими будуть стосунки церкви і влади?
– пресвітер може працювати на роботі, в тому числі і на уряд, якщо це не передбачає високу політизацію; але мені важко уявити пресвітера-прокурора чи пресвітера суддю; навіть пресвітеру журналісту було б складно; проте бути служителем церкви і вчителем у школі цілком можливо; іншими словами є низка професій, які чудово поєднуються з пресвітеруванням, і ще низка, які взагалі ніяк; пресвітер церкви може бути і бізнесменом, але якщо на нього працюватимуть його ж церкв’яни – це створить додаткову напругу – одні стосунки будуть заважати іншим;
– якщо пресвітер буде дупутатом міської ради – як він має голосувати за виділення землі іншій церкві, не його? а виділення землі культам? а встановлення скульптури діві Марії? :)
– якщо пресвітер аж дуже хоче стати мером чи народним депутатом – він повинен скласти повноваження служителя і займатися політикою; політика це нормально, церква теж добре. але разом це погана суміш.

Подібні думки писали Тарас Дятлик, Роман Соловій, Андрій Шиманович, Сергій Накул. Раджу відвідати їхні сторінки та особисто ознайомитися з їхніми аргументаціями.

Сергій Чепара

Ім’я і суспільний лад – Олександр Сугоняко

Александр Сугоняко: фото, биография, досье(до Дня Незалежності України)

1. Ім’я (назва) речі (об’єкта, суб’єкта, події) в просторі мови відображає, несе в собі її (речі) суть. Ми кажемо: річ відповідає своїй назві. Для буття людського соціуму у Всесвіті це – основа. Панування у суспільстві ладу потребує, щоб речі в дійсності відповідали тому смислу, який надають їм імена. Це аксіома. Конфуцій, коли його спитали, що він зробив би у першу чергу, якби став правителем, відповів: «Перше, що потрібно зробити – виправити імена». Що це означає? «Це коли правитель буде правителем, слуга – слугою, батько – батьком і син – сином», – відповідав він.

Коли ім’я не відповідає сутності речі, наприклад, правитель не є правителем за суттю, а лише за назвою, то світ речей двоїться. Є світ, у якому речі відповідають своїм назвам, а є його викривлена копія, у якої такої відповідності немає. У цьому другому, облудному світі, назви справжніх речей використовуються для підробок. Речі в ньому являється нам по суті як неназвані, хоч названі, бо мають прикладки (назвиська, лейби), які мітять підробки, як річ справжню. Така ситуація, при якій імена не відповідають суті речей означає для нас, що ми живемо серед об’єктів, суб’єктів, подій, суть яких прихована за туманом псевдоназв. Ми начебто знаємо, що то підробки, оманливі копії природних, суспільних, духовних речей, що їхні назви не відповідають суті правдивих речей. Проте, знаючи це, часто-густо знаками ми демонструємо на ззовні своє їх визнання, тобто вступаємо у взаємодію з ними, як зі справжніми. І немає ніякого значення, що робиться при тому у нашій свідомості щодо цього подвоєння світу речей на реальний і облудний, головне для нашого несправжнього правителя, бізнесмена, чиновника щоб ми потрібні знаки подавали – голосували, писали петиції, платили за підробки товарів, платили хабарі замість податків. Адже цими зовнішніми діями ми вже включилися в механізм цього облудного світу як його складові гвинтики чи деталі. Continue reading

Рік після виборів

Сьогодні кілька моїх знайомих запостили щось типу “Ну, що, 73%, задоволені”? Ця стратегія (звинувачувати частину українців у виборі) є провальною з кількох точок зору.

Хоча я належу до цих прекрасних, добрих і розумних 27% (іронізую), я був би дуже обережним, щоб писати такі дурниці публічно. Ось чому.

По перше, це не вибір між чорним і білим. Політики є політики. Деякі з них трохи кращі, інші – трохи гірші. У 2010 році наша країна на чесних демократичних виборах (так!) обрала Януковича, але потім, з ганьбою, Янукович утік з країни. Тепер Януковича навіть його електорат вважає або негідником, або злодієм, або убивцею, або невдахою. Continue reading

Три шляхи для України – Олександр Костюк

Насправді у жителів України, безвідносно до їх національності, рідної мови, політичних переконань, є три варіанти.

1. Приєднання до РФ в якості колонії. Варіант москви. Це доля ОРДЛО і то не відразу, а після довгих років війн, крові, чисток, придушення непокірних. Десятки а то й сотні тисяч смертей. Сіра зона. «Подвали», комендантські години, доноси. Москва точно не буде ділитися з вами доходами від нафти та газу. Ніхто точно не дасть вам «високіх пєнсій», «нізкіх таріфов» і «бєсплатних квартір». Їх і в РФ нікому не дають. Ви не будете жити як в Москві. І навіть як в Тамбові не будете. Колонія, використання в якості ресурсу. При чому всіх – україномовних, російськомовних. Москві це байдуже. Москва – держава-паразит. Російськомовні навіть зручніше, покірливіші;

2. Варіант «гівно в ополонці». Власне, це варіант більшості з тих, хто голосував за Януковича чи Зеленського (хоча, насправді, чітко вони того не усвідомлюють). Напівнезалежнісь, «дружба» з РФ, «вигод ниє поставкі дєшового газа», «договоріться посєрєдінє», «памятнікі – кому оні мєшают», «дєнь пабєди», ностальгія по трупу СРСР і т.п. Тобто те, чим ми займалися у 1991-2014-х. Імпортована з москви політична корупція, популізм, вплив кремля на олігархів, на вибори, економіку, скупка кремлем політиків та журналістів, газовий та військовий шантаж, витягання грошей з українського бюджету через газові схеми і т.п. Все з однією метою – не дати Україні стати успішною. При цьому населення живе очікуванням чарівного месії («крєпкій хозяйствєнік», «новиє ліца» і т.п.) який «дасть» низькі тарифи і високі зарплати с пенсіями, тим часом його годують нескінченними історіями про «борьбу с корупцієй». Бідність, відсталість, стагнація, біг по колу.

3. Варіант патріотів-державників. Повноцінна незалежність і економічна модель розвинених країн. Перш за все – в головах.
А це – кров, піт, відповідальність.
– Необхідність відстояти свою країну зі зброєю в руках;
– Своя мова,віра, історія, пам’ятники, пісні, фільми. Тому що чужі – це інструменти, щоб нав’язати вам варіанти 1 чи 2. При цьому ніхто не примушує нікого відмовлятись від рідної мови чи культури. Але підтримка держави – своєму;
– Розуміння, що за все треба платити справедливу ринкову ціну – за газ, тепло, квартиру, дороги, медицину, безпеку, забезпечену старість. Справедливу, прозоро сформовану, чітко контрольовану суспільством, але ринкову ціну. Заробляти і платити;
– Закон понад усе, для всіх;
– Розуміння, що якщо ти талановитий, розумний, меткий, підприємливий, працьовитий, швидкий, везучий – ти стаєш багатим. Якщо ти ледар, п’єш, не хочеш ворушитися та вчитись, міняти життя, шукати, якщо ти невдаха – то ти лузер. І не маєш права кричати «дайте мнє»;
– Розуміння, що свій, український, патріотичний олігарх, який випускає якісний продукт, своєю підприємливістю створює додану вартість, робочі місця,чесно платить податки, наповнює бюджет – це благо та опора для країни;
– Розуміння, що лідером успішної країни може бути тільки сильна, незалежна, патріотична, розумна, освічена, досвідчена, енергійна людина;
І от тільки цей варіант може дати нам гідне, цивілізоване, багате життя. В перших двох варіантах ніякі «реформи», «новиє-стариє ліца», «молодиє і чєсниє», ніяка перманентна «борьба з карупцієй», посадкі і рсстрєли – не матимуть результатів. Буде лише імітацією. І буде бідність, відсталість, стагнація. Тобто ще десятки втрачених років.
Держава це не президенти чи депутати. Держава – це громадяни. І не може бути гідного, достойного та заможного життя в державі, більше половина жителів якої ментально живуть в чужій, або навіть вже неіснуючій державі.
Насправді настав уже час, коли кожен житель України, неважливо хто він за своїм етнічним походженням чи рідною мовою: українець, росіянин, єврей, татарин, мадяр, повинен ясно усвідомити ці три варіанти. І зробити свій вибір, розуміючи його наслідки. А зробивши – відповідати за нього перед собою і своїми нащадками.

Прості люди під впливом пропаганди. Правду людям про ці варіанти вибору та їх наслідки має говорити еліта: політики, ЗМІ, журналісти, лідери суспільної думки. Говорити нон-стоп. Це їх обов’язок перед народом. На жаль, багато з них куплено чи завербовано. Багато просто не відповідають тим завданням, які на себе взяли. От на них потрібно тиснути в першу чергу. Щоб політик чи журналіст, який веде свій народ в рабство та бідність ставав парією, отримував відповідну оцінку: брехуна та зрадника. Ну і просто пояснювати людям – в житті, на роботі, через соцмережі. Нас, патріотів-державників, уже багато. І кожного дня стає більше.

Приєднуйтесь, бо ви того варті!

Львів. Спека. Маршрутка – Марія Оринчак

Марія Оринчак

Марія Оринчак

Львів, по-літньому спекотна, по-львівськи повна 184 маршрутка.

Біля Цирку заходять дві старші жіночки (зауважу, з вигляду ще зовсім не бабусі).

-Передаємо за проїзд, – не зачиняючи дверей і не рушаючи з місця каже спокійно водій.

-Нам одну зупинку! – кричить одна з них.

-Пенсіонери не платять, – додає підвищеним тоном інша.

Водій пояснює, що маршрутка приміська, тому в ній платять.

-Ти давай не вимахуйся, закривай двері і їдь! Ми свої права знаємо! Д‘ви який!

-Ми не будемо платити! Їдь вже! – підтримує жінку коліжанка.

Починаємо з однією інтелігентною пані пояснювати жіночкам, що одна чи не одна зупинка, а послугами вони користуються, і що таки в цій ситуацій водій правий – тут пільг для пенсіонерів нема. Чому – інше питання.

І ось, не витримавши, одна з жіночок виходить, за нею й інша, «поблагословивши» водія всім, на чому світ стоїть.

-Та ти бидло таке, бл***, кур** ти така, най ти твої сім гривень боком вилізуть!!!!!
————————————–————————
Історія сумна, моментами виглядала смішна, але дуже показово.

Навіть після Революції Гідності і п‘яти років війни для енної кількості українців «Почни з себе» не стало чимось більшим, аніж популярним лозунгом.

«Права знаю, обов‘язків не маю». І досі більшості легше помічати, хто що зробив не так, хто де вкрав/схитрував/не додав. Але вирішити для себе жити за правилами, бо тільки система може працювати якісно, надто складно.

Але винні завжди не ми тут. Винні ті, хто при владі. Як став винний Порошенко для 75% відсотків українців і як, найвірогідніше, років через три-чотири стане Зеленський. Бо левова частка українців так і не подивиться правді в очі і не визнає: проблема не в них, їхніх законах і діях, проблема в нас. І поки нація не стане свідомішою в тому плані, ніякий Месія нас не врятує.

(з соцмереж, з дозволу авторки)

Популізм – Дмитро Бінцаровський

Сподобалось, що пише про популізм нідерландський вчений Кас Мудде. Він дає просте означення: сучасний популізм – це ідеологія, що розділяє суспільство на дві ворожі групи: “чесний народ” і “корумпована еліта” (лат. “populus” – народ).

Як правило, в представницькій демократії суспільство розділене ідеологічно (соціалісти, ліберали, християнські демократи тощо). Вибори проводяться для того, щоб люди різних поглядів обрали найбільш достойних виразників своїх поглядів. Потім ці представники кожної з ідеологій намагаються реалізувати її, йдучи на вимушені поступки іншим. Continue reading