Ілля Варламов у свіжому пості запитує всіх своїх читачів: що робити з Донбасом?

Спочатку він наводить типові фрази різних українців, які можна вичитати у соцмережах. Звісно, фрази українців, які живуть не під владою проросійських боєвиків.

– Росія на нас напала! Росіяни постачають зброю і техніку на схід України, вони розв’язали війну!

– Ватники, колоради, покидьки, через них наші хлопці гинуть на фронті!

– Діра, лугандони, “русскій мір” хотіли? Отримали!

– Якби не влаштували б свої ДНР і ЛНР – жили б як люди, а зараз хай сидять по підвалах!

– Зрадники тупорилі! Росію рятуйте, а до нас не лізьте!

Хоча Ілля Варламов трохи перебільшує, але дуже багато постів на цю тему саме так і виглядають. Українці Львова, Києва і Одеси зеленого поняття не мають що робити, але твердо впевені, що у всьому винен Путін. Чи олігархи. На заході країни ще вказують на російську мову.

Але облишмо причини. Поговорімо про “що робити”. Continue reading →

Медицина в Україні – одна з найкорумпованіших сфер

Галичина – це воістину край парадоксів.

Про релігійність галичан я писав уже не раз. У Львові та околицях 300 храмів, у більшості з них щодня проводять богослужіння. Деякі храми в неділю битком набиті. Всюди, на кожній вуличці, стоять скульптури “матінки божої”.  Їх кількість, здається, вже давно перевищила кількість левів у місті левів. Їдеш у трамваї – всі хрестяться. Хресні ходи. Привезли плащаницю – багатотисячна черга. Монахи і монашки. Релігійність. Обрядовість. Словом, такого фанатичного релігійного міста як Львів ще пошукати. Не кращі справи в містечках Західної України. Continue reading →

Отже, в Коломиї центр і околиці, м’яко кажучи, дуже відрізняються. Мабуть, не треба дуже багато грошей, щоб відемонтувати цей фонтан, але він міг би стати гарною окрасою міста і приваблювати містян і туристів..))

Continue reading →

Я з Наталею відвідали Коломию. Їхали маршруткою, було дуже спекотно. Дороги Франківщини дуже поганенькі, ремонтують їх про людське око (тобто, не ремонтують, а імітують). Continue reading →

З кінцем XVIII ст., коли російська тиранія насильно скасувала автономні й устрій України, знищила українське військо і господарську окремішність, Україна стала звичай­ною провінцією російської царської імперії. З того часу, а особливо з початком XIX ст., посунуло на „землю обітовану” чимало росіян ріжних професій, стану і віку, що жадібно описували усі багатства „Малоросії”. Але при Слиж–чому пізнанні країни та її мешканців мусіли признати прав­диве обличчя України під оглядом культурним і національним.

Російський вчений Васілій Зуєв, що подорожував по Україні в pp. 1781—1782 з доручення російської Ака­демії наук, подає цікаві відомости головно про Слобідську Україну („Подрожные записки Василія Зуева сь Петер­бурга до Херсона вь 1781 и 1782 гг.”, Петербург, 1787). В. Зуєв виразно зазначає, що на Харківщині нарід своєю мовою, одягом і звичаями зовсім відмінний від росіян. Зо­крема про оселі українців каже, що вони дуже розлогі, всі будови деревляні, вимазані зовні глиною і вибілені; всере­дині хат дуже чисто. Земля на Харківщині дуже родюча — „куди не поїдеш, скрізь поверхня землі вкрита здебільшого і збіжжям, а далі баштани, або овочеві садки”. При тім мос­каля дивує, що українці хоч і мали подостатком „земних плодів”, не знали розкошів, не гналися за грішми і наживою, продаючи лише надвишку своїх сільсько-господарських продуктів, а приїзжим купцям продавали лише те, що вже не мопи самі використати. Дуже поширені були ярмарки, а на більші ярмарки, наприклад в Сумах, Харкові тощо, зїздилися купці не тільки з російської держави, але також з Польщі, Німеччини, Молдавіі, Греції.

П. Шаліков („Путешествіе вь Малороссію”, Москва 1803—1804) вїзджаючи до теж України в 1803 р. висав:

„Побачивши Малоросію, очі мої немогли налюбува­тися побіленими хатами, чепурним одягом мешканців, лас­кавим, милим поглядом прегарних тутешніх жінок”. Ав­тор залюбки вписуючи життя і приняття поміж українсь­кою шляхтою, був здивований, що поруч зі шляхтою (був. козацькою старшиною), він зустрчав на балях і родини священиків, а на балі в Полтаві захоплювався одною кра­сунею попівною, яка прегарно танцювала. „Цей факт — каже П. Шаліков — може свідчити про ступінь просвіти поміж тутешніми попами і про те, як вони виховують своїх дітей”. При тім зауважує:, „Чи бачили ви коли-небудь у Ро­сії (с. т. на Московщині) попівну на балі „прыгающую контреданцы?” Загалом — каже автор — не можна рівняти українського священника з московським. „Українські свяще­ники своїм поводженням служать приміром для всіх і тому вони корі стуються особливою повагою”. Живуть вони у дос­татку, бо „просвіта їх відповідає укладові їх життя”. Continue reading →

Сергій ЧЕПАРА

Написати цей пост мене спонукало постійне зростання толерантності з боку євангельського християнства до католицизму. Одразу скажу дві важливі речі: по-перше, я народився і виховувався як католик, ходив до грекокатолицького храму, вивчав у школі католицький катехизм, моєю першою Біблією було Римське Святе Письмо. Я ходив до сповіді, приймав причастя. Про католицизм я знаю не зі слухів, а з власного досвіду. Я був католиком 19 років. По-друге, я чітко усвідомлюю, що завжди є різниця (часом навіть прірва) між академічним католицизмом та практичним, народним, провінційним. Іншими словами, академічний католицизм може істотно відрізнятися від вірувань пересічних католиків у галицькому селі чи містечку, і часто істотно відрізняється.

Чи є католицизм християнством? На це питання я шукаю відповідь рівно стільки, скільки я увірував в Ісуса Христа як свого Спасителя та пізнав Бога особисто – з 2004 року. І поки що я не знаю. В протестантизмі не бракує тих, які вважають католицизм породженям пекла, адже “всі папи були антихристами”, так і тих, які вважають католиків щирими братами, а “католицизм має свої проблеми, а протестантизм свої. не нам судити”.

Попри те я вірю, що Бог закликає любити правду. Власне, все життя християнина, який вірний Богу та євангельській істині має бути поклонінням, а поклонятися треба “в дусі й правді” (Ів. 4:24). Іншими словами, будь-яка фальш, єресь, брехня, напівправда, ошуканство, хиба, неправда, омана є гріхом, який розділяє нас з Богом і унеможливлює істинне поклоніння.

Отож у своїх міркуваннях я описуватиму не католицизм середньовіччя, не особистості Августина, Бернарда чи Томи Аквінського. Я писатиму не про Польщу, Італію чи Францію, адже я там не був.  Я писатиму про католицьку Галичину 1990-их і 2000-их, Галичину, яку я знаю, де живуть мої батьки, мої родичі, друзі однокласники, однокурсники, знайомі. Я десятки разів спілкувався на духовні теми з відвідувачами католицьких храмів. Я знаю їх світогляд, традиції, переконання. Continue reading →

Днями друзі розповіли мені історію, пов’язану з однією невеликою і досить зґрабною статуеткою з білої порцеляни. Її одному нотаріусові з нагоди якогось свята подарували співробітники – молоді спеціалісти з дипломами юристів. Шукаючи якийсь небанальний і відповідний до професії шефа подарунок, вони зупинилися на цьому предметові минувшини, який зображає задуманого юнака, що старосвіцьким пером робить записи у книзі. Кращого втілення образу нотаріуса, на їхню думку, годі було й шукати.

Обдарована цим антикваріатом людина, окрім порцелянового «нотаріуса» отримала ще й масу вражень, бо виявилося що в цілому офісі ніхто з її дипломованих молодих колег не знав, що це класик російської літератури – О.С. Пушкін. Continue reading →

Олександр Сергійович Пушкін

Сергій ЧЕПАРА

Мене підтошнює – завжди згадую цю кумедну фразу, почуту від свого сусіда в дитинстві, коли бачу і чую примітивні і поверхневі прояви ніби-націоналізму в Україні, особливо в її західних областях.

Інтернет і телебачення наповнені сміттям, і це ні для кого не секрет. В соцмережах об’єднуються “вороги-ненависники Бандери” (які не знають хто він і за що боровся) і “щирі українці, що не розмовляють російською” (але суржиком, бо українську мову їм вивчити також слабо). Примітивізм вражає. Як Вам така фразочка “Я проти російської мови в Україні” ? А куди Ви її подінете? Continue reading →