Пристрасті навколо Саакашвілі

Трагедія українського народу в тому, що люди не хочуть будувати державу і її інституції, а обирати і скидати царів. Поганий цей цар? Треба скинути, обрати нового. Новий поганий – знову скидаємо, знову обираємо.

Будь-яка людина може робити будь-що, якщо вона махає правильним прапором і кричить “Слава Україні” – це те, що я побачив на українському кордоні. 3 роки тому так само думали на сході – ми справжні патріоти Донбасу, ми захистимо його від фашистів і бандерівців. От у нас і прапор є, створимо квазідержаву.

Звичайно, Саакашвіші не пропонує щось від чогось відколювати. Але невже серед 40 мільйонів нема жодного гідного? Чому знову месіанство, ще й зарубіжне? Чому можна просто прорвати кордон? Тому що там при владі у Києві олігархи і клани? Чи тому що там при владі фашисти і бандерівці? Риторика змінюється, але суть одна – закон ніщо, ми патріоти. Continue reading

Advertisements

Чому нації занепадають? Тетяна Малярчук

Тетяна Малярчук

“Автори книжки [Чому нації занепадають], власне, намагаються увесь відповісти на питання: чому одні країни успішні, а інші ні? Чому не завжди обирається процвітання? Звідки береться бідність? Їхня відповідь така — вся справа в політичних та економічних інституціях. Одні народи вибороли плюралізм і широкий розподіл влади, який, проте, здатний централізувати країну і забезпечити базові права людини, інші — ні. (Сомалі, де владу розділили між собою озброєні воюючі клани, має плюралізм, але не має централізованої сили, тому там панує хаос і беззаконня.)

Іншими словами, багатими й успішними країни робить СВОБОДА. Ось за що треба боротися. За інклюзивні політичні та економічні інститути (інклюзивний означає якомога більшу співучасть громадян). За контроль влади. За розширення прав, а не їхнє обмеження. Несвобода веде до втрити стимулів, безнадії, відстуності талантів — їх або знищують фізично, або вони тікають — корупції, тотальної бідності і диктатури.

Continue reading

Історія одного будинку у Сколе

Будинок по вулиці С. Бандери, 3 (бл. 2012 р.)

Цей будинок має давню і цікаву історію. Він побудований чи то ще за Австрії, чи за Польщі. Він один з найстаріших у Сколе – на мій погляд. Таких, як він, близько 20. Це старі “панські” будинки, в кожному з яких жила якась паважна сім’я.

Я не багато знаю про нього. Старі люди кажуть, що після Другої Світової  там був штаб НКВД, і там же мучили українських націоналістів. Кажуть, що багатьох там закатували на смерть.

Потім певний час будинок належав школі, потім зробили готель. Готель ще я пам’ятаю. Мені було років 6. Потім зробили музичну школу – діти вчилися грати на піаніно, акордеоні, скрипці. Років так 10-15 вчилися.

Фото 2017 р. (з тилу)

Потім у Сколе сталося нещастя – один приватний будинок в центрі міста запалав і майже весь згорів. Там жили сім’ї, і вони залишилися без житла. Тоді Сколівська міська рада пішла легшим шляхом – просто передала музичну школу тим 5-ом сім’ям. Музична школа / школа мистецтв зараз у двох нормальних будинках, нічим не гірших за цей. Сім’ї приватизували житло, і тепер славна історія будинку скінчилася. Кожна сім’я порядкує по своєму. Тепер цей будинок перестав існувати як єдине ціле. Всі поробили собі окремі входи-виходи. Кожен як умів і як розумів. Або як не вмів і як не розумів. Ради справедливості додам, що квітів на подвір’ї дуже побільшало. Навесні і влітку там їх дуже багато – ціла оранжерея просто неба.

В дитинстві, коли там ще була музична школа – ми, дітлахи, туди часто гратися бігали. Але в перший рік проживання сімей “правила змінилися” і нас, дітей, вже там не чекали.

Мені все ж таки дуже шкода. Я розумію ті сім’ї – їм потрібно було житло. Але передати такий красень сім’ям – в ущерб місту. Там міг бути музей або якийсь заклад. Тепер зробити крок назад вже дуже важко – приватна власність. При чому не однієї сім’ї, а одразу кількох. Як Ви відкриєте там музей? Чи готель? Чи будь-що. Не відкриєте. А в Сколе нема жодного музею, до речі.

Це приклад нерозумного госпадарювання. Зрештою, один з багатьох мільйонів в Україні. Кожен будує і господарює як собі знає. Якийсь хаос, який називають свободою і демократією. Сумно це все.

Нарікати чи будувати?

Фото з інтернету

Фото з інтернету

Все якось дуже сумно… Щодня новини з фрону. І ось недавно – Авдіївка. Я не знаю хто перший почав стріляти – так звані “терористи” чи наша армія. Це і не важливо. Важливо те, що майже три роки точиться війна, якій не видно ні початку ні кінця.

Я ніколи не був прихильником Януковича. Не голосував ані за нього, ані за його партію. Я завжди вважав, що Україні краще рухатися до Європи, аніж до Росії. Але рухатися до неї можна по-різному. Наприклад, впроваджуючи верховенство права, свободи і справедливість.

А можна повісити поруч жовто-блакитного стяга ще один – з 12-ма зірочками на синьому фоні. І тішитися, що колись – чи у 2017 чи у 2020-му нам таки дадуть отой “безвіз”. І будемо щасливі. Бідні українці їздитимуть дивитися на Ейфелеву вежу і відчуватимуть себе вже на крок ближче до тої Європи. Continue reading

Третя річниця

Фото з інтернету

Фото з інтернету

Дочитую зараз Сергія Плохія “Браму Європи”. Це така книжка – огляд історії України, написаної українцем в Америці. Там цікаво так написано про українську революцію 1917-18 років: “Українці добре вміли повставати проти влади, але взагалі не вміли її будувати”. Історія продовжується. Ми вміємо скидати диктаторів, але часто не думаємо, а що далі.

Віруючі часто пишуть – треба надіятися на Бога. Без сумніву, це правильне кліше. Але є справи суто політичні, а є суто духовні. Все взаєзв’язано, і Божі істини універсальні. Але інколи дуже корисно прояснити ситуацію – Україна не може встати з колін не тому, що вона “не перед тим богом на колінах стоїть” абощо, а тому, що більшості українцям бракує чіткого розуміння, як функціонує демократія. А функціонує вона так: відповідальне суспільство раз на 4-5 років обирає відповідальну владу. В періоді між виборами громада контролює владу (а не поливає брудом безперестанку), і всіляко долучаєтсья до управління країною, містом, селом. Кожен на своєму місці робить правильно, а беззаконня засуджується. Continue reading

Передайте привіт бабусі Варламова!

Бабуся Іллі Варламова мешкає у Криму

Бабуся Іллі Варламова мешкає у Криму

Ілля Варламов в російському інтернет-просторі постать серйозна, не те, що я: у нього 215 тисяч лайків, читають його тисячі людей в Росії, Україні, думаю, є читачі і в США, і в Європі. Чим займається Варламов (окрім блогу), я не знаю, але судячи з усього, живе непогано. Дитинство в нього пройшло в Криму, де народилася його мама і досі живе його бабуся. Погляди у Варламова прозахідні, цінності в цілому здорові. Любить піджартовувати з Путіна і пострадянської Росії.

Так, от, сьогодні опублікував Ілля думки своєї бабусі про Крим. Краще стало чи гірше. На прикладі цих 2-ох чи 3-ох десятків речень я покажу, що є цінностями типового росіянина, і чому його так легко обдурили політики-негідники. Чому росіянин ще довго буде ненавидіти США, навіть якщо долар коштуватиме 200 рублів.

“Что поменялось? Я гордиться опять начала своей страной, это самое главное!

23 года у меня не было Родины, за которую можно было болеть, а теперь я в России. Теперь я горжусь ее открытиями, какая у нее военная техника, что открываются новые заводы и производства. У нас при Украине все только разрушалось. Ты посмотри, сколько кораблей красивых, как метро открывают у вас! Ты посмотри в этой Украине, когда они где новые станции открывали в метро, а тебя в Москве каждый месяц открывают.

Крым испокон веков был русским. Ты бы видел, как люди радовались! Мы все, весь простой народ, за Путина.

Путин страну держит, иначе бы уже распалось все. Не было бы России. Нам надо, чтобы страна была великая. Мы гордились, что мы из Советского Союза. Мы были за границей и годились, что мы с Советского Союза. А потом что? Украина, о которой вспоминать не хочется! Мы 23 года как в страшном сне жили. Ты просто не понимаешь, какое это счастье – осознавать, что живешь в великой стране. Наверное, потому, что выросли вы в 90-е и так и не пожили нормально. Continue reading

Патерналізм як корінь (майже) всіх бід українського суспільства

Хоча багато українців щиро вірять, що всі біди в Україні або занесені зовні, або від своїх внутрішніх олігархів, я думаю, біда насправді в іншому. Але про все за-порядком.

Звідки беруться ідеї про Третій, Четвертий, Сто Четвертий Майдани? Від логіки “хороший гетьман-поганий гетьман”. Ми обираємо гетьманів (абсолютно не вникаючи як взагалі працює держава, як розподіляється влада, як наповнюється бюджет, як зробити освіту якісною, а армію і поліцію професійною), потім на них нарікаємо, потім скидаємо, потім знову обираємо, потім самі ж і скидаємо. Частина українців досі вірять, що якщо скинути гетьмана ще раз і поставити (кого?!) когось іншого, то все стане краще. Continue reading

Третьомайданникам присвячую

140205001_besporyadki-na-GrushevskogoЯк сказав один мій знайомий, раніше відбувалася поляризація на Захід-Схід, Європа-Росія, помаранчеві-блакитні. Зараз на будувати і реформувати з одного боку, і влаштовувати треті майдани, “знищувати цей злочинний режим” і все таке з іншого.

Моя думка.
Окрім гарячого серця ще дуже корисно мати холодний розум. Розігнати “злочинний режим” можна, але для цього треба покласти голови кількох сотень чи тисяч українців. А якщо країна розділиться навпіл – буде справжня громадянська війна. А збоку – дружня Росія з мирними танками, завжди готова допомогти. Ну, окупувати пів країни років так на 40, десь як Східну Німеччину. Захищати російськомовних. Continue reading

Чому Україні не варто брати летальну зброю від ЄС та США

6a00d8341bfadb53ef01157161b627970cНа мій погляд Україні не варто брати летальну (смертоносну) зброю від ЄС та США. Поясню чому. Росія свідомо ескалує конфлікт. Кремлівській владі глибоко байдуже скільки загине українців і росіян в обох арміях. Президента РФ не дуже хвилюють ці “дрібниці”. Його ціль – побудова диполярного світу “Росія-США”, збільшення впливу Росії у Європі, завоювання нових земель, і т.д. і в тому ж дусі.

Якщо Україна візьме зброю від країна західної “прогнилої” демократії вона виконує один з пунктів плану Моски – показати власним громадянам, що вона, Росія, бореться зі США – одвічним ворогом “святої православної Русі”. І хоча досі аргументи були відверто брехливими, після американської зброї в Україні це матиме зовсім інший вигляд. Continue reading

Україна не Європа, або вічні блукання нашої Вітчизни

Сергій ЧЕПАРА

Мені здається, що найближчі десятиліття Україна таки не стане Європою ні в політичному значенні, ні в економічному, ні в культурному. Колись був такий жарт: на скільки ми відстали від Японії? На 20 років? На 30? На 50? – Назавжди. Жарт жартом, але в ньому глибока істина.

Майдан, Майдан – 2, Майдан – 3, Майдан – 23… Скільки ще потрібно Майданів? А, зрештою, що конкретно вони дають? Біло-блакитних змінюють помаранчеві. Люди розчаровуються і в тих, і в інших. Але річ не у керманичах. Річ у нас. “Жити по-новому” значно важче і дуже не хочеться нікому. Наш народ ніяк не може затямити, що якщо в тюрми не сядуть сотні корупціонерів, то продаватимуть все, як робили це досі – посади, медалі, довідки, лікарняні. Головна біда України, як на мене, імітація державності. Імітація, тобто вічне притворяння, засіло в наших кістках і мізках дуже глибоко. “Вони роблять вигляд, що платять, я роблю вигляд, що працюю” – казав один американець про Радянський Союз. Ми притворяємося, що платимо податки, що працюємо, що вчимося, що у нас є армія, міліція, університети, лікарні. Ми не хочемо чесно визнати, що у нас є назви і таблички на радянських будинках. Але не більше.

Пригадую, коли я жив у гуртожитку, до нього регулярно приходили “комісії” дивитися як живуть студенти. Ніяких змін не було після жодної, не кажчуи вже про те, що ні ректор, ні декан і не хотіли нічого змінювати. Всіх усе влаштовувало і влаштовує. Але одна зміна таки була, і дуже показова – “на вході предявляйте перепустку” – таке оголошення з великими червоними буквами вивісила комендант. І в цьому оголошенні вся суть і глибина радянщини пострадянської України – значно легше змінити табличку, зрештою, повісити нову, аніж змінювати щось системно. Бо для системних змін потрібні цілі, бачення, досвід і т.д. – чого нема у тих, хто змінювати має. Continue reading