З доцентом Любунем Зіновієм Михайловичем
Сергій ЧЕПАРА
Мустафа Наєм на своїй сторінці фейсбук поширив малюночок “за якого Президента я проголосую”. Мабуть, яким має бути очільник держави розмова довга, але є одна річ яку варто зробити – здійнити нову, якісно кращу кадрову політику.
На сьогодні ми маємо пострадянську Україну і пострадянське чиновництво. За 23 роки воно не вимерло, а пристосувалося і відтворює собі подібних. Середній чиновник не тільки корумпований, а й неосвічений – не тямить ні в політиці, ні в економіці, не знає історії України.
Що варто і треба зробити?
Кандидат на будь-яку державну посаду має публічно складати іспити з української мови, історії України та українського законодавства. На усний іспит з історії України та законодавства мають мати право прийти будь-хто, а всі результати мають публікуватися в пресі та інтернеті. Можна піти далі – дати право будь-кому ставити запитання кандидату на державну службу. Спочатку ставлять запитання члени державної комісії, потім всі бажаючі присутні. Щодва роки державний службовець має проходити навчання з політології, економіки та іноземної мови. Курси з іноземних мов за рахунок держави мають діяти постійно. Результати (іспити, атестація) мають бути публічними, і впливати на премію службовця. Не знаєш англійську чи німецьку на трійку – шукай нову роботу. Не державну. Щотри роки дуржслужбовцю треба складати іспити з “вступних дисциплін” – історії, мови, законів. Треба також встановити фіксовану доплату за “західні” дипломи – наприклад, сформувати перелік “західних універитетів”, диплом яких даватиме право на доплату. Публічність – це необхідна умова щоб все це запрацювало, а не стало ще одним корупційним колом. Continue reading
Одна з кращих статей, яку я прочитав останнім часом. В ній тонко і правильно помічені головні проблеми сучасного українського суспільства. Краще не напишеш. Попри її розміри статтю раджу прочитати.
Юлія МОСТОВА,
головний редактор видання “Дзеркало тижня. Україна”
Стаття розміщена тут.
Про що ми пишемо? Про що сперечаємося до хрипоти? У кого годинник дорожчий? У кого мітинг довший? Як зшити некрозні партійні тканини? Що дорожче: “тушки” поштучно чи “тітушки” оптом? Як називати війну першої половини минулого століття? Проводити вибори невідомо кого в мери Києва влітку чи не проводити? Чи приходити до парламенту автору президентського послання, який його навіть не читав?
Порядок денний животіння. Навіть не виживання, і вже тим більше не розвитку. Знаєте, нам, українцям, властива не тільки “хатоскрайність”, а й “хатоцентричність”. Переважна більшість нас не цікавиться тим, що відбувається за межами української хати. А світ змінюється. Стрімко, безжально. Стереотип, який ділив його на стабільно цивілізований і такий, що вічно розвивається, кане в минуле. Коли ми говоримо про перспективу найближчих десятиліть, то потуга Америки вже не видається безальтернативною й непорушною, благополуччя Європи — наперед визначеним, та й китайці вже здогадалися, що рис — це лише гарнір.
Валяться усталені стереотипи не тільки стосовно держав, ставляться під сумнів дієвість, роль і навіть доцільність існування міжнародних структур, без яких, нам так здавалося десятиліттями, світ упаде, — СОТ, МВФ, Світовий банк. Світ стає дедалі жорстокішим і небезпечнішим для життя. Точаться невидимі і видимі війни за ресурси (землю, енергію, мінерали, воду), і їх збільшення — перспектива найближчих десятиліть. Україні доведеться відвойовувати своє місце під сонцем (у т.ч. в світовому розподілі праці) в умовах жорстокої конкуренції. Пригадуєте містера Сміта в “Матриці”? Він казав Морфеусу, який повстав проти світу машин, що перетворили людство на сплячі елементи живлення: чого вам, людям, ще треба, адже ми створили вам ілюзію розквіту вашої цивілізації — кінця ХХ століття? Не помічати тектонічних зрушень, які відбуваються за межами нашої країни, — неможливо, навіть якщо міцно заплющити очі й відгородитися долоньками. Ми б’ємося за стільники і мед у вулику, що зірвався з верхівки дерева й летить униз…
У цих умовах еліта країни, її політичний клас не мають права жити 2015 роком, бо вони відповідальні перед нинішніми та майбутніми поколіннями за збереження Української держави. Держави, в якої з такою владою, з такою опозицією і з таким суспільством — немає шансів вижити і посісти гідне місце в майбутній світобудові. Якщо збережеться нинішній рівень інтелектуальної й моральної відповідальності формального авангарду країни, на Україну чекає тільки одна доля — перетворення на донора. Як людське тіло розбирається на рогівку, нирки, судини і печінку, наша країна має дуже високі шанси бути розібраною на землю, надра, недорогу робочу силу, питну воду та окремі високооплачувані мозкові клітини. Continue reading
two three dots 