Спочатку мені хотілося почати так:
“Якщо колись півтора-два десятки пасажирів захочуть відлупцювати нахабного водія маршрутки – я не буду його захищати”

Сьогодні я їхав маршруткою з Хуторівки на Виговського. На одній з зупинок люди на вулиці заходили всередину, а люди з маршрутки виходили назовні. Все було як завжди. Отож, водій відчинив задні двері, одна людина вийшла, і тут водій швидко зачинив двері. Він побачив дудуся-пільговика, який хотів зайти через задні двері. Але з салону через задні двері виходила жінка, і він майже прищемив їй носа – бракувало буквально чверть секунди. Вона не вийшла (двері зачинилися перед її носом), і тому почала вимагати відкрити двері. Водій відкрив, вона вийшла, водій швидко закрив двері – тепер вже перед носом дідуся. Той почав грюкати у двері. Люди в салоні почали обурюватися. Водій відкрив двері, дідусь зайшов і вигукнув кілька проклять на адресу водія. Секунд 10-15 вони обмінювалися погрозами, потім обоє заспокоїлися. Через хвилину водій сказав, що пільговики мають заходити через передні двері і показувати посвідчення у розгорнутому вигляді. Continue reading →

Ющенко В.А. до отруєння

Мені чомусь наніч подумалося про Ющенка. Особа в Україні колись легендарна, сьогодні майже забута. Зараз вже і про Януковича рідко згадують, не те що про Віктора Андрійовича.

А коли був рік 2004-ий я навчався на другому курсі. І прекрасно пам’ятаю, як все було. Принаймні, як нам, молодим, все видавалося.

Все помаранчеве, “ющенківське” нам, студентам у Львові, видавалося правильним, святим. Ющенко для нас був “свій” кандидат. Тому що розмовляв українською. Тому що ніби хотів у Європу. І ще чомусь. Але точно чому вже ніхто не знав. Continue reading →