Володимир Січинський. Чужинці про Україну (уривки)

0TrutovskiyKA_ScenaUKolodcUUЗ кінцем XVIII ст., коли російська тиранія насильно скасувала автономні й устрій України, знищила українське військо і господарську окремішність, Україна стала звичай­ною провінцією російської царської імперії. З того часу, а особливо з початком XIX ст., посунуло на „землю обітовану” чимало росіян ріжних професій, стану і віку, що жадібно описували усі багатства „Малоросії”. Але при Слиж–чому пізнанні країни та її мешканців мусіли признати прав­диве обличчя України під оглядом культурним і національним.

Російський вчений Васілій Зуєв, що подорожував по Україні в pp. 1781—1782 з доручення російської Ака­демії наук, подає цікаві відомости головно про Слобідську Україну („Подрожные записки Василія Зуева сь Петер­бурга до Херсона вь 1781 и 1782 гг.”, Петербург, 1787). В. Зуєв виразно зазначає, що на Харківщині нарід своєю мовою, одягом і звичаями зовсім відмінний від росіян. Зо­крема про оселі українців каже, що вони дуже розлогі, всі будови деревляні, вимазані зовні глиною і вибілені; всере­дині хат дуже чисто. Земля на Харківщині дуже родюча — „куди не поїдеш, скрізь поверхня землі вкрита здебільшого і збіжжям, а далі баштани, або овочеві садки”. При тім мос­каля дивує, що українці хоч і мали подостатком „земних плодів”, не знали розкошів, не гналися за грішми і наживою, продаючи лише надвишку своїх сільсько-господарських продуктів, а приїзжим купцям продавали лише те, що вже не мопи самі використати. Дуже поширені були ярмарки, а на більші ярмарки, наприклад в Сумах, Харкові тощо, зїздилися купці не тільки з російської держави, але також з Польщі, Німеччини, Молдавіі, Греції.

П. Шаліков („Путешествіе вь Малороссію”, Москва 1803—1804) вїзджаючи до теж України в 1803 р. висав:

„Побачивши Малоросію, очі мої немогли налюбува­тися побіленими хатами, чепурним одягом мешканців, лас­кавим, милим поглядом прегарних тутешніх жінок”. Ав­тор залюбки вписуючи життя і приняття поміж українсь­кою шляхтою, був здивований, що поруч зі шляхтою (був. козацькою старшиною), він зустрчав на балях і родини священиків, а на балі в Полтаві захоплювався одною кра­сунею попівною, яка прегарно танцювала. „Цей факт — каже П. Шаліков — може свідчити про ступінь просвіти поміж тутешніми попами і про те, як вони виховують своїх дітей”. При тім зауважує:, „Чи бачили ви коли-небудь у Ро­сії (с. т. на Московщині) попівну на балі „прыгающую контреданцы?” Загалом — каже автор — не можна рівняти українського священника з московським. „Українські свяще­ники своїм поводженням служать приміром для всіх і тому вони корі стуються особливою повагою”. Живуть вони у дос­татку, бо „просвіта їх відповідає укладові їх життя”. Continue reading

Сподіваюсь на краще

_rcCkdMADI8Юрій СТРИГУН

Донька вперше поїхала до Львова. Подруга Аліна, яка там навчається, довго запрошувала. Іра нарешті наважилася. У суботу дзвонить.

– Батьку, я закохалася в це місто. Які тут церкви, які площі, які кав’ярні! Нічого красивішого я в житті не бачила.

Запитую, чи була в знаменитій “Криївці”.

– Аякже. Сказала, що не московка і пройшла. Але що було потім, досі соромно згадувати. Алінка, морда, нас розіграла. Cідаємо ми з подругою Мариною за столик. Такі собі провінційні черкаські дівчатка. Народу – повно, ніде яблуку впасти. Аліна каже, що буде трохи згодом. Раптом приходять до нашого столика хлопці в камуфляжі. На всю “Криївку” кричать, що пробралися москалі. Для більшого страху палять у повітря. В ресторані – гробова тиша. Беруть за руки й ведуть нас із Мариною в карцер. Там на столі стоїть якась страшна алюмінієва миска й більш нічого. Я злякалася! Кричу, що не москалька, бо вчуся на українській філології. Не допомагає. Зачиняють і йдуть геть. Через 10 хвилин повертаються. Просять прочитати вірш Шевченка “Мені тринадцятий минало”. Декламую – і виходжу на волю. Там знову стаємо центром загальної уваги. Кажу Аліні, що ще один такий жарт не переживу.

Я сміюся й пригадую, як кілька років тому в “Криївку” водили теперішнього лідера сепаратистів Олега Царьова. При вході він відмовився зізнатися, що не москаль.

– Я – русский.

– Руський? Таке не проходить. Кажіть гасло.

– Тогда мы уходим отсюда, – сказав Царьов і пішов геть.

Після цьогорічних подій на Донбасі Царьов розуміє, що тепер йому нізащо не можна потрапляти до рук справжніх бандерівців. Утім, я ще сподіваюся на краще. Передчуваю неабияку насолоду, коли він, збиваючись і запинаючись, декламуватиме цикл віршів Шевченка “В казематі”.

Оригінал: “Країна” №41 (244) 23.10.2014
Фото: Сергій Чепара